Жив собі солдат, служив Богу й великому государю п’ятнадцять років, жодного разу не бачився з батьками. У той час видав цар наказ відпускати рядових на побачення зі своїми родичами по двадцять п’ять чоловік з роти. Разом з іншими відпросився й наш солдат і вирушив додому у Київську губернію.
Скоро чи ні – прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.
Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Та к і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:
– Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!
Відповідає красна дівчина:
– Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!
Засміялась і пішла своєю дорогою.
От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:
– Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я – грішний чоловік – так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».
– Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця – страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.
– Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.
– Ні, онучку, – каже дід, – якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.
– От іще біда!
– Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…
– Що ж мені робити, дідусю?
– А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті – нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» – тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє – бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!
Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш – послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.
Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки – йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю – аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.
На світанку додому прийшов.
– Ну, друже, як справи? – питає дід.
– Богу дякувати, дідусю, забив її на смерть.
– От і добре! Тепер лягай спати.
Солдат ліг і заснув міцним сном.
Увечері будить його дід:
– Вставай, онучку!
Він устав.
– Ну, а як же тепер? Адже купецька дочка померла, то її батько по тебе прийде – кликатиме тебе до себе псалтир читати над небіжчицею.
– А що, дідусю, іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та краще йди…
– А як трапиться що, куди мені подітися?
– Слухай, онучку! Коли підеш до купця, буде він тебе вином частувати – ти не пий багато, випий скільки треба. Після того поведе він тебе до тієї кімнати, де його дочка в труні лежить, і замкне тебе на замок; будеш ти псалтир читати з вечора до опівночі, а опівночі зненацька подме сильний вітер, труна загойдається, віко додолу впаде… Ось коли ці страсті почнуться, ти мерщій лізь на піч, забийся в куток і читай потихеньку молитви; там вона тебе не знайде!
Через півгодини приїжджає купець і просить солдата:
– Ой, солдатику! А в мене ж дочка померла, почитай над нею псалтир.
Солдат узяв псалтир і поїхав до купецького дому. Купець йому раденький, зразу його за стіл посадив і почав вином поїти. Солдат випив, скільки йому треба, а більше не п’є, відмовляється. Купець узяв його за руку, повів до тієї кімнати, де покійниця лежала.
– Ну, – каже, – читай псалтир!
Сам пішов геть, а двері на замок замкнув.
Нічого не вдієш, узявся солдат за псалтир, читав-читав, аж раптом опівночі повіяв вітер, труна загойдалася, віко злетіло; солдат чимдуж на піч, забився в куток, перехрестився і почав шептати молитви. Відьма вискочила з труни і давай в усі боки метатися – то туди, то сюди! Понабігало до неї нечистої сили тьма-тьмуща – повна хата!
– Що ти шукаєш?
– Солдата: ось щойно читав, та пропав!
Чорти кинулися нишпорити; шукали, шукали, всі закапелки облазили, почали на піч заглядати… тут на солдатове щастя півні заспівали: вмить усі чорти пропали, а відьма на підлозі простяглася. Солдат зліз із печі, поклав її в труну, накрив щільно віком і знову за псалтир.
На світанку приходить господар, відімкнув двері:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу!
– На тобі п’ятдесят рублів; приходь, друже, ще нічку почитай!
– Гаразд, прийду!
Повернувся солдат додому, ліг на лаві і спав до вечора; прокинувся й каже:
– Дідусю! Купець велів приходити другу ніч псалтир читати; йти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – те саме! Та ліпше йди: вина багато не пий – випий скільки треба; а як вітер подме, труна загойдається – мерщій лізь у піч! Та м тебе ніхто не найде!
Солдат зібрався й пішов до купця; той посадив його за стіл і почав вином поїти; потому повів до небіжчиці й замкнув двері на замок.
Солдат читав-читав, читав-читав; настала північ – подув вітер, труна загойдалася, віко додолу впало; він щодуху в піч… Відьма скочила й почала метатися; набігло до неї чортівні – повна хата!
– Що шукаєш?
– Солдата. Та ось зараз читав, та з-перед очей пропав! Знайти не можу…
Чорти кинулися на піч.
– Ось, – кажуть, – те місце, де він учора сидів!
– Місце тут, та його нема!
Туди-сюди… Раптом півні заспівали – чорти пощезли, відьма на підлогу впала.
Солдат перепочив трохи, виліз із печі, поклав купецьку дочку в труну й почав псалтир читати. Дивиться – вже світає, господар іде:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу!
– Ну, ходімо!
Вивів його з тієї кімнати, дав сто рублів грошей і каже:
– Приходь, коли твоя ласка, почитай і третю ніч; я тебе не зобиджу.
– Гаразд, прийду!
Повернувся солдат додому.
– Ну, онучку, що Бог дав?
– Нічого, дідусю! Купець велів ще приходити. Іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та ліпше йди.
– А як що трапиться, куди мені сховатися?
– От що, онучку: купи собі сковороду і заховай так, щоб купець не бачив; а як прийдеш до купця, буде він тебе вином дуже силувати; ти дивись багато не пий, випий, скільки зможеш. Опівночі, тільки-но зашумить вітер і труна загойдається, ти мерщій лізь на комин і накрийся сковородою; там тебе ніхто не знайде!
Солдат виспався, купив собі сковороду, сховав її під шинель і ввечері пішов до купця додому. Купець посадив його за стіл і почав вином поїти; всіляко його припрошує, улещує.
– Ні, – каже солдат, – годі; я своє випив, більше не буду.
– Ну, як не хочеш пити, то йди псалтир читати.
Солдат читав-читав, читав-читав – настала північ, повіяв вітер, труна загойдалася, віко додолу впало. Солдат заліз на комин, накрився сковородою, перехрестився й чекає – що воно буде?
Відьма скочила, стала всюди метатися; набігло до неї чортів тьма-тьмуща – повнісінька хата! Кинулися шукати солдата, зазирнули в піч.
– Ось, – кажуть, – місце, де він учора сидів!
– Місце є, та його нема!
Туди-сюди – ніде не видно!
Аж лізе через поріг старий-престарий чорт:
– Що ви шукаєте?
– Солдата; щойно читав, та й з-перед очей пропав!
– От ви сліпці! А на комині хто то сидить?
У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!
– Це він, – закричали чорти, – тільки що з ним робити? Його ж не дістати!
– Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.
Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало – то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, – думає, – смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали – чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.
На світанні приходить купець, прислухається – живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу, нічого поганого не бачив!
Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:
– Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.
Повернувся солдат додому.
– Ну, онучку, що Бог дав?
– Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.
– Що ж мені робити? Навчіть.
– А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги, об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч – не бійся, сміливо сиди; лусне другий – ти все сиди; а як третій лусне – мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!
Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:
– Тепер їдь, солдате, з Богом!
Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.
Луснув один обруч, за ним другий – відьма зубами скрегоче.
– Начувайся, – кричить, – не втечеш! Зараз я тебе з’їм!
– Ні, голубонько! Солдат – людина казенна; їх їсти не дозволено.
Ось луснув останній обруч – солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!
Солдат підняв її, поклав у труну, забив віко й повіз на цвинтар; привіз, укинув труну в могилу, загорнув землею й повернувся до купця.
– Все, – каже, – зробив; беріть свого коня.
Купець побачив солдата й очі витріщив:
– Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів – дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!
– Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.
Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.
