В деякому царстві жив-був купець. Дванадцять років жив він у шлюбі і прижив тільки одну дочку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Вмираючи, купчиха закликала до себе дочку, вийняла з-під ковдри ляльку, віддала їй і сказала:
– Слухай, Василісушка! Пам’ятай і виконай останні мої слова. Я вмираю і разом з батьківським благословенням залишаю тобі ось цю ляльку; бережи її завжди при собі і нікому не показуй, а коли трапиться тобі яке горе, дай їй поїсти і запитай у неї ради. Поїсть вона і скаже тобі, чим допомогти нещастю.
Потім мати поцілувала дочку і померла.
Після смерті дружини купець тугіше, як слід було, а потім став думати, як би знову одружитися. Він був чоловік добрий; за нареченими справа не стало, але найбільше до вподоби припала йому одна вдовиця. Вона була вже в літах, мала своїх двох дочок, майже одноліток Василини, – стало бути, і господиня і мати досвідчена. Купець одружився на вдовиці, але помилився і не знайшов у ній доброї матері для своєї Василини. Василіса була перша на все село красуня; мачуха і сестри заздрили її красі, мучили її всілякими роботами, щоб вона від праць схудла, а від вітру і сонця почорніла; зовсім життя не було!
Василіса все переносила покірливо і з кожним днем все гарнішала і повніла, а між тим мачуха з доньками своїми худла і марніла від злості, незважаючи на те, що вони завжди сиділи склавши руки, як пані. Як же це так робилося? Василини допомагала її лялечка. Без цього де б дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василіса сама, бувало, не з’їсть, а вже лялечці залишить найбільш ласий шматочок, і ввечері, як все вгамуються, вона замкнеться в комірчині, де жила, і пригощали її, примовляючи:
– На, лялечка, поїв, мого горя послухай! Живу я в будинку у батюшки, не бачу собі ніякої радості; зла мачуха жене мене з білого світу. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити?
Лялечка поїсть, та потім і дає їй поради та втішає в горі, а на ранок всяку роботу справляє за Василину; та тільки відпочиває в холодочку так рве квіточки, а в неї вже й гряди виполоті, і капуста полита, і вода наношу, і піч витоплена . Лялечка ще вкаже Василини і травичку від загару. Добре було жити їй з лялечкою.
Минуло кілька років; Василіса виросла і стала нареченою. Всі женихи в місті прісвативаются до Василини; на Мачехін дочок ніхто і не подивиться. Мачуха злиться ще голосніше і всім женихам відповідає: “Не видам менший перш старших!”, А проводячи женихів, побоями зганяє зло на Василини.
Ось одного разу купцеві знадобилося виїхати з дому на довгий час по торгових справах. Мачуха і перейшла на життя в інший будинок, а біля цього будинку був дрімучий ліс, а в лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга: нікого вона до себе не підпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчиха раз у раз посилала за чим-небудь в ліс ненависну їй Василину, але ця завжди поверталася додому благополучно: лялечка вказувала їй дорогу і не підпускала до хатинки баби-яги.
Прийшла осінь. Мачуха роздала всім трьом дівчатам вечірні роботи: одну змусила мережива плести, іншу панчохи в’язати, а Василісу прясти, і всім по урокам. Погасила вогонь у всьому будинку, залишила одну свічку там, де працювали дівчата, і сама лягла спати. Дівчата працювали. Ось нагоріло на свічці, одна з Мачехін дочок взяла щипці, щоб поправити світильник, та замість того, за наказом матері, начебто ненавмисно і загасила свічку.
– Що тепер нам робити? – Говорили дівчата. – Вогню немає в цілому будинку, а уроки наші не кінчені. Треба збігати за вогнем до баби-язі!
– Мені від шпильок світло, – сказала та, що плела мереживо. – Я не піду.
– І я не піду, – сказала та, що в’язала панчоху. – Мені від спиць світло!
– Тобі за вогнем йти, – закричали обидві. – Іди до баби-язі! – І виштовхали Василину з світлиці.
Василина пішла в свою комірку, поставила перед лялькою приготований вечерю і сказала:
– На, лялечка, поїв та мого горя послухай: мене посилають за вогнем до баби-язі; баба-яга з’їсть мене!
Лялечка поїла, і очі її заблищали, як дві свічки.
– Не бійся, Василісушка! – Сказала вона. – Іди, куди посилають, тільки мене тримай завжди при собі. При мені нічого не “буде з тобою у баби-яги.
Василіса зібралася, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла в дрімучий ліс. Йде вона і тремтить. Раптом скаче повз її вершник: сам білий, одягнений в білому, кінь під ним білий, і збруя на коні біла, – на дворі стало світати. Йде вона далі, як скаче другий вершник: сам червоний, одягнений в червоному і на червоному коні, – стало сходити сонце.
