Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко довго не повертався. Уже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у банці солі. Мама й питає:
– Чого це ти так довго ходив?
– А я снідав, – каже Сергійко.
– Як снідав? – дивується мати.
– А вони запросили мене снідати…
– І що ти їм відповів?
– Нічого… Сів і поснідав.
– Який же ти нечемний, Сергійку! – розгнівалася мити. – Требо було сказати: дякую, я не голодний.
– Але ж мені дуже їсти хотілося… Сказати – не голодний… Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
– Правда іноді буває гірша за неправду, – каже мати.
А Сергійко тепер думає: як же це так?
