18
Означуваний сонцем, проминув кінець зими; з нетерпцем виглядає сім’я Катранників крізь шибки: на білу запону, простелену всюди. Таки почала западати, марніти, братися подзьобинами, ніби від теплого птаха. Прочорніли плями крізь неї.
Мирон Данилович ледве ходить; і дружина схуднула, стала з лиця темніша, ніж від весіннього обпалу колись, — як попіл.
Діти снували сонними тінями від холодної печі до вікон, звідти до дверей, і знов до печі, або лежали, схожі на пошесних. Дивно примовкли. Нишком терплять, занепавши; мов сухі галузки, руки в них. Підстаркуваті стали діти і поважні. Не всміхнуться. Тільки очима світять так скорботно і так чудно, ніби до цього світу не приналежні. Не скаржаться на муку. Тільки часто лягають, — животик їм роздутий і болить, то вони лягають ницьма, обличчям до подушечок, підібгавши коліна під груди і накрившись ряднами. Оленка на печі, Андрійко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рівно, знов корчаться і перевертаються часто; дихати трудно.
Що не попадуть, все до зубів — гризти: чи скалку з кінської кістки, чи навіть клаптик паперу від коробки, на якому слід ячмінної кави зберігся; нюхають облизують і жують, бо любий сам запах і смак.
Мати здоровіша, ніж тато: в нього ноги опухли і вкрилися виразками — звідти сочиться брунатна рідина, як гноївка. Він пообмотував ноги і обкрутив мотузками; зверху напустив холоші.
Коли трохи потепліло, зібрався на здобич.
— І я з вами! — покликав син.
— Ні, простудитися можна. Потерпиі
— Не час виходити, — додає мати, — і черевики ворвані.
Синок мовчить. А доня навіть не питає, тільки мерехтить з печі величезними очима. Часом дістає свій зошит: учитись; але наука ніяк не йде в недужу голівку. Зошит вертається знов на комин, куди покладено також братів, скарбик, із склом, що збирало бризку від сонця.
Мирон Данилович, ставши за ворота, вагається — чи йти коротшою стороною, мимо кладовища.
— Ат! — рішає він. — Чи не однаково? Там будемо всі; ніхто не обмине.
Підходячи ближче, не хотів глядіти на похованих — очі самі звернулися.
Сніг швидко танув; скрізь мертві, недавно покладені: в западинах, зверху, а то й на рівному місці. Ті, що присипані, проступали з землі; то голови їх вивільнені, то лікті, то стопи дроти денного світла, скрізь по кладовищу. Такий лан, що Катранникові, коли дивився, чорна неміч зайшла під грудьми, він відвів погляд.
Повертає він до рідного поля — глянути, як визволяється з мертвоти. Галузочка, відломлена від куща, обмокла важкими краплями: з снігу, що був примерз, а сьогодні розтанув. Трішки розм’якла кора і злегка подала пахощ, коди ж на зуби взяти її, розточується терпкою гіркістю — бадьорить нерви. Будить на серці втіху, дуже недовгу, бо немає просвітку хліборобові.
Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди, найняті мучити.
І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: “Вбий душі!” А так мало ти хотів — дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі” кормити дітей і одягати. Глянув селянин, — струмки сплескують, жваво дзюркочучи; їм висвічують, спрямовуються на схилі до байраку, в шумкий потік.
Над глибочиною рідкі дерева рудіють. Кружма блукають граки над їхніми верховіттями і ховаються, з каркотливими скаргами, в затінену далечінь.
Стежив хлібороб, як пробуджується земля — в світлості, браній від сонця, мирного і ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
Не чує серцем, чи це здійсниться. Він хворий став; і земля — не своя; і посівного немає. Клапоть лишився на згір’ї, коло садка, — теж заберуть, рано чи пізно.
Викрякують гайворони, кружачи і шукаючи корму на чорноземі, де селянин не має собі ні ріски.
Забарно відходить він! Від степового повітря роз’ятрилася в єстві дика несить, що, мов незримими кігтями, пронизувала, в пекучому відчутті. Лихоманила нерви і тьмарила свідомість. В розпалі мучення зневолювала кудись рухатися наосліп, без глузду і стриму; дражнила злісно, як пораненого вовка, найменшою дрібницею: ось, мертвою бур’яниною, об яку затнувся чобіт, і також бризками, що від неї сипнули на руку.
— Що там: є живі люди? — питає жінка.
— Круків більше.
— Їх можна впіймати? — цікавиться син, глядячи пильно, непорушними очима.
Батько став: його раптова думка вразила.
— Можна, а навіщо?
— Так…
Можна; тільки їх не їдять—смердючі. Хіба спробувати?
Він молотком розбив кінський маслак, поклавши на дривітню. Обсмоктував кусники і обгризав. Діти ж відмовилися. Хоч не була доня хоровита, як покійний первісток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що лякав батька: ніби остання прикмета, дитячий погляд — поза довколишністго. Блаженненька доня! — терпить сумирне. Навіть пробує всміхнутись, але не може; такими і зостаються риси обличчя, як застигли в виразі болісної зосередженості. Безгоміння в хаті.