Василіса пройшла всю ніч і весь день, тільки до наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка яги-баби; паркан навколо хати з людських кісток, на паркані стирчать черепа людські, з очима, замість стовпів біля воріт – ноги людські, замість запорів – руки, замість замку – рот з гострими зубами. Василіса обімліла від жаху і стала як укопана. Раптом їде знову вершник: сам чорний, одягнений у всьому чорному і на чорному коні; під’їхав до воріт баби-яги і зник, як крізь землю провалився, – настала ніч. Але темрява тривала недовго: у всіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало ясно, як середи дня. Василіса тремтіла зі страху, але, не знаючи куди бігти, залишалася на місці. Скоро почувся в лісі страшний шум: дерева тріщали, сухі листя хрустіли; виїхала з лісу баба-яга – в ступі їде, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Під’їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:
– Фу-фу! Російським духом пахне! Хто тут?
Василина підійшла до старої зі страхом і, низько вклонившись, сказала:
– Це я, бабуся! Мачехін доньки прислали мене за вогнем до тебе.
– Добре, – сказала баба-яга, – знаю я їх, поживи ти наперед так попрацюй у мене, тоді й дам тобі вогню; а коли ні, так я тебе з’їм!
Потім звернулася до воріт і скрикнула:
– Гей, запори мої міцні, Отомкніте; ворота мої широкі, Відчини!
Ворота відчинилися, і баба-яга в’їхала, посвистуючи, за нею увійшла Василина, а потім знову все замкнулися. Увійшовши в світлицю, баба-яга розтягнулася і каже Василини:
– Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу.
Василіса запалила лучину від трьох черепів, що на паркані, і почала тягати з печі та подавати Язі страва, а страви настряпано було чоловік на десять; з льоху принесла вона квасу, меду, пива і вина. Всі з’їла, все випила стара; Василини залишила тільки щец трошки, окраєць хліба та шматок поросятину. Стала баба-яга спати лягати і каже:
– Коли завтра я поїду, ти дивись – двір вичистив, хату вимету, обід сфабрикував, білизна приготуй, та піди в засік, візьми чверть пшениці і очисть її від чорнушки (польового дикого гороху). Та щоб все було зроблено, а не то – з’їм тебе!
Після такого наказу баба-яга захропла; а Василіса поставила Старухін недоїдки перед лялькою, залилася сльозами і говорила:
– На, лялечка, поїв, мого горя послухай! Важку дала мені яга-баба роботу і погрожує з’їсти мене, коли все не виконаю; допоможи мені!
Лялька відповіла:
– Не бійся, Василіса Прекрасна! Повечерявши, помолися да спати ложіся; ранок мудріший вечора!
Ранешенько прокинулася Василина, а баба-яга вже встала, виглянула у вікно: у черепів очі потухає, оце майнув білий вершник – і зовсім розвиднілось. Баба-яга вийшла на двір, свиснула – перед нею з’явилася ступа з товкачем і помелом. Промайнув червоний вершник – зійшло сонце. Баба-яга села в ступу і виїхала з двору, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Залишилася Василіса одна, оглянула будинок баби-яги, здивувалася достатку у всьому і зупинилася в роздумах: за яку роботу їй перш за все взятися. Дивиться, а вся робота вже зроблена; лялечка вибирала з пшениці останні зерна чорнушки.
– Ах, ти, ізбавітельніца моя! – Сказала Василина лялечці. – Ти від біди мене врятувала.
– Тобі залишилося тільки обід сфабрикувати, – відповідала лялечка, влізаючи в кишеню Василини. – Сфабрикував з Богом, та й відпочивай на здоров’я!
До вечора Василіса зібрала на стіл і чекає бабу-ягу. Початок сутеніти, майнув за воротами чорний вершник – і зовсім стемніло, тільки світилися очі у черепів.
Затріщали дерева, захрустіли листя – їде баба-яга. Василіса зустріла її.
– Чи все зроблено? – Запитує яга.
– Прошу подивитися сама, бабуся! – Мовила Василина.
Баба-яга все оглянула, подосадував, що нема за що розсердитися, і сказала:
– Ну, добре!
Потім крикнула:
– Вірні мої слуги, серцеві други, сміливі мою пшеницю!
Прийшли три пари рук, схопили пшеницю і забрали геть з очей. Баба-яга наїлася, стала лягати спати і знову дала наказ Василини:
– Завтра зроби ти те саме, що й нині, та понад те візьми з засіки мак та очисти його від землі по зернятку, бач, хтось по злобі землі в нього намішав!
Сказала стара, повернулась до стіни і захропіла, а Василіса почала годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй по-вчорашньому:
– Молись Богу та лягай спати; ранок вечора мудріший, все буде зроблено, Василісушка!
На ранок баба-яга знову поїхала в ступі з двору, а Василіса з лялечкою всю роботу негайно виправили. Стара вернулася, оглянула все і крикнула:
– Вірні мої слуги, серцеві други, вичавте з маку масло!
Прийшли три пари рук, схопили мак і забрали з очей. Баба-яга села обідати, вона їсть, а Василіса стоїть мовчки.
– Що ж ти нічого не говориш зі мною? – Сказала баба-яга. – Стоїш як німа!
– Не змела, – відповідала Василина, – а якщо дозволиш, то мені хотілося б запитати тебе кой про що.
