Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв’язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв’язувати задачу, як раптом на парту впала записка.
«Це знову, мабуть, від Петрика,– подумав Віталик.– Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»
– Іване Петровичу,– сказав Віталик,– мені хтось записку кинув… Хіба ж можна на уроці записки писати?
– Записки на уроці писати не можна,– сказав Іван Петрович.– Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві – недобре, Віталику. Записка – це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш…
Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.
У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.
Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,– писав Петрик,– я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».
На перерві Віталик підійшов до Петрика.
– Давай коня, – сказав Віталик.
– Утік кінь…– тихо відповів Петрик.
