У давнину на березі Східного моря жив рибалка на прізвисько Ху Си. Десять років йому з гаком було, коли він почав рибалити. Багато років він рибалив. Риби впіймав із цілу гору. А жив бідно, бідніше нікуди. Хоч би човником обзавівся, чи сітями — де там! Зернятка рису в хаті немає. Візьме в оренду у багатого сусіда човен та сіті, цілий рік морем плаває. Море бурхливе, вітер по ньому хвилі ганяє, не рівна година, водою захлисне. Наловить бідолаха риби, продасть, а гроші сусідові віддає на сплату за човен та сіті. Прикро рибалці, і злість його розбирає.
І ось одного разу вийшов Ху Си в море рибу ловити. Блакитна вода блищить, ні вітру не чути, ні хвилі не видно. Тільки закинув він сіті, птах-рибалка прилетів: пір’я чорне з зеленим відливом сяє. Кинувся птах у море, миттю вискочив, рибу в дзьобі тримає.
Говорить йому Ху Си:
— Пташко, пташко! Ти рибу ловиш – дзьоб у тебе кривий, крила є. Я рибу ловлю — ні човна в мене, ні сіток.
Наче зрозумів птах-рибалка слова людські. Жалібно так на Ху Си подивився, крила розправив, до корми підлетів. Розкрив дзьоб, з дзьоба золота рибка прямо в човен і впала, кидається, хвостом б’є. Тільки й чути: бум-бум-бум. Підійшов Ху Си, подивився, а у риби сльози з очей течуть. Пожалкував рибалка рибку, відпустив у море. Перекинулася рибка, хвостом помахала, до Ху Си повернулася, тричі йому головою кивнула і попливла в море.
Тричі поспіль закидав рибалка сіті. Не йде у сіті велика риба, одна дрібна. Занепокоївся рибалка: чим господареві за човни платити? Вдома стара чекає, рису треба купити. Задумався рибалка над гіркою своєю долею, ще дужче засмутився, навіть заплакав. Хотів сльози витерти, раптом чує, каже хтось:
— Не плач, добра людино.
Підняв Ху Си голову, дивиться: старий перед ним, борода біла, в руці гаолянова зелена стеблина.
Старий каже:
— Ти врятував сина мого, за це я дам тобі все, що забажаєш, тільки попроси.
Подумав Ху Си, подумав і каже:
— Нічого мені не треба, шановний старцю, тільки човен гарний та сітки міцні, щоб я з легким серцем ходив у море, рибу ловив, а як додому повернуся, про їжу та про одяг не журився!
Закивав головою білобородий старець, мабуть, до вподоби йому припали слова рибалки, і каже:
— Є в горах Ішань стрімчак у триста метрів заввишки. Бери ти свою стару та переселяйся на ту скелю.
Запитує рибалка:
— А як нам туди дістатись, добрий старцю?
Відповідає старий:
— Не засмучуйся, я знаю, як допомогти тобі.
Сказав так старий рибалці, зелену стеблинку віддав. Взяв Ху Си стеблинку, а вона важка -тяжка, холодна-прехолодна. Подивився на неї рибалка — блищить, боляче очам. Здивувався і думає: «На що вона мені потрібна?»
А старий знову каже:
— Візьмеш стеблинку, махнеш у бік скелі і скажеш: «Відчиніться, ворота кам’яні, відчиніться ворота кам’яні! Бідні люди прийшли! Тільки пам’ятай, як увійдеш, ні в чому не сумнівайся, сміливо йди вперед. І ніколи не розлучайся зі стеблом.
Здивувався Ху Си, тільки рота розкрив, щоб ще розпитати старого, а той раптом зник. Взяв рибалка стеблинку, додому пішов. Побачила стара стеблинку, розсердилася:
— Краще б рису приніс чи муки, а цією стеблинкою і не наїсися і не нап’єшся!
Відповідає рибалка:
— Чого шумиш даремно? Все життя у мене одна мрія була: човном та сітями обзавестися, щоб про їжу та одяг не думати.
Сказав так рибалка і розповів старій про все, що з ним сталося, нічого не забув.
Вислухала стара, жадібність її охопила, і каже:
— Попросив би чогось більшого і кращого! А то човен та сіті!
