У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п’ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
– Ходімо, Васильку, додому.
А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
– Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.
Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.
Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.
Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
– Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.
