Жила колись у селі дівчинка, яку звали Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була зовсім маленька. От і залишилася вона вдвох з матір’ю. Жили дуже бідно, але дівчинка із самого малечку привчилася до роботи. Спочатку допомагала вдома матері, а коли трохи підросла, почала щодня ходити в гори: збирала хмиз, носила його на базар, а на вторговані гроші купляла рис та деякі інші харчі. Так вони й жили.
Якось вона взяла сокиру та коромисло і пішла в ліс. Несподівано почався дощ. Лі Жуй сховалася під крислатим деревом. Але дощ лив мов із відра, і великі краплини, стікаючи по листі, невдовзі стали падати дівчинці на голову, промочили її благенький одяг. Лі Жуй змерзла й побігла в глиб лісу, щоб десь там знайти кращий захисток.
Раптом на галявині вона побачила невеличкий будинок. Там стояло ліжко, стіл, стільці і шафа з харчами. Дівчинці дуже хотілося їсти. Але в будинку нікого не було, а сама вона не насмілилась брати чуже. «Я тут захисток від дощу знайшла, як же після цього ще й їжу брати, не спитавши дозволу?» – подумала вона.
Лі Жуй оглянула кімнату й помітила, що стіл укритий товстим шаром пилюки, а на підлозі повно сміття. Засукала рукави і взялася до роботи.
Витерла стіл та стільці так, що вони аж заблищали, підмела підлогу. Ледве-но закінчила роботу, як відчинились двері і до кімнати зайшов сивобородий дідусь. Він ласкаво привітався, поставив на стіл їжу і запросив дівчинку пообідати разом з ним.
Наївшись, дівчинка з вдячністю подивилась на дідуся. їй хотілося зробити для нього щось приємне, і вона спитала:
– Дідусю, борода у вас виросла така довга, чи не заважає вона вам? Дозвольте, я її підстрижу.
– Підстрижи, моя люба.
Лі Жуй підкоротила бороду, зібрала обстрижене волосся і хотіла його викинути, але дідусь застеріг її:
– Не викидай, це дуже цінна річ.
Дівчинка згорнула волосся в хустку й віддала старому.
Коли дощ припинився і небо проясніло, Лі Жуй стала прощатися з дідусем.
Шкода відпускати таку роботящу помічницю,– сказав дідусь, але ти мусиш повернутися до матері, вона чекає на тебе. Хотілося б подарувати тобі що-небудь. Візьми хоча б обстрижене волосся.
«Навіщо воно мені?» – подумала дівчинка.
– Бери,– з нього матимеш немалу користь.
Щоб дідусь не образився, Лі Жуй взяла вузлик і пішла.
Дома вона про все розповіла матері.
– А дай-но мені подивитись,– сказала мати.
Дівчинка розгорнула хустку… Замість волосся там лежав чудовий блискучий шовк.
Мати почала прясти той шовк, з її рук виходила тонка нескінченна нитка. Лі Жуй носила ті нитки на базар, і в неї їх виривали з рук, навіть не торгуючись.
Відтоді мати щодня сідала до прядки, а дочка ходила на базар, і вони забули, що таке нужда.