Нічого не відповів Ху Си, не став із дружиною сперечатися. Одна вона в нього на світі, нікого більше немає, весь свій вік, бідна, у турботах та клопотах. Зібрав Ху Си рибу, поклав її в два кошики, кошики на коромисло повісив і вирушив з дружиною в дорогу. Рівно два дні та дві ночі йшли, до села підійшли до підніжжя Ішаньських гір. Було в тому селі, ну, щонайбільше, десять дворів. Ідуть рибалка з дружиною, дивляться — стара біля воріт сидить. Підійшов до неї Ху Си і питає:
— Скажи, добра жінко, чи далеко звідси до скелі в триста метрів заввишки?
Показала стара пальцем на захід і відповідає:
— Пройдете прямісінько на захід два кілометра, там і буде ця скеля. Тільки ніхто там не живе, кому ж ти збираєшся рибу продавати?
Подумав Ху Си: правду каже стара, і почав її просити:
— Залиш поки, добра жінко, ці кошики в себе, а ми тим часом сходимо до скелі, справа у нас там є.
Стара і справді добра була. Відповідає вона рибалці:
– Гаразд! Залиш тут свої кошики і не турбуйся, скільки пролежить риба, стільки пролежить, ніхто лусочки не чіпатиме. А тягти на собі важко.
Залишив Ху Си рибу у старої, а сам із дружиною пішли до тої скелі. Тільки-но вийшли з села, одразу скелю помітили. Гай-гай! Що за скеля величезна! У саме небо впирається. Підійшли вони ближче, голови вгору задерли, дивляться — білі хмари всю вершину вкрили. Птахи різні літають. Махнув Ху Си гаоляновим стеблом зеленим, крикнув:
— Відчиніться, ворота кам’яні! Відчинитеся, ворота кам’яні! Бідні люди прийшли!
Довго говориться, та швидко робиться. Тільки крикнув це Ху Си — захиталися гори, заходилася земля, загриміло, загуркотіло навкруги, розсунувся стрімчак на дві половини — і справді ворота кам’яні.
Дивуються Ху Си з дружиною і боязко їм. Моргнути не встигли, зі скелі жінка вийшла: брови — серп місяця, очі — зірки блискучі, як не дивися — гарна собою, гарна та прекрасна — сонечко ясне вранці, так і сяє.
Каже красуня:
— Бачу я, люди ви добрі, до роботи охочі, може, хочете увійти?
Відповідають рибалка з дружиною:
— Хочемо.
Сказали так і всередину увійшли. Виставила жінка вперед палець, заскрипіли ворота, миттю зачинилися.
Запитує красуня:
— Що тобі треба, добра людино?
Відповідає їй рибалка:
— Нічого мені не треба, тільки човен гарний та сітки міцні, щоб я з легким серцем ходив у море рибу ловити, а як додому повернуся, про їжу та про одяг, щоб не журився.
Засміялася красуня і каже:
— Не журися, добрий рибалко, все в тебе буде!
Сказала вона так, пальцем на схід показала. Дивиться Ху Си: море перед ним, ні кінця йому, ні краю, вода зелена – нефрит дорогоцінний, рівна та спокійна – дзеркало шліфоване. З-за моря величезне сонце випливло, море від нього вмить червоним стало. По березі люди ходять. Показала жінка пальцем на будинок під черепицею і каже:
— Он твій дім, добра людино!
Потім на новий човен пальцем показала та на міцні сіті і знову каже:
— Он твій човен, добра людино, он твої сітки.
Дивиться Ху Си на рибальський човен, дивиться на сіті, радіє. Захотіла дружина ще всякої всячини у красуні попросити, тільки зникла раптом красуня.
Живе рибалка зі своєю дружиною у високому будинку під черепицею, ні холод йому не страшний, ні спека. Є чим зверху прикритися, є що вниз постелити, є у що одягнутися, а будь-якого начиння — подіти нікуди. Тільки їжі немає жодної крихти. Взяв Ху Си міцні сіті, взяв новий човен, зібрався у морі рибу ловити. Піднявся тут західний вітер, підхопив рибальський човен, хитає його, кидає, на саму середину моря пригнав. Пригнав і дути перестав.
