22
Весь берег річки поділений між хлопцями з села — вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крілик; горнуть граблями черепашки.
Олекса спитав:
— Скажи, чому рибина зветься “лин”?
— Скажи сам!
— Тому, що линяє.
В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:
— Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами — полиняєте так, що матері не впізнають.
Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася, забирає її собі — поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку, а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і — далі! Куди ж ткнуться, вже зайнято.
— От ненаїда! От обжера! — нарікає Андрій.
— Нічого, — потішає Олекса, — то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить. Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?
— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!
— Чого ж ні? — прийду.
Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і вирваними вікнами. Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:
— Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки! — свіжий харч…
— Ми б назбирали більше, так Гриць напав.
— Відходьте і не бийтеся!
— Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.
— Гаразд; але це — непевна річ: піймаєте або ні.
Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила його і посунула в піч.
Оленка дивилася, сидячи на постелі,— худенька, аж прозора, як мармурова, і носик зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і знов сіла.
Тим часом хлопець лагодив вудки.
Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки — для кожного.
— Ідіть їсти!
Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:
— Соліть іще, коли не смачно!
Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка скоро склала руки.
— Не смачно? — питає мати.
— Ні, дуже смачно, я наїлась. Знов сіла на постелі; дивиться непорушне. Але перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.
— Глянь, як Андрійко їсть — може б, ти ще взяла?
— Ні, мамусю, я вже годі!
Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? — ну, певно, мов білок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться — нехай би ховраха з нори виливав.
Мати питає, журячись:
— Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.
В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.
Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.
Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.
На світанку другого дня він виглядав своїх супутників — Олексу і старого Крілика — біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.
Ждав хлопець, здивований, що Крілики, батько і син, набагато спізнюються; аж ось — вониі Батько виснажився, пожовк з лиця, і в нього дихання важко наповняє груди. Але ні Олекса, ні Андрій на це дуже не зважали, нетерпеливі ловити рибу. Взяли ключ у старого і відімкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив’язаний до корінястого пенька. З неширокої заводі випливли на простір: там брижі, мов срібні стружки, зрізані від дзеркала, перебігали через глибочину.
Закинуто гачки. Ждано без кінця. Іноді клюне рибина і вмить відійде. Міняли місце, ближче до греблі і далі — до дикого берега; однаково: нічого нема!
Стомилися, відпихаючи човен жердкою і веслом об дно річки. Пристали до берега недалеко від околиці села; ледве торкнули землю, як старий упав — півмертвий лежить у човні, слабо дихає. Хлопці так злякалися, що зразу побігли кликати матір Олекси.
Біля околиці проїжджала підвода, супроводжена дядьками-погребниками, що обдивлялися скрізь і забирали неживих.
Андрій і Олекса бігли вже помалу, бо задихані болісно; худі обидва, як тернові гілки.
— Чого ви біжите, хлопці? — спитався один з дядьків.
— Батько вмирають! — скрикнув Олекса. — Онде, в човні!..
Подалися хлопці. А підводчики підступили до човна і дивляться на старого Крілика: бачать, таки вмирає чоловік; зовсім доходить. Переставиться скоро, потім ради нього знов через село їхати. Поклали його на підводу і вирушили звідти до свіжої ями, недалеко від села, що без трупів стояла. Там перенесли Крілика на дно, хоч він іще дихав. Їдучи від ями, казали всім:
— Оце мертвого Крілика одвезли! Біда.
Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловік; знавши рибальство гаразд, порадами служив і наділяв рибою.
Хлопці прибігли в хату і покликали господиню. От спішить вона до берега, ведучи сина за руку. Андрій же не міг рухатися, — відстав на околиці.
Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловіка немає.
— Де ж тато?
— Коли вони вмирали, тут проходила підвода…
Біля села стрічають знайому жінку, що говорить Крілисі:
— Вашого чоловіка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а де — не знаю.
