Спав твердо.
Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали.
Вітер вив, як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.
Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.
Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
— Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов…
Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.
— Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито… Талапну раз — та й дух віскочив!..
— Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить… Певне, що правда, ой допевне! Грунт — то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе…
Закашляв, як у великі труби заграв.
— Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім… Нема, нема, о, нема…
Поставив кулак під голови.
— Я довго бідив по чужім полі. Але бог мені вігодив, дай боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай… Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи…
Капелюх упав з голови і з вітром покотився.
— Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле — так годитьси… Як бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, що не мають з чого спечи… Дамо, дамо, як нам бог дає, та й ми дамо, дамо…
Ляг хрестом.
— Межі кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше… Я тобі по смерті лишу… Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і бога молити, що-с такого тата мав…
— Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу більший гріх, як…
Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.
— Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле… Надворі зима, а мені така файна весна присниласи… Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..
