5
Підходячи з донькою до хвірки, господиня вгледіла: вертається її чоловік з обома хлопцями, а слідом гурба навкруг підводи. Кров схолонула в серці: “Лихо знов!”
Страшенно засмучений він — ще таким не бачила… от бідний наш, невсипущий робітник, всю сім’ю годує, і за що вони мучать? Ми ж — тільки злидні: до середняків не піднялись.
Як приречені, йдуть Мирон Данилович і хлопці. За ними, на п’яти набігаючи,— бригадники.
Стала господиня коло воріт, не зрушиться, мов приросли стопи до землі, хоч тривога аж валить з ніг, пориваючи, мов вітер — суху билинку.
Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.
Господар сказав дружині:
— Стільки хліба правлять, що — нема…
— Де б же взявся? Забрано! — скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.
— Забрано? — перепитує і наближається розпорядник. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.
— Сказали: забрано? — про державну заготівлю?.. Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, — підкуркульники!
— Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок грунту коло вікон. Ми незаможники.
— Розкажіть! — з досадою відповів розпорядчик.— Збіжжя повно.
— Ми засівали сам клинчик і нема хліба.
— Заладили: нема!
— Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали — забрано.
— Забрано, забрано! — передражнює, лютуючи, розпорядник.— Зараз подивитесь, як бува забрано.
I враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.
Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:
— Куркуль, віддай хліб!
Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:
— Дітки, беріть хліб, як вам треба…
— Віддай хліб, ти — есплутатор! Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:
— Який я есплутатор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: сі в мозолях, і дивіться на чиїсь…
Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком — знов кричати.
— Віддай ключі, куркуль!
— Ось вони! — мирно відповідає сусід.— Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливіший сигнал,— тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
— Куркуль!
На додачу диригент грозить хліборобові:
— Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться “каенесові”, себто “незаможному”. Село вживало його ім’я, замісно назвати когось: “ледащо”.
Сусід сказав:
— Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це трудніше.
Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак — і знов різнуло найвищими голосами:
— Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:
— Віддаєте хліб чи ні?!
— Де ж ми візьмем? — з розпачем сказала Дарія Олександрівна.— Вже забрано…
— А-а, забрано! — розпаленів круглоокий.
Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні лопатами, ломами, “шпиками” чи “щупами” — довгими, понад зріст людський, залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.
— Провчимо підкуркульників!
Він розділив загін на дві частини. Одна розсипається по садибі; друга, з ним самим на чолі, прямує в хату, ніби в свою власну, не спитавшись дозволу і не глянувши на господарів.
Дарія Олександрівна за ними, і доня тремтячою рукою тримається за її рукав: підбігає. Вся дрижить, ніби в пропасниці. Хлопці, ідучи за Оленкою, дуже присмирніли.
Зоставшись надворі, господар стежить обшукувачів. Морозний острах торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: біля зваленого тинка і нишпорять при глинищі, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.
Вони раз у раз вганяють у землю “шпики”: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються. Перекочують каміння і зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають і прислухаються, чи нема луни з порожнин.
Мирон Данилович від плюндрування зболів,— похило відступає до хати.
Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія. Заскочили в хижу і все поперевертали. Глечик із смальцем,— надщерблений, без ручки,— поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз “порядку”.
На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; оклали до глечика. Поскидали з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку,— сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.
Паляницю з стола, рушником прикриту, теж — до скарбу.
Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою “кінський зуб”.
Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим…
“Це — не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!”
Що буде? В хаті п’ять ротів — як прогодувати?.. Жінка метнулася віднімати хлібину. — Це ж дітям — навіщо берете?
Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.
Хлопці коло тата: притихли, настрахані.
Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому обличчі відтінок владності, застиг — загрозливо, в скам’янілій сіризні, як статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничою станцією.
Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.
Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і прокопуючи ямки.
Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:
— Це — вони?..
— Вони, мамо!
Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.
А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидуване, позмішуване і потоптане.
Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара — вже кінець настав.
На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.
Все їстівне взято! Стала вона за поріг, бачить — топчуться бригадники по грядках. Гребуться, як собаки, по несвоїй садибі. Підійшла стара до підводи і вмовляє вартового:
— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!
Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструктував: “Забрати до крихти”. А далі, вгорі — вождь партії і держави.
Чого ж стара турбує?
Бабуся взялася за полудрабок. Тоді вартовий штовхнув її в плече — поточилась вона і впала на шпориш. І не могла встати. Син, підбігши, піднімає. Глянув на вартового і промовив з великою вразою:
— Дикун собачий!
