Устарих – життя минулося. Старі багато знають – завжди щось добре порадити можуть. Тільки і молодий добре слово сказати може: сили в нього більше, око гостріше, рука міцніша, все життя попереду – він уперед дивиться.
Давно колись уде в теплих краях жили, на рівнині, на березі моря. Багато їх було, як дерев у лісі. Тихо жили, ні з ким не воювали. Звіра били, рибу ловили, закон пильнували, дітей ростили. Давно це було.
Тоді в одному стійбищі господарем був старий шаман Кандіга. Як захворіє хто-небудь, витягне Кандіга свій бубон, на якому Агди – грім – намальований, вогнище розпалить, бубон на ньому підігріє і шаманить. Навколо вогнища ходить, танцює, різні слова викрикує, співає, у бубон б’є, немов грім гримить. У бубон Кандіга б’є, розмовляє – злих чортів лякає… Гамір такий зчинить, що потім два дні відлунює. Котрий хворий, може, й одужає. А якщо помре… І тоді шаман своє діло зробить: на сірому птаху з червоним дзьобом душу покійника в підземне царство – Буні – відвезе. Того птаха, правда, ніхто не бачив, та як шаманові не вірити.
Боялися шамана земляки, слухались його. Що захоче взяти шаман – віддають. Що загадає шаман – зроблять. Як шаманові не дати! Не даси – він злих чортів на стійбище накличе, усім лихо буде… Розповідали про Кандігу, що він дуже великий шаман. Чорти шамана любили – все в Кандіги було, навіть тоді, коли всі інші уде голодували, свої унти з голоду жували.
І жив у тому стійбищі молодий хлопець Дімдіга. Мисливець добрий: однією стрілою двох гусей
убивав. Хлопець як хлопець – не гірший від інших, а кращий був. Дивився цей хлопець на Кандігу – одного не міг збагнути: чому так виходить? Двох качок уб’є, одну – собі, другу – Кандізі віддати треба; двох соболів уб’є, одного – собі, другого – знову Кандізі. Кандіга на полювання не ходить, у болоті не мокне, на сонці не печеться, на морозі не мерзне, а здобичі одержує стільки ж, скільки і Дімдіга. Чому так?
На раді чоловіків Кандіга каже, поділивши здобич:
– Добре зробили ми, усі задоволені…
Каже Дімдіга:
– Господарю! Я незадоволений… Чому так? Ти в юрті сидиш, ніг не б’єш. Тобі всі чоловіки половину віддають. Чому в мене – мисливця – менше добра, ніж у тебе?
– Дурний ти!– відказує Кандіга.– Щастя мені духи приносять!
Чому? З ними поговори… Ось зараз усіх духів своїх сюди покличу!
Шапку з рогами надіває, ремінь з торохтілками припасовує, за бубон гримкотливий хапається. Гримить бубон – по всій окрузі грім гримить.
Просять старі:
– Не шамань, молодого не слухай! Він розуму на полюванні не здобув, тільки звіра там убив…
– Гаразд,– каже шаман,– тільки заради вас йому дарую.
І знову ходить Дімдіга на полювання. Звіра б’є: одного–собі, другого – Кандізі. А шаман усе Дімдігу лає. Що б не сказав хлопець, усе шаманові не так.
…Того року із далекого стійбища люди прибігли. Обірвані, голодні люди прибігли. Розповідають, плачучи:
– Страшні люди на нас напали! Війною йдуть… Сила-силенна їх! Самі – як тигри. На диких звірах їздять.
– Що за звірі? – питає на раді Дімдіга.– Собаки?
– Ні, не собаки.
– Олені?
– Ні, не олені. Хіба ж ми оленів не знаємо – усе життя їх тримаємо? Чотири ноги у тих звірів, шерсть гладенька, морда на оленячу схожа, та не зовсім; хвости у тих звірів довгі, на ногах круглі копита і на шиї довге волосся. Кричать ті звірі так, що далеко чути. У тих, хто їхній крик почує, серце заячим стає. Ті люди нікого не милують. Чоловіків убивають, жінок з собою забирають, дітей малих під копита своїм звірам кидають.
– Лихі люди! – каже Дімдіга.– Треба йти звідси, у нас не вистачить сили з ними битись.
– То не люди,– каже Кандіга.
– Та ми самі бачили: дві руки, дві ноги, одна голова у тих людей. Не по-нашому розмовляють. Від селищ тільки попіл лишається. Де вони пройдуть – там і трава не росте.
– То не люди,– веде своєї Кандіга,– то злі чорти! Це їх Дімдіга накликав… Лихий сон приснився вам. Не буває таких людей! Шаманити буду – мені дарунки давайте, тих чортів прожену!
Люди з далеких стійбищ біжать далі…
Прибігають із середніх стійбищ люди.
– Тікайте! – кричать.– Лихі люди на нас напали! Проти них у нас немає сили. Юрти палять, людей убивають!
– Треба йти звідси,– каже на раді Дімдіга.– Злі духи юрт не палять.
– То не люди,– стоїть на своєму Кандіга,– то злі чорти! Немає такого чорта, щоб мене злякав. Шаманити буду – всіх чортів налякаю! Несіть мені дарунки.
Люди із середніх стійбищ біжать далі…
Із сусідніх стійбищ люди прибігли:
– Ті лихі люди мунгалами звуться! Кажуть, вони увесь світ пройшли, нікого в живих не залишили! Тільки є живих, що ми з вами!
– Чи із своїх звірів злазять мунгали? – запитує на раді Дімдіга.
– Злазять, коли їдять і коли вбивають.
– Що їдять мунгали?