Блищить зелена вода, тонкими ниточками, прозорими струменить. Риби у воді – не перерахувати. Ось риба-шабля – пояс срібний; ось короп – червона луска блискуча; ось риба-хризантема – жовте черевце золотисте; ось осетр – зелена спина переливчаста. Закинув Ху Си сіті, витяг, ще раз закинув, знову витяг, риби наловив — на кормі не підвестися, попереду не сісти. Тільки подумав рибалка: «Пора назад пливти», — вітер східний задув, ковзає човен по воді, ніби живий, одразу ж до берега пригнав. Вийшов рибалка на берег, рибу на рис та муку обміняв.
Вранці піде Ху Си в море, надвечір з повним човном риби повернеться. Не знаю, скільки часу минуло — сонце в тих місцях ніколи не сідає, — тільки листя на старій акації жовтими стали, потім зеленими, знову жовтими, знову зеленими. Живуть Ху Си з дружиною, ні в чому не знають потреби — ні в їжі, ні в одязі.
А все не вгамовується стара, бурчить та бурчить:
— Сходи до красуні, попроси золота та срібла. Сита я, одягнена та взута, хочу тепер багатою стати.
Опанувала старою жадібність, золото їй подавай, аж очі горять, зла-презла стала. Розкричалася, розшумілася. Не став Ху Си дружині суперечити, нікого в нього на світі більше немає, і каже:
— Давай разом підемо, знайдемо красуню, ти й попросиш, чого тобі треба.
Взяв Ху Си гаолянову стеблину зелену, стара два великі мішки припасла, і вирушили вони шукати добру красуню. Вже й не знаю, скільки днів прошукали, сонце в тих місцях ніколи не заходить, тільки листя на тополі біля дороги зазеленіти встигло, потім засохло, знову зазеленіло, знову пожовкло. Відшукали нарешті Ху Си з дружиною кам’яні ворота. Побачили добру красуню.
Запитує красуня:
— Що тобі треба, добра людина, до роботи охочий?
Мовчить рибалка, слова вимовити не може. Тут стара й каже:
— Срібла мені треба й золота, та більше!
Нічого не відповіла жінка, лише пальцем на захід показала. Вмить заблищало все навколо, засяяло. Що біле, то все срібло, що жовте, то все золото. Поглянеш, здається, ніби не золото це — червоне сонце блищить.
Задоволена стара, не знає, що робити від радості. Хапає жменями золото та срібло, на чоловіка покрикує, щоб скоріше збирав та в мішки клав. Цілих два мішки набрали, тут і сонечко сіло. Стемніло. Засмутився рибалка і каже дружині:
— Хто знає, коли сонечко зійде? Як же ми в темряві знайдемо свій дім, рибальський човен та сіті?
Відповідає йому стара:
— Не знайдемо – теж не біда. Та й нема чого нам тут залишатися. Хочу я пані бути, а люди тут у достатку живуть, прислуговувати нам не стануть. З золотом та сріблом не пропадеш, багатим скрізь добре. Їсти захочеш — рота ширше роззявай, пити забажаєш, руку простягни — вода тут як тут. Не доведеться тобі більше ловити рибу.
Не до вподоби рибалці такі розмови. Згадав він безкрає море зелене-зелене — нефрит дорогоцінний, згадав човен новий, сіті міцні. А стара не вгамовується, на своєму стоїть. Думає рибалка, як йому бути, адже дружина вона йому, і вирішив зробити все, як стара хоче. Завдали вони на спину кожен по мішку, йдуть, крехтять, насилу до кам’яних воріт дісталися. Махнув рибалка гаоляновим стеблом зеленим і каже: «Відчиніться, ворота кам’яні! Відчиніться, ворота кам’яні!..»
Не встиг домовити, затремтіла земля, захиталися гори, загуркотіло, загриміло навколо, ворота кам’яні на дві сторони відчинилися. Вийшли рибалка з дружиною, знову земля затремтіла, захиталися гори, загуркотіло, загриміло навколо, кам’яні ворота зачинилися. А скеля висотою в триста метрів як стояла, так і стоїть. Подивився на сонце рибалка, подивилася стара, тільки за полудень перевалило. Пішли вони зі своїми мішками далі, до того села, де залишили рибу.