А той, прозваний, зготувавши гвинтівку, процідив зневажливо:
— Ти! Гляди мені,— і замовк. Відповідальний, мов коло порохового погреба. Стара нічого не казала: ведена під руку, віддалялася до хати.
Прилягла на піл, пахмітину підославши; і — мов нездужала незнаною пошестю.
Млисті приуяви кружилися, всі розметані. Крізь майоріння відчувала: наближений морок холодною запоною обки, дається, і ніде обминути. Потім розтанув. Лишився біль, гіркий і гострий, не так за себе, як за внуків — їсти вже нічого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозі. В світі нема нікого, хто б поміг. Незнані вони ні в кого і ніхто не заступиться; коли пропадуть, слова ніхто не скаже. Один Бог бачить з неба. Може — іспит, нехай очистимося в горі, як огні останньому.
Родина ставить речі на місця.
Потім: що їсти? — діти просять. Мати вирила десь на грядках дрібненькі бурячки; зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипані в хижці.
Ось, лихо захопило тенетами — несила вирватися. Безжалісно, ніби гроза, облягло; мучить, наганяючи до загибелі.
Діти споважніли, мов цілком розуміють, що діється.
Бабуся і мати, сидячи на полу, почали клопіт коло одежин — оглядають: котра годиться про зиму, котра ні.
— Стрінув пічник,— говорить бабуся,— про церкву питав, чи закрили.
Андрія цікавить чудесник, який, справлявши піч, розповів про хитрі димоходи всередині. Доти піч видавалася нудною: купа цегли; а тепер — повна загадок.
— Кажу йому, що було. Він і жаліється: не глянемо на Писання — по ньому жити. Читаємо сторінки нивок: туди серця віддали. Так само сказав батюшка.
— І правда! — зітхає мати.
— Про небо забули. Горе прийде.
— Вже почалося.
— Сказав тоді: живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядячи на безвинного… Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев’ятнадцять віків після розп’яття: так кажуть.
— Вже ж видно! — згодилась невістка.
— Пічник примітив: птиця падає мертва.
— Походом на нас рушено,— додав Мирон Данилович.— То тільки видається, що їх прапори червоні; вони темні.
— Дивно говориш,— зауважує дружина.
— Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?
— Стримайся!
Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від страху.
Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні: затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як чотири великі руки — дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші — перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
— Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд,— поправився господар.— То тільки Лук’ян потіша, що “заживем”.
— Не ми, хтось другий! — сказала бабуся.
— Не ми і не Лук’ян,— продовжив господар.— Лук’ян знає одно: голосувати “за”. Зразу підніма руку — перший. Завжди “за” і попереду всіх. Не встиг доповідник зачинити рот — Лук’ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би “за”, хоч гробове віко кладуть на село. Потішає — “заживем”. Змії з’їдять!
— Нащо казати? — спиняє жінка, повівши погляд на дітей.— Лук’ян не гірший від начальників.
— Ті не люди, а гаки — тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович — бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести… Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: “До зернини! До зернини!” — себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало… “Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл”. Відлітавши, зерно вскочило в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах: непогане зерно,— він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо де дівся. А ці два змовлені з третім…
— Може б, тихіше говорив? — попросила жінка.— Всі чуємо.
— Добре! — Мирон Данилович обнизив мову: — Люди взнали, що для двох повно всього в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м’яса, окороків, ну, всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.
— Чому не знати? — втручається бабуся.— Он, коли Журавленків обікрадено, років тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше, як Корінчук заліз. Пішли шукати — так і є!.. Повитрушували крадене.
— А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка — закушувати сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого хочеш! — помаранчі і виноград…
— Мамо, помаранчі хочу,— тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
— Дитинко, де ми візьмемо? Тут — аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичитує коло вікна, з якого видно місце, де стояла підвода:
— А в буфеті — вина і наливки, і горілки теж, настояні на чому завгодно: на полині…
— Чого б полинівку пили? — сумнівається бабуся.
— Може, ні! А так кажуть. І зубрівка…
— Хилитимуть гірку?
— Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно…
— Ну, верховодові рознесло вид,—згадала бабуся.
— Кажуть: швидко їсть; понурий!
— Понурий глибоко моркву риє.
— При дітях би не казали: десь вирветься! — просить Дарія Олександрівна.
— Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.
Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.