Стоїть удова і думає: “Чи поможеться мертвому, що я піду до нього і постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер підкріпити, він виживе. Піду в правління і на одчай скажу: дайте кілограм борошна — на похорони! Не відстану, поки не дадуть”. Так і зробила. Пішла і почала плакати, просячи допомоги — на похорони, і сталося, що їй видали той кілограм: можливо, хотіли показати один раз турботу про людей під час лиха, ними заподіяного. Взяла вдова кілограм борошна і пішла годувати сина.
А тоді мимо ями проходив голодаючий і побачив, як старий Крілик ворушить руками на дні. Хоч перехожий сам дійшов до стану тихого півбожевідля, однак він рибалку впізнав. І пішов дорогою, бурмочучи, мов дивак; стрінув кількох виголоджених дядьків і промовив так, що всі почули:
— За вишеньками в ямі Крілик сидить, іще живий…
Дядьки здивувалися; один порадив:
— Чого марно ходимо? Взяти б кілки і добити крілика: дрібна тварина, а їстівна.
Повагавшися, пішли шукати ломак; озброєні ними, попростували до ями. Проходять і бачать, що там на дні — не тварина крілик, а рибалка, на прізвище Крілик, якого всі знали. Вже мертвий.
Дядьки дивляться; один і каже:
— Крілик, та не той!
Посміхнулись хмурно і пішли понад околицею села. А там, на дорозі до станції, сільрадівська варта в супроводі кількох селян вела дівчину. Руки її скручені; вона вирватися хоче, але нічого не зробить.
— Навіщо взяли і куди ведете? — питаються дядьки. Один з гурту селян, що при варті, відказує:
— В район ведем — збожеволіла і зарубала матір.
Дівчина, білявиця в порваній жакетці, зовсім слаба, вже знеможена, та і сторожі її небагато сильніші; знов пробує вирватися — вони б’ють її.
Потім ще трохи пройшла і впала серед дороги; недовго мучилась перед смертю.
Коли затихла, тоді ті, що вели її, забули свій гнів; мовчки стояли коло покійниці. Вартовий пішов кликати підводу.
Андрій вертався додому навпростець; підходячи до дверей, побачив пса — марного і з вигляду малосильного.
— Мамо, собака в двір забіг! Коло воріт. Виглянула мати і сказала:
— Наш пропав, так приблудився чужий. Зловім, буде що їсти! Треба заманити в сіни.
Мішок в одну руку взяла, в другу — малясник, і подає його псові, приманюючи до порога. Пошепки ж наказує дітям:
— Андрію, швидко візьми качалку і стань за дверима, — як убіжить собака, вдар по голові з усієї сили, а ти, доню, бери в хаті держак від сапаниці і ставай бити!
Пес дивиться на малясник зосереджено, з поблисками жадоби в гаслих очах, і слухає підмани, нашорошивши вуха. Підходить трішки до дверей і зупиняється. В той час на вулиці, біля перехрестка, стояли два перехожі: виголоджені, заздро дивилися на заманювання і теж блищали очима; скоро пішли своєю дорогою.
Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.
Оленка з самого початку затрусилася від жаху, впустила держак сапаниці і вбігла в хату — зачинилась там і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята, ніби в божевільної, з переляку; її чути поруч гуркання, гавкіт, крик, тупіт.
В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб’ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.
Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудно! — тративши дихання і сполотнівши. Підвелась напівпритомна.
Патрала і перемивала до вечора, і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.
Кістляві спостерігачі, що стояли недалеко від перехрестка, перезирнулися, коли відходили, взявши напрямок до свого родича — давнього каліки.
Він колись так відморозив собі обидві кисті рук, що їх довелось відрізати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулиці, і гроші брав колінами і обрубками рук, якими вів їх до кишені; обрубками ж вів вижебраний хліб до рота — їв, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
Обидва перехожі, голодні до лихоманковості, мов помішані, що тепер з’явилися до жебрака, були йому двоюрідні брати, — сказали, бігаючи поглядами:
— Зайди до нас сьогодні! Переночуєш. Дещо їсти буде.