Більше із звички, ніж необхідності, Дарія Олександрівна ходить коло печі і мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупішими пайками. А далі? Обличчя не відзначує в собі жодного настрою, крім гіркої понурості, що вкорінилася в істоті, ніби нова вдача. З терпеливістю, дивною самій, господиня зносить голбдні болі. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває вражений: така сила противлення недузі і зморі, особливо виголодженню — в жінки, ніби слабішої; коли ж рухається так вільно! — витриваліша, ніж він. Йому голова обпливає кружма, з нападами потемнення в очах; ноги, як колоди, в темно-рудих гнійничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак і задихався.
Обмивши руки, до вікна підходить; здається, душа вражена вся, мов обдертий чорноклен, і перенесена в круг без сталих байдужих речей, замість яких тепер інші, хоч подібні. Торкають гостро і чіпляються до нервів. З беззвучним гамором надходячи звідусіль, пронизують і наповнюють страшним неспокоєм — його! — хто жив завжди в тихості серця. Зробився ж, мов собака. Дрібнички ранять. Він часом ладен був розридатися з ображеності і набіглого болю. Що говорилося і діялося, враз побільшувало свій вигляд, з мукою обпалюючи його свідомість і збуджуючи нерви до заперечення, ніби в відчайному викрикові на кожну окрему вразу і на всі: щоб позбутися їх і відсторонити якийсь невідступний намір.
Також для рятунку від них душа вимарює собі на допомогу, з хвилюючою видивністю, багато вражень в незвичайну повторність їх. Чуттєвими зривами, пекучими, як від приску, заповнює існування, сама зв’язуючи власну особистість в навісному полоні.
Що рівноважилося в переживаннях — розбито на окремості, як хворі півтіні, що стали мучити серед безвихідності. Чужою стала і немилою довколишність: ніби з глухими глибинами, що, крізь замкнутість, обвіяні в злий подих і небезпеку. Все відійшло від коренів, як і сама душа: ніби хитається, не маючи вже рідного приєднання в існуючому. Страшенно звузились уявимі простори видимості, мов завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити лютий зойк — не з звуків зойк, а з почуттів! — той, що терзає, як розпечене і разом жахливо чорне вістря крючка, вгородженого в єство, але невидного. В’ївся і створив недугу. Нема спромоги проти неї і нічого нема, що могло б звільнити.
“Як мені втишити себе?” — відчаюється Мирон Данилович.
Він побачив дим над своїм двором, довіяний з горбовини, що над річкою, і чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився і в думці вилаяв того, хто десь розводить багаття.
Вернувся в хату і від змори приліг; хотів забутися в дрімоті. Мучений безпорадністю, терпів, як на кутні перед мордуванням, закривши очі.
Здавалося: надходить погибель. Довго лежав, кволий, мов травина, зрештою, дрімота перемогла. Враження ж від близького диму і далі непокоїть якусь ніби замістосвідомість, бережену в сні — без реальної самозвітності денного “я” в його світлі. І дражливий неспокій таки збудив.
Мирон Данилович, підвівшися, посьорбав юшки з сизуватими волоконцями конини, аж причорнілими, що розкипілись і плавали в мисці.
Хотів вийти: розвідати про дим, а несила! — чув, що недужий; знов ліг і потопився в сонну непам’ять.
Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
— Я хочу з вами, тату! — припав Андрій, — Візьміть мене!
— Мокро надворі.
— Тату, я — з вами!..
Жаль стало: нудиться синок і нидіє. Взяв його. Пішли до надрічного горбовиння з глинищами; ген там, на схилі, підводиться дим — їдкий і темний, від землянки. Кругом бур’яни, що видержали мороз і завію, і ось тепер, під кінець зими, в розтепель, ні впадуть, ні похиляться; стирчать, як руді списи і стріли.
— Чого дим, тату, страшний? — питає син.
— Скрізь дим страшний тепер, скрізь.
Відповівши хлопцеві, Мирон Данилович відчув: справді, страх нападає через той дим, що відучора непокоїть.
— Ні, тату, цей дим — як смерть!..
— Що ти вигадав собі? Перестань!
На пустоші син помітив западину: так буває над недавно викопаною і швидко загорненою ямою.
— Тату, дивіться, кістку видно!
— Яку кістку?
— Ось, із землі: це людська…
— Звідки взятися?
Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.
“Вбито когось і з’їдено, а кістку .в яму…”
Найближча до поховання — та землянка, що, справді, жахливо димить. Став: дивиться на неї Мирон Данилович, і син теж очі туди втопив.
Нора в схилі подібна до печери, відгороджена від світу низькими дверима і стіною, в якій, замість вікна, дірка з осою шибкою. З бляшаної труби, що поверх шибки виведена куриіь моторошний дим і тягнеться по схилу, як привид ядучого змія.
— Не підходь до такого місця, сину, ніколи, чуєш? — ніколи!
— Чому?
