Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх – батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
– Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
– Дідусю, – запитав хлопчик, – ви не бачили тут каменя?
– Я прибрав його з дороги.
– Ви також спіткнулися й забили ногу?
– Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
– Чому ж ви прибрали камінь?
– Бо я – людина.
Хлопчик зупинився у задумі.
– Тату, – запитав він, – а ви хіба не людина?
