Був собі колись на світі швець з великим, великим горбом. І мав він сім синів і сім дочок. Синів звали: Перротто, Джіанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто і найменший Пеппіно. Дочок звали Джілетта, Джованнетта, Ерміллінетта, Лауретта, Галізетта, Віолетта і найменша Кателліна. А чи подумали ви, що кожного з них треба було взути? Як порахувати всі ноги синів і дочок, скільки буде? Двічі по сім – чотирнадцять та ще раз двічі по сім – чотирнадцять. Усіх разом – двадцять вісім! Та це ще не всі. Ви ж забули додати сюди ноги шевця і його дружини. То скільки ви налічили? Тридцять дві ноги! І на кожну ногу треба взуванки! Скільки ж потрібно часу, щоб пошити аж тридцять два черевики! Отож і не диво, що шевцеві ніколи було шити чужим. І через те його родина одного дня запивала хліб водою, а другого заїдала воду хлібом.
Проте швець був веселої вдачі і ніколи не журився. Працюючи, завжди виспівував, а відпочиваючи, все пританцьовував.
Він навіть пісеньку про себе склав:
Я молотком щодня – тук-тук,
Роблю, не покладаю рук,–
Все шию черевики
Маленькі та великі.
Але якось трапилася шевцеві нагода пошити на продаж аж три пари черевиків. От зв’язав він їх докупи, закинув на плечі та й подався на ярмарок до сусіднього містечка. Іде собі шляхом, а черевики звисають з горба та все товчуть його по спині.
«І де цей горб узявся на мою голову?» – подумав швець.
Аж ось прийшов на ярмарок, людей побачив, з цим погомонів, з тим пожартував,– та й за свій горб забув. Черевики хутко попродав, накупив додому всіляких гостинців, поскладав у торбу, закинув на плечі та й рушив додому. Іде шляхом, а торба з гостинцями звисає з горба й товче його по спині.
«Усе-таки цей горб страх заважає»,– знов подумав швець.
Тим часом уже посутеніло, а додому ще було неблизько. Надумав швець звернути до лісу й піти навпростець. Поки йшов лісом, надворі геть смеркло. Добре, що хоч місяць зійшов і видно було, кудою йти. Коли це – зирк подорожній на пеньок,– а на ньому сидить… хто б ви думали? Лісова фея! Та така манюсінька-манюсінька. Сидить і чогось плаче.
– Чого це ти плачеш? – питає швець.
– Бо мені самій нудно,– відказує фея.
– Нудно?! А ось я ніколи не нудьгую. Зараз я тебе розважу піснею. Послухай-но:
Я молотком щодня – тук-тук,
Роблю, не покладаю рук,–
Все шию черевики
Маленькі та великі.
Фея враз утерла сльози й усміхнулась.
– Це ще не вся пісня,– промовив швець.– Слухай далі:
У праці й танцях повсякчас –
Коли нам нудьгувать!
Хто черевики шив у нас,
Той любить танцювать!
– То пошийте й мені черевички! – вигукнула фея.
– Будь ласка, це я залюбки! – відповів швець.
Він вирвав два листочки подорожника, попроколював у них дірочки замість шила сосновою шпилькою і позшивав їх замість дратви прожилками торішнього листя. Феї закортіло приміряти один черевичок і… вона пірнула в нього з головою.
Глянув швець – а фея десь ділася.
– Ой! – писнув голосочок із лівого черевичка.– Вони на мене трішечки завеликі.
Тоді швець вирвав два листочки конюшини і пошив з них черевички якраз на феїну ніжку. Тільки-но вона взулась у них, а швець знов заспівав свою пісеньку, як фея пішла в танок.
Цілісіньку ніч протанцювали в лісі фея і швець. А коли благословилося на світ, фея сказала:
– Оце вже я натанцювалась досхочу! Ви мене так гарно розважили, як ніхто й ніколи. Скажіть, що вам за це дати?
– Гм, що дати? – здивувався швець.– Мені нічого не треба.
Подумавши якусь мить, він запитав:
– А взяти щось у мене ти не можеш? Я з радістю віддав би свій горб.
– О, та це простісінько! – сказала фея.
Вона вистрибнула на пеньок і торкнулася своєю чарівною паличкою дошевцевого горба. І враз той горб хтозна-де й дівся!
– Краснесенько тобі дякую, люба маленька фея! – вигукнув швець, поцілував фею і рушив додому.
Тільки-но він зайшов у село, як йому зустрілася стара лиха сусідка. В неї теж був горб, але не ззаду, як у шевця, а спереду. Угледіла вона шевця – й витріщила від подиву і заздрощів очі.
– Дива, кумцю! Ніби це й ви і не ви! І де ж це ваш горб дівся?
Швець розповів бабі все чисто, як було.
Насилу діждалася стара ночі та й побігла на те місце в ліс.
– От добре, що ви прийшли! – вигукнула фея, побачивши бабу.– Мені нема з ким сьогодні потанцювати.
– Аякже, зараз роззуюся! – злісно буркнула стара.
– А швець зі мною танцював,– сказала фея.– Ну, як не хочететанцювати, то хоч заспіваймо якусь пісеньку!
– Де ж пак, нема мені чого робити! – пробубоніла баба.
– А швець зі мною співав,– сказала фея.
– Твій швець таке саме ледащо, як і ти! Вам аби танцювати та співати. Ти он краще діло роби! Де твоя чарівна паличка?
– Ну гаразд,– сказала фея.– Але щоб ви знали: моя паличка може тільки один раз дати щось або один раз щось узяти. То що вам – дати чи взяти?
«Скажу – взяти»,– подумала баба. Проте була вона така жадібна, як ніхто інший у селі. Тому й незчулася як сказала:
– Та ні, дати! Дати!
– Ну, коли так. то беріть! – посміхнулася фея.
Вона вистрибнула на пеньок і доторкнулася до бабиної спини чарівною паличкою. І вмить у старої ззаду виріс горб!
Хоч як вона верещала, хоч як лаялася,– нічогісінько їй не зарадило.
Так довіку й лишилися у старої два горби – один спереду, а другий іззаду.