— Так: не підходь, і все! Жінка, що там живе — божевільна; вона здатна вбити, кого подужає.
— Чого — божевільна?
— Не знаю; може, зацькували…
— За що?
— Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цієї пустоші, як вернувся з висилки, то побачив, що хату розвалено — там, при горбі була. Жінку і двох дітей вигнано, в сінях в родичів тулилася. А він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив. Йому дозволено тут жити — на власній садибі. Вдруге ставити хату при горбі ні з чого, а тут сама гора приймала, .в печері. Щось я давно його не бачу ніде. То, була, все тут копається або никає по згір’ю, — все, мабуть, згадує старе господарство. І діти коло нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобі, щоб сюди ногою не ступив!
— Чому їх не видно?
— Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!
Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог. Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.
Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснувания; конина кінчилась, і підступав давній страх.
Всі в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.
Зродилась думка — вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:
— І я! — в степ…
— Куди тобі? Он який кашель, — сказала мати, — сиди тихо, як Оленка!
Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли — на один з них приник подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
— Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.
Вони бредуть у грузькому “салі”, землі з холодною водою, і беруть жменями зерно з шаньок. Коли махнуить рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не падають: знесилені від голоду. Крайні два, недалеко від Катранника, поговорили між собою стиха і почади набирати зерна в рот — жувати його, щоб хоч трохи підкріпитись. Наглядач, побачивши, як вони жують, зчинив крик:
— Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправлю в суд — дадуть десять років тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і привалить.
Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:
— Чого руку до рота тягнеш?
Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:
— Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені вскакувало в рот.
“Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють — і кінець, як нам”.
Катранник підвівся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свідомість. Відцаливея від колгоспної межі. Але скоро ліг: недобре йому.
Трактор, гудивши, проїжджав близьке — на оранку, i знов диво: однією рукою водій стернує, а другою швидко подає собі в рот соняшникове насіння, луза його, і виппьовує лушпиння набік. Стишує хід; оглядається на дозорця, після чого попереджує Катраниика, приглушуючи голос:
— Другий раз заїжджатиму, сипну насіння: вам на снідання видано, — а ви зберіть, аби уповноважений не вгледів, бо і в мене відніме.
Сипнув тракторист, як обіцяв; тоді Мирон Данилович, зібравши, полузав трохи і підкріпивсь. Решту зібраного, як скарбець, тримав собі в кишені.
Крик почув і думав, то — на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець поволік довгокостого і пригорбленого дядька в пожмаканому картузі, який віддувався по о краю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому вгору, на дядьків картуз, сіпався і аж заходився: так ганив!
Примусили дядька нахилити голову і зняти картуз, що в ньому була пригоршня зерна.
Ведений до правління, дядько знесилено переставляв розпухлі ноги, обмотані рамтям.
“…От і гляди! — здивувався Катранник на дядька. — То ж партійний. Гудина; тепер замкнуть”.
Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили.
Степ теплішав. Вогкий вітер нісся океанськими хвилями, за якими, крізь синювату намітку далечини, мріли неорані простори. Там повно ховрашиних нірок; там — здобич, краща від мерзлої конини.
Сніг зійшов, тільки де-не-де, в ярку чи в тіні від горба, зосталися білі латки.
Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого пообгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх — в торбинку.
Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий, як пустеля.
Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:
— Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це — рятунок. Як же покинути?
Знов питає:
— Чи згадаєш, Андрійку, хто ця жінка?
— Не знаю, тату.
— Я — теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невідома…
Він примовк і через хвилину винувато сказав:
— Треба забрати! Не ми візьмем, так другим достанеться. Висипав колосся в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
Батько і син відходять. Де стрічають зілля, годяще до страви, рвуть підряд. З торішньої грядки десяток картоплин і цукрових буряків, що від морозу і вогкості потемніли, теж спроваджено в горбинки.
За огородами степ ще світліший і пустельніший. Враз шукачі спинилися: нірки! Скрізь ховрашині нірки; але як добути з-під землі дрібного звіра?
— Мороки багато, — сказав Мирон Данилович, — треба строїти пастку.
Він зморений: поволі передвигає ноги, з яких вода сочиться в намотані ганчірки. Задишка мучить. На околиці села батько і син, відпочиваючи, стежать перелітання горобців між деревами і стріхою темної хати.
— Тату, горобців можна їсти?
— Чому — ні? Харчуються зерном, як коні і як ховрахи,— нема в них поганого.
— Чим їх ловлять?
— Сіткою і решетом, або сільцем: з кінського волосу сплітають.
— Я хочу ловити.
— Спробуєм, тільки в нашому дворі їх рідко бачу.
— Ця хата покинута і повно їх. Сюди навпростець від нас.
— Ану, гляньмо!
Обійшли садибу; справді, горобці збиралися в ній, безгосподарній, цілими зграйками. Через пустельні дворища і сади, в сухих бур’янах, проліг напрям до хати Катранників.
Дома, ледве шукачі переступили поріг, піднялися назустріч дві істоти з світучими зіницями — нетерплячі, аж болящі: чи принесено чого-небудь їсти?
