На краю села живе старенька бабуся Марина.
– У неї немає нікого-нікогісінько,– часто говорить матуся маленькій Марійці.
Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.
Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї. Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
– Доброго дня, бабусю.
– Доброго здоров’я. Марійко,– радісно відповідає бабуся.– Посидь біля мене, дитино.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки – он скільки метеликів там літає. Ваwбить річка – який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…
Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.
– Чого ви зітхаєте, бабусю?
– Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, однісінька…
– Хай я буду вашою, бабусю,– тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.
– Добре, дитинко, будеш моя,– усміхається бабуся Марина.
До вечора Марійка бігає в лузі, грається, милується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір’я й защебече:
– Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!
