Жили в Сан-Марино два дурні. Самі вони себе дурнями не вважали, та мешканці Сан-Марино щодня говорили їм про це. Але дурні не вірили. Ось зійшлися якось обоє і почали радитися, як би їм дізнатися – дурні вони чи ні. Думали вони, думали – в кого запитати.
– У судді, – запропонував перший дурень.
– Е, ні, – відповів другий. – До судді я не піду. Приблизно місяць тому я подав скаргу на сусіда за те, що той побив мене палицею. А суддя замість того, щоб покарати цього негідника, обізвав мене дурнем і прогнав геть.
– А за що тебе бив сусід? – запитав перший дурень.
– Не знаю. Це, бачиш, мені наснилося. Я тільки хотів сусіда запитати, за що він мене б’є, та в цю мить і прокинувся. Ходімо ми краще до крамаря. Про нього говорять, ніби він такий розумний, що чорта перехитрить.
– Е, до крамаря я не піду, – відповів перший дурень. – Минулої неділі захотів я купити собі черевики. Дав мені крамар черевики. Дивлюся, а вони різні: в одного носок в один бік дивиться, в другого в протилежний. Ні, гадаю, мене не проведеш. І попросив у нього два однакові черевики. Тут крамар каже: «Якщо тобі заманулося два лівих носити, то плати і за два правих. А не хочеш, пішов геть, дурню». Ну, я й пішов,
– Що ж нам робити? – сказав другий дурень.
Почали знову думати. Думали, думали і вирішили піти до самого папи римського. Священник у церкві говорив, що папа римський ніколи не помиляється.
Пішли дурні в Рим до папи римського. Поцілували в нього пантофлю за звичаєм і почали скаржитися.
– Пресвятий отче, розсуди ти нас із мешканцями Сан-Марино. Вони називають нас дурнями, а ми не віримо. Якщо ми справді дурні, значить, дурні, а якщо не дурні, то звели сусідам називати нас розумними.
– Ну що ж, подумаю, – погодився папа римський.
Тільки ти мені скажи, – обернувся він до одного з дурнів, – за що тебе вперше назвали дурнем.
– А ось за що, – відповів той. – Років п’ять тому послала мене вранці мама за водою. Взяв я відро, прийшов до струмка і почав наливати воду палицею. Засуну палицю в воду – струшу крапельку, Засуну палицю – струшу крапельку. До самого вечора набирав воду, а відро так і не наповнилось. Тут прибігла мати і обізвала мене дурнем. Ну, сусіди і почули. З того часу пішло: дурень та дурень! А що мені було – пальцем наливати? Та я б його в холодній воді відморозив.
– А тебе за що вперше дурнем назвали? – Запитав папа римський у другого.
– Е, така дрібниця і згадувати не варто. Послала мене бабуся в льох за глечиком молока. Пішов я, а там дверцята низькі. Весь проходжу, а голова не пролазить. Я попросив бабусю двері в льоху вище зробити. А вона натомість обізвала мене дурнем. З того й пішло.
Вислухав їхній святий отець з самого початку до самого кінця і подумав:
«Дурню пояснювати, що він дурень, – все одно, що на вітрі муку просівати. Але недарма мене називають папою римським – я їх не відпущу без відповіді».
Він звелів своєму прислужникові зловити мишку і посадити її в скриньку. Скриньку він дав дурням і сказав:
– Ось вам моя відповідь. Не заглядайте в скриньку, поки не повернетеся до Сан-Марино. Але знайте: якщо не допильнуєте відповіді, значить, ви останні дурні.
Дурні взяли скриньку, поцілували святому отцю пантофлю за звичаєм і пішли тією ж дорогою назад.
Повернулися додому – замкнулися в кімнаті, зачинили двері та вікна. Припідняли кришку скриньки, а звідти щось вискочить!
Кинулися дурні ловити відповідь папи римського, а мишка шмигнула в нірку – і немає її.
– Слухай, – каже один дурень, – яка ж це відповідь? Це, здається, миша.
– Миша? Не знаю, – сказав другий дурень. – Я ніколи миші не бачив. А ти?
– Я бачив. Вона маленька, сіренька, з хвостиком і ззаду в неї кішка.
– А тут маленьке було, сіре було і хвостик був. А кішки не було. Виходить, це не миша.
Подивилися дурні один на одного і кажуть:
– Нічого не поробиш. Не допильнували ми відповідь папи римського. Отже, ми справді дурні.
