Давним-давно, коли на світі чудеса творилися та чарівники і чаклуни водилися, жив в одному селі бідний селянин на ім’я Бартек.
У інших людей – і коні, і корови в господарстві, а у нього – одна сіра качечка. А яка від неї користь, якщо вона навіть яєць не несе? І все тільки за Бартеком, як песик, бігає і весело покректує. Але Бартек дуже свою качечку любив і в усьому їй догоджав. То оберемок свіжої трави принесе, то лободи соковитої на лузі нарве, а то й на руки візьме і до чистого прозорого струмка віднесе. Пустить качку на воду і примовляє: «Плавай, плавай, моя качечко!
Ось як Бартек про свою качечки дбав.
Пішов він якось за соковитою лободою та зеленої ряскою, що затягла озерце в сусідній долині. І решето прихопив з собою, щоб ряску зручніше було черпати. Йде він кам’янистій стежкою, весело насвистує, та красою гір милується. І раптом зупинився як укопаний. Здалося йому, ніби його хтось передражнює. Постояв він, постояв, послухав-послухав і далі пішов. «Мабуть відлуння», – думає. Відійшов він трохи і знову призупинився: ні, не луна. Зовсім близько хтось свистить, так тоненько, так тихесенько. Озирнувся Бартек по сторонам – немає нікого. Хотів далі йти, але тут чийсь голос чується:
– Бартек, допоможи!
Бартек знову на всі боки озирнувся і знову нікого не побачив.
– Як же я тобі допоможу, коли не знаю, де ти? – каже Бартек.
– А ти до ялівцю нахилися, – відповідає тоненький голосок.
Підійшов Бартек до ялівцем, що в стороні від дороги ріс, нахилився нижче і бачить: під кущем змія лежить. Голову підняла і сичить з присвистом. А на голові у неї корона з росяних крапельок, як діамантова, блищить. Зметикував Бартек: не проста це змія, а цариця зміїна.
– Поклади мене в решето, – засичала змія, – та он на ту гору віднеси, а я в боргу не залишуся, тебе винагороджу.
Віднесу, пані цариця, – відповідає з поклоном Бартек, – і нагороди за це, ніякої мені не треба.
Поклав він змію в решето і поніс, куди вона звеліла. Прийшов на місце, змію обережно на траву опустив і йти зібрався. Тут змія засичала з присвистом:
– Нахилися, Бартек, нижче! Хочу я тебе царською милістю обдарувати.
Бартек нахилився. Змія зашипіла, і на Бартека немов теплим вітром повіяло.
А зміїна цариця і каже:
– Наділила я тебе силою чарівної. Тепер як захочеш – зможеш свистом бурю, грозу викликати, скелі з місця зрушити. Прийде час, тобі це знадобиться. Ну, забирай своє решето і спускайся в долину. Там зустрінеш військо. На чолі війська король на вороному коні буде їхати. Дивись, про чарівну силу не забудь!
Вклонився Бартек змії до землі, решето взяв і став спускатися в долину до того озерця, що ряскою затягнуло. Ось йде він кам’янистою стежкою і раптом чує позаду кінський тупіт і іржання. Обертається, очі від яскравого сонця рукою затуляє і бачить – військо скаче, а попереду на вороному коні король в пурпуровій мантії. На голові корона, як сонце, горить, а в руці скіпетр дорогоцінним камінням виблискує.
– Гей! Ти хто такий? – гукнув його король.
– Бартек, милостивий король! – відповідає селянин.
– Бартек? – перепитав король. Незвичне для королівського вуха просте селянське ім’я. – Послухай, Бартек, я втомився і хочу відпочити. Говори, є тут поблизу корчма, де можна переночувати?
– Немає тут поблизу корчми, шановний пане.
– А садиба якась?
– І садиби немає милостивий королю.
– Де ж нам на нічліг зупинитися? Я втомився, і воїни мої втомилися. А відпочити нам треба. Ми на війну йдемо.
– На війну? – злякався Бартек.
– Та ти не бійся! – Король поблажливо посміхнувся і махнув скіпетром. – Ми за дві миті ворога здолаємо. Але перед битвою відпочити б не завадило. Скажи, чи немає поблизу якої-небудь хатинки, де б я міг прихилити свою королівську голову?
– Коли не бридитесь то, розташовуйтесь в моїй хаті.
Король погодився.
Ось в’їжджає він до Бартек у двір, і відразу ж йому на очі сіра качечка попалася. Качечка назустріч своєму господареві поспішає і весело покректує. У короля аж слинка потекла, до того йому смаженої качки захотілося.