– Питай, тільки не всякий питання до добра веде: багато будеш знати, скоро состареешься!
– Я хочу запитати тебе, бабуся, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому одязі: хто він такий?
– Це день мій ясний, – відповідала баба-яга.
– Потім обігнав мене інший вершник на червоному коні, сам червоний і весь у червоному одягнений; це хто такий?
– Це моє сонечко червоне! – Відповідала баба-яга.
– А що значить чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?
– Це ніч моя темна – всі мої слуги вірні!
Василіса згадала про трьох парах рук і мовчала.
– Що ти ще не питаєш? – Мовила баба-яга.
– Буде з мене і цього; сама ж ти, бабуся, сказала, що багато дізнаєшся – постарієш.
– Добре, – сказала баба-яга, – що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, а занадто цікавих їм! Тепер я тебе запитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я ставлю тобі?
– Мені допомагає благословення моєї матері, – відповідала Василина.
– Так от що! Забирайся ж ти від мене, благословенна дочко! Не потрібно мені благословенних!
Витягла вона Василину з світлиці і виштовхали за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, настромивши на палицю, віддала їй і сказала:
– Ось тобі вогонь для Мачехін дочок, візьми його, вони ж за цим тебе сюди і прислали.
Бігом пустилася додому Василина при світлі черепа, який згас тільки з настанням ранку, і нарешті до вечора іншого дня дісталася до свого будинку. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп. “Правильно, будинки, – думає собі, – вже більше у вогні не потребують”. Але раптом почувся глухий голос з черепа:
– Не кидай мене, неси до мачухи!
Вона глянула на будинок мачухи і, не бачачи ні в одному вікні вогника, зважилася йти туди з черепом. Вперше зустріли її лагідно і розповіли, що з тієї пори, як вона пішла, у них не було в будинку вогню: самі висікти ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів – той згасав, як тільки входили з ним в світлицю.
– Авось твій вогонь буде триматися! – Сказала мачуха.
Внесли череп в світлицю, а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і палять! Ті було ховатися, але куди не кинуться – очі всюди за ними так і стежать; до ранку зовсім спалило їх у вугілля; однієї Василіси не зворушило.
Вранці Василіса закопала череп в землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася на життя до однієї безрідний старенькій; живе собі і чекає батька. Ось якось каже вона старенькій:
– Нудно мені сидіти без діла, бабуся! Сходи, купи мені льону самого кращого, я хоч прясти буду. Старенька купила льну гарного; Василіса села за справу, робота так і горить у неї, і пряжа виходить рівна та тонка, як волосок. Набралося пряжі багато; пора б і за ткання прийматися, та таких гребенів не знайдуть, щоб годилися на Василісіну пряжу; ніхто не береться і зробити-то. Василина стала просити свою лялечку, та й каже:
– Принеси-но мені якесь старе бердо, та старий човник, та кінської гриви; а я все тобі змайстрував.
Василіса добула все, що треба, і лягла спати, а лялька за ніч приготувала славний стан. До кінця зими і полотно виткані, та таке тонке, що крізь голку замість нитки просмикнути можна.
Весною полотно вибілені, і Василіса говорить старій:
– Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.
Стара глянула на товар і ахнула:
– Ні, дитино! Такого полотна, крім царя, носити нікому; понесу до палацу.
Пішла стара до царських палатах та все мимо вікон походжає.
Цар побачив і запитав:
– Що тобі, бабуся, треба?
– Ваша царська величність, – відповідає стара, – я принесла дивовижний товар; нікому, окрім тебе, показати не хочу.
Цар наказав впустити до себе стару і як побачив полотно – вздівовался.
– Що хочеш за нього? – Запитав цар.
– Йому ціни немає, цар-батюшка! Я тобі в дар його принесла.
Подякував цар і відпустив стару з подарунками.
Стали царю з того полотна сорочки шити; розкриємо, та ніде не могли знайти швачки, яка взялася б їх працювати. Довго шукали, нарешті цар покликав стару і сказав:
– Вміла ти напрясть і виткати таке полотно, вмій з нього і сорочки зшити.
– Не я, государю, пряла і виткала полотно, – сказала стара, – це робота приймака мого – дівчата.
– Ну так хай і зшиє вона!
Вернулася старенька додому і розповіла про все Василини.
– Я знала, – каже їй Василина, – що ця робота моїх рук не мине.
Закрилася у свою світлицю, взялася за роботу; шила вона не покладаючі рук, і скоро дюжина сорочок була готова.
Стара понесла до царя сорочки, а Василіса вмилася, зачесалася, одяглася і села під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: на двір до старої йде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:
– Цар-государ хоче бачити майстриня, що працювала йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук. Пішла Василина і з’явилася перед очі царські. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.
– Ні, – каже він, – красуня моя! Не розлучуся я з тобою, ти будеш моєю дружиною.
Тут взяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і свадебку зіграли. Скоро вернувся і батько Василини, порадів про її долю і залишився жити при дочки. Стареньку Василина взяла до себе, а лялечку по кінець життя свого завжди носила в кишені.