– Тих звірів, що з ними запасними йдуть.
– Це люди,– каже Дімдіга.– Треба зброю готувати. Треба йти з їхнього шляху. Що їдять мунгальські звірі?
– Траву,– відповідають люди.
– Треба в ліс іти, треба в гори йти,– каже Дімдіга.– Ті люди, напевно, до лісів та гір незвичні.
– То чорти! – веде своєї Кандіга.– Злі духи, їх Дімдіга роздратував. Несіть дарунки мені! Я великий шаман – все лихо прожену. Мангні – ідола – зроблю, усіх чортів розжену!
Став Кандіга шаманити – вдень і вночі. Впаде, знесилівши, тоді схопиться і знову шаманить. Страшного ідола зробив – Мангні – і навколо нього кружляє.
Мангні на пагорбі стоїть. У три зрости заввишки. Живіт у Мангні порожній, щоб вічно голодний був. Руки у нього зміями перевиті, щоб гнучкими в бійці були. У того Мангні на ногах ящірки, щоб швидко бігав. У грудях у нього птах замість серця. На грудях – мідний круг начищений, як сонце сяє, щоб ворогів сліпити. У тому мідному крузі все відбивається.
Каже Кандіга:
– Підлетять мунгали на своїх звірах, у мідному крузі себе побачать, подумають, нема тут нікого, окрім них. Підуть геть.
– Списами і стрілами мунгалів треба відганяти! – каже Дімдіга.
Тягнуться люди до Кандіги. Більше ніхто їх не захистить.
Зробив Кандіга ще двох ідолів – Мангні на допомогу, щоб чортів бити.
Каже тут Дімдіга:
– Гей, люди! Велике лихо прийшло – не Кандізі старому його відвести. Беріть луки, стріли, списи, у ліси йдіть, у гори йдіть! Тим мунгальським звірам трава потрібна. Дійдуть мунгали до лісів, до гір, побачать – звірів годувати нічим, назад повернуть!
Гамір у стійбищі зчинився. Молоді кричать:
– Дімдіга правду каже – чоловіки повинні битися!
Старі галасують:
– Ніхто проти чортів не встоїть!
А мунгали вже близько… Вже крик їхній чути… Вже полум’я видно: палять мунгали юрти земляків Дімдіги.
Шаманить Кандіга. З рота в нього піна летить. Бубон як грім гримить. Брязкальця різні на ремені дзвенять. Шапка рогата розгойдується. Трусяться від страху старі, на нього дивлячись.
Каже Дімдіга землякам:
– Хто зі мною піде – перейдіть брід! Кому дітей своїх жаль – перейдіть брід! Кому за зброю взятися не соромно – перейдіть!..
Хто шаманові не йняв віри – перейшов брід. Залишилися з шаманом ті, хто чортам вірив більше, ніж рукам своїм.
Пішов Дімдіга.
А мунгали немов хмара сунуть. Як піску на березі моря тих мунгалів! Двигтить земля від тупоту. Над мунгалами галас стоїть, як при повені: кричать вони, гикають, своїх звірів поганяють. У руках у них довгі шаблі криві, за плечима – сагайдаки із стрілами, біля сідла – сокири бойові. Правду
Дімдіга сказав, що не чорти мунгали, а люди.
Побачили мунгали стійбище, ще дужче загаласували. Хмару стріл пустили – сонця не видно стало!
А Дімдіга зі своїми уже від лісу недалеко.
Побачили мунгали Дімдігу – помчали слідом. Замалим не наздогнали. Та хлопець уже в ліс увійшов. Жінок і дітей далі спровадив Дімдіга. А сам з чоловіками за деревами сховався.
Почали в мунгалів стріли із тугих луків своїх посилати. Заспівали стріли, полетіли. Стріла чорта обходить, хіба може людина чорта вбити? А мунгали падають з сідел…
Від дерева до дерева – глибше в ліс ідуть ті, хто з Дімдігою із стійбища пішов.
Довго гналися мунгали за Дімдігою. Тільки звірі їхні до лісу незвичні. Тільки звірам тим у лісі тісно. Тільки звірів тих у лісі годувати нічим. Тих звірів мунгалам пасти піде. Тільки мох сивий навколо на деревах висить та папороті стіною стоять…
Повернули мунгали назад.
Послав Дімдіга людей своїх усім одноплемінникам сказати, як від мунгалів рятуватись. Потяглися уде в ліси та в гори. Стали на горах та в лісах жити. Лісними людьми уде стали. Так їх і до цього часу називають.
…Скільки часу минуло – не знаю. Пішов Дімдіга на старе стійбище. Подивитись хотів – чи допоміг Кандізі Мангні зі своїми одноногими помічниками.
Бачить Дімдіга – мунгали до моря дійшли, назад повернулися, в свої степові рівнини назад пішли.
Бачить Дімдіга – у старому стійбищі Мангні лежить подоланий… У порожньому череві трава росте, в порожніх грудях ящірки бігають. Одноногі помічники обвуглені лежать – мунгали з них вогнище розкладали.
Бачить Дімдіга – лежить шаман, ноги розкидав, у руках сокиру тримає. Поряд з ним мунгал лежить, сокирою вбитий. Згадав, мабуть, шаман слова Дімдіги, та пізно було. Лежить Кандіга. На ньому чорний ворон. сидить. Тхори та росомахи по стійбищу ганяють.
Назад у ліс Дімдіга пішов. Родичам сказав: «Ліс та каміння – найкращий наш захист!»
Стали уде в лісах жити. На раді молоді старих слухають. Але й старі від молодих доброго слова чекають.