Срібло та золото на спину тисне – дихати не дає. Ідуть старий зі старою, потім обливаються. Тримає рибалка в руці гаолянову стеблину зелену, а вона, вже й не знаю чому, все важчою та важчою стає. Не кидає Ху Си стеблинку, пам’ятає слова старця білобородого. Став зі старою пораду тримати, чи не викинути з мішків трохи срібла та золота.
Стара не погоджується, каже:
— Краще гаолянове стебло викинь, на що воно нам тепер?
Знову послухався її рибалка, викинув гаолянове стебло зелене.
Загриміло, загуркотіло навкруги. Обернувся стеблинка зеленим драконом, на небо полетіла.
Ідуть старий зі старою, срібло та золото на спині тягнуть, у те село йдуть, де рибу залишили. Дивляться — дорога ніби інша стала, на колишню не схожа. Пройшли вони два кілометри, село побачили, тільки те маленьке було, а це вже й не знаю у скільки разів більше. Щонайменше кілька тисяч будинків у ньому. Людину зустріли, спитали, що за село.
Відповідає людина:
— Селище це Тухлою рибою зветься.
Запитує рибалка:
— Чому це так зветься?
Відповідає людина:
— Не одно сторіччя і не два минуло з того часу, як було в нашому селі десять будинків. Проходили тут чоловік із дружиною, коромисло з рибою залишили, самі до скелі в триста метрів заввишки пішли. Так і не повернулись. Риба протухла, сморід по всьому селі пішов. З того часу і прозвали наше селище Тухлою рибою.
Подивилися старий зі старою один на одного, здивувалися, нітрохи вони старші не стали, а кілька століть минуло. Пройшли ще трохи, дивляться — шинок. Притомилися старий зі старою, ніг, рук не чують, голод їх мучить, спрага дошкуляє.
Старий каже:
— Давай перепочинемо, їжі купимо!
Опустила дружина на землю мішок, хотіла злиток срібла дістати, дивись — а це білий камінь. Почала золото виймати, дивиться знову камінь, тільки жовтий. Риється вона в мішку, а там одне каміння. Аж позеленіла стара, руки тремтять. Витрусила вона на землю мішок, думала — хоч на дні золото лишилося, де там! Біле та жовте каміння з гуркотом по землі покотилося. Витрусив на землю свій мішок Ху Си, теж каміння з гуркотом по землі покотилося, ні жмені золота, ні крихти срібла.
Вилупили старий зі старою очі, руками розвели. Побігли до скелі в триста метрів заввишки. Може, відчиняться ворота кам’яні? Та де там! Де гаолянова стеблина зелена? Показав рибалка пальцем на скелю, крикнув:
— Відчиніться, ворота кам’яні! Відчинитеся, ворота кам’яні! Бідні люди прийшли!
Кричав Ху Си, кричав, аж захрип, а скеля стоїть собі як ні в чому не бувало, не ворухнеться. Згадав рибак своє життя колишнє, нужду гірку, похолонув весь. Зітхнув він і каже:
— Хотів інших нагодувати полином, та й самому довелося скуштувати. Не поїш полину, не впізнаєш гіркоти.
Думав, думав рибалка, і взяла його досада. Став він головою об скелю битися, бився, бився, на смерть розбився. Завила стара, заревла в голос, чи не вона сама собі зла натворила? Не бачити їй більше свій будинок. Розібрала її досада, вдарила головою стара об скелю, теж на смерть розбилася.
На другий день, тільки сонечко зійшло, стали над скелею маленькі пташки літати. Це рибалка та його дружина вночі перетворилися на пару темно-сірих пташок. Літають пташки, крилами махають, кричать:
— Ке ао хен посилала! Ке ао хен посилала! Померли з досади! Померли з досади!
Місяць за місяцем йдуть, рік у рік проходять, зима літо змінює, спека — холод, а птахи маленькі літають та кричать:
— Ке ао хен посилала! Ке ао хен посилала! Померли з досади! Померли з досади!
Минав час, і прозвали люди сірих пташок «аохен-няо» — «пташки сум-досада». Досі в горах Ішань літають пташки сум-досада над скелею в триста метрів заввишки, літають і кричать:
— Ке ао хен посилала! Ке ао хен посилала! Померли з досади! Померли з досади!