Чемно подякував він, нічого не підозріваючи. Коли ж прийшов гостювати, то в сінях стояло четверо: два родичі і два їхні спільники, — перші боялися, що самі можуть не впоратися з калікою. Було надвечір; в сінях темно. Каліка став біля дверей і не наважувався заходити, бо вже — недобре передчуття на серці. Один з родичів виступив за поріг і запрошує, не дивлячись в очі:
— Заходь! Заходь, не бійся, в нас є дещо їсти — хліба трохи…
Потім розповідали люди, що той родич навіть показав кусник хліба каліці, коли заманював.
— Заходь! — настоював він.
Каліка був зболілий душею, голодувавши з самої осені, повагався недовго і зайшов. Як переступив поріг — враз дожидачі вчепилися в горло. Він, хоч худий, але жилавий, відчайно оборонявся; вчотирьох насилу подужали, бо були кволі. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечі, він упав; тоді накинулись і задушили його.
Через два дні Дарія Олександрівна, біля хати, почула розмову чоловіка і жінки, що проходили мимо:
— Наш сусіда, калічка, пропав, — міркує чоловік, — не інакше, як до родичів пішов: там і пропав…
— Куди б же ще? — сказала жінка.
— І я так думаю: порізали на м’ясо! Заманили і порізали.
Дарія Олександрівна застигла, налякана; уявляє, як того каліку різано — ніби тут, в сінях, було! — крик і противлення.
Аж темна неміч напала від згадки! І дивно, як люди певно правду знаходять і здогадуються. Ніхто ж не бачив, куди покликано каліку і де пропав, а знають люди; докладно знають, що сталось, ніби ясновидці. А можливо, опинився хто-небудь поблизу як свідок; або один з тих божевільців чутку виніс…
Доїдали собачатину, присмажуючи повторно і присолюючи; остогидла — від неї всіх нудить.
Одного дня хлопець брав торбу, намірившись піти в ліс.
— Гляди ж, — велить мати, — ні до кого не заходь, хоч нехай як припрошують і заманливу їжу показують!
— Ні! Крім лісу, ніде не буду.
— І там обережно ходи, бо ловлять… Ходи, де живих нема, і не приставай ні до кого!
Андрій, гостро попереджений від матері, взяв торбу і пішов у ліс, що починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не страшно: при нападі треба кричати, і сусіди оборонять.
Минувши байрак, хлопець поглядає на високі сосни, що на їхніх верхів’ях лелеки помостили гнізда. Не добратися туди, бо високо, здається, аж під хмарою; а стовбури без гілок і сучків.
Полянами люди проходили в різних напрямках, шукаючи їстівного. З’явився чолов’яга, запалий скронями і оброслий, як сірий ведмідь. До ноги прив’язав собі один кінець вірьовки, яку потім обмотав навкруг стовбура; взявши в руки другий кінець її і хитро діючи, погнав угору: скоро добрався до гнізда. Другий мав саморобні кліщі з заліза — великі, як для ремонту телеграфної лінії. Вибрав ще більшу сосну і, чіпляючись кліщами, прив’язаними до чобіт, виліз на верхів’я; там почав хазяйнувати.
Андрійко позаздрив їм і відійшов на бічні доріжки, де хлопці вже нишпорили в купках старого листя — переворушували, виглядаючи живих створінь. Він теж почав перегортати; захоплений, відійшов далеко в хащі. Помітив біля коріння кущів здоровенного їжака і на мить заціпенів з несподіванки, коли ж отямився, то плигнув і накрив його мішком. Зразу ж поніс додому здобич.
Мати раділа:
— Буде страва! Це — чисте м’ясо.
— Який колючий, — промовила Оленка, повівши долонею по рудих і трішки сивастих голках.
Мати обпатрала їжака, ніби порося; на полум’ї колючки його обгоріли і шкірка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стіл і порізано шматочками, їли, солячи. Хоч хлібного не було, але посолене м’ясо і так всім подобалося. Оленка, досі мовчазна, хвалила:
— Смачний їжак!
І мати тішилась, бачачи, що доня охоче їсть, і сама теж хвалила печенину. Жадібно їли всі, бравши тремтячими руками, вже тільки бліді і приречеш привиди, замісто людських істот.
