Стоїть край дороги стара-пре-стара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною покривається вона зеленим листям.
Скільки й пам’ятаю, стоїть вона як сторож.
Якось питаю маму:
– Скільки літ тополі? Хто її посадив?
– Не знаю, – відповідає мама. – Скільки й пам’ятаю, стоїть тополя край дороги. Завжди однакова.
Питаю старого-престарого дідуся:
– Скажіть, будь ласка, скільки літ тополі? Хто її посадив
– Не пам’ятаю, – відповідає дідусь. – Завжди стоїть край дороги. Скільки й знаю – росте собі й росте. Люди приходять і відходять, а тополя завжди росте.
Може, це й не тополя, а легенда? Може, дерево це вічне? Мож, вона народилася тоді, коли й наша Україна? Коли так, то вона – вічна, бо Україна наша – вічна.