– Гей, слуги! – гаркнув король. – Я голодний! Спіймати качку і засмажити!
Як почув це Бартек, на коліна перед королем повалився і просить:
– Милостивий король, не вели мою качку вбивати! Знайдеться в хаті молоко, хліба окраєць та крупи мішечок. Їжте-пийте на здоров’я, а качку мою не вбивайте. Сам я її виходив-вигодував, від яструба рятував, від холоду переховував.
– Та як ти смієш, хлопе, моєї королівської волі перечити! – закричав король і затупотів ногами – Гей, слуги, зловити качку!
Слухняні слуги розбіглися по двору, бідну качку ловлять.
“Що тут робити? Як бути?” – думає Бартек.
А король дивиться на нього і вусами грізно ворушить. Тут згадав селянин змію в короні і вирішив свою силу випробувати. Схопився з колін та як свисне. Ще свист замовк, а вже вітер налетів. Дмухнув, все перемішав, збаламутив, закрутив. Дивиться Бартек – король по повітрю мчить, за ним пурпурна мантія майорить.
А воїни, як осіннє листя, за вітром летять. Хто над дахом кружляє, хто над деревами. Ось вітер закинув короля на дах. Король в дах вчепився, щоб не впасти, і кричить на всю горлянку:
– Караул! Рятуйте! Слуги, до мене!
А слуги, вітром гнані, проносяться повз нього.
– На допомогу! – кричить король, але толку ніякого. Допомоги чекати немає звідки.
А Бартек за боки схопився і регоче-потішається.
– Ну що, королю, – каже він, – перехотілося тобі мою качечку зїсти? Дай королівське слово, що качку не зачепиш, я вітер зупиню, і ти з даху на землю злізеш.
– Не потрібна мені твоя качка, – простогнав король. – Зроби милість, втихомир вітер!
Бартек свиснув, і вітру наче й не було. Не встиг король з даху злізти і на землю ступити, як гучним голосом закричав:
– Гей, слуги! В’яжіть зухвалого хлопа, а качку на обід смажте!
– Ах, ось як ти королівське слово тримаєш! – каже Бартек. – Ну, постривай у мене!
І знову свиснув. Ще свист не замовк, а блискавки вже виблискують, грім гримить, земля тремтить, небо на частини розколюється і ось-ось на короля і, його слуг впаде. Перелякані слуги до короля тиснуться, а сховатися нікуди: кругом вогняні язики палахкотять, ніби землю спалити хочуть.
Злякався король, милосердя запросив. Знову повірив Бартек королівській обіцянці.
Ще не затих в горах гуркіт грому, а король уже велить Бартека зв’язати, а качку засмажити.
– Коли так, нарікай на себе – не на жарт розсердився Бартек, та як свисне.
І тут хлинув дощ. Потекли з неба на землю потоки води. Король з придворними стоять по вуха у воді, а вода все прибуває і прибуває, того й диви, зовсім їх затопить. А Бартек на сухому місці стоїть і сміється.
– Бартек, врятуй нас! Зупини дощ! – захникав король. – Не потрібна мені твоя качка. Чесне королівське слово!
Але Бартек не повірив королю, адже той вже два рази його обдурив. Тут придворні та челядь стали Бартека просити, щоб не губив він їх за королівські провини.
Зглянувся над ними Бартек і зупинив дощ. Вода миттю в землю просочилася, хмари розсіялися, виглянуло сонечко – землю стало сушити. Король наказав пурпурову мантію на гіляку повісити, щоб висохла . А коли вона висохла, придворні взяли її і на плечі Бартеку накинули. А потім забрали у короля корону зі скіпетром і теж Бартеку віддали.
– Будь нашим королем! Ти кращий і могутніший! – сказали воїни. – Їдемо в столицю, займай трон і владарюй над нами по справедливості.
Бартек не став відмовлятися. На королівського коня скочив, поправив корону, що з’їхала набік і хотів вже скіпетром махнути – знак до походу дати, – але раптом на землю зіскочив. Про сіру качечку згадав.
– Як же я без неї поїду, – каже він воякам і слугам. – Я її виростив, виховав, від яструба рятував, від холоду переховував. Вона зі мною в горі поневірялася, нехай тепер щастя зазнає, в палаці поживе.
Схопився Бартек в сідло і качку в жовтий дзьоб поцілував. Глядь – не качка перед ним на коні сидить, а красуня, королівна прекрасна.
– Зла чарівниця в качку мене перетворила, а ти врятував від злих чар, – мовила королева і поцілувала Бартека.
Поїхали вони в столицю і зажили розкошуючи в королівському палаці. А злий король в хаті – халупі став жити та дрова рубати.
