Одного разу дід поїхав у ліс. Побачив там діда ведмідь та й каже: «Ти, діду, мабуть, орач». Дід йому сказав: «Так, я орач». — «Ну, коли ж ти, діду, орач, то ти мені віддаватимеш половину того, чого я схочу, з твого грунту; коли не даси, то тобі тута смерть».
Дід довго думав та й дав відповідь: «Гаразд».
Ну, посіяв дід пшеницю і покликав ведмедя, щоб він подивився. Тоді дід і каже ведмедю: «Нехай на сей рік мої вершки, а твої корешки». Ведмідь згодився.
Дождав дід літа. Пшениця поспіла. Поїхав дід з бабою, вижали пшеницю і забрали додому.
Прийшов на те місце ведмідь забирати свої корешки. Грібся він на тій ниві довго і нічого не вигріб. Розсердився ведмідь на діда, так що якби оце він — то б йому зараз смерть.
От побачились вони на другу весну. Ведмідь діду і каже: «На сей рік, діду, так не буде!.. Мої вершки, твої корешки!»
Дід на це згодився і посадив картоплю. Прийшла пора вибирати картоплю. Дід поїхав, вибрав свої корешки, а ведмедю покинув вершки. Прийшов потім ведмідь по вершки, але в тих вершках нічого не було.
От і вийшло, що дід розумніший ведмедя.
