На околиці села жив Скупий. Посадив він на своєму городі виноград. Мало хто вирощував його в цих місцях, люди дивилися на кущі винограду як на диковинку. Через два роки на кущах з’явилися перші грона. Налилися солодким соком. Стали великими, прозорими.
Ішла одного разу повз виноградник мати з трирічним хлопчиком. Побачив хлопчик виноградні грона і питає:
– Мамо, що це таке?
– Виноград.
– А що це таке? Навіщо він? Який він?
– Він солодкий. Немає ягоди, смачнішої за виноград.
Схотілося дитині винограду. Мати просить:
– Дайте, будь ласка, хоч одне гроно дитині, нехай покуштує.
Не дав Скупий дитині грона. А дав однісіньку ягідку, і то його очі спохмурніли: шкода було і ягідки.
Пішла мати з дитиною. А Скупий поставив навколо виноградника високий-високий паркан. Закрив парканом не тільки виноградні кущі, а й хату. Радий Скупий і спокійний: ніхто тепер не побачить його винограду, ніхто не попросить. Та не догледів, як одна гілочка повилася парканом, досягла вершини й зацвіла на ній. Зав’язалися грона на паркані, налилися солодким соком ягоди.
Знов тією самою дорогою йшла та сама мати з дитиною. Побачив хлопчик виноградні грона на високому паркані й зрадів:
– Дивіться, мамо, виноград. Чому він виріс так високо?
– Він не хоче, щоб його закривали від людей парканом.
– Які гарні ягоди! – промовив хлопчик.
Ці слова почув Скупий, що стояв за парканом. Він страшенно розгнівався навіть за те, що хлопчик побачив виноград. Від злості серце його розірвалося. Скупий помер, але ніхто в світі не знав про цю смерть, тому що вона закрита була від людей високим парканом.
Минув рік, весняне сонце збудило землю, зазеленів виноград. Живим пагонам так хотілося до сонця, такий ненависний був високий паркан, що вони повалили його. Він упав на землю, і людям відкрилася чудова краса. Ягоди виблискували під яскравим сонцем, в кожній ягоді відбивалося небо, сонце, прекрасна земля. Люди прийшли на виноградник і стали господарями, а про Скупого назавжди забули.
