Недалеко від хати росла Хризантема.
На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою. Її квіти шепотіли: “Які ми гарні…”
А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема морщила носа й казала:
– Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх.
Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою.
Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми. Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: “Які гарні квіти в Хризантеми!” Жінка справді підійшла до Хризантеми й сказала:
– Які гарні квіти!..
Хризантема аж танула од утіхи. Потім жінка нахилилася, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула:
– Яка гарна Цибулина!
Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: “Невже й Цибулина може бути гарною?”
