У старого та старої була єдина корова. Вони харчувалися молоком цієї корови. Тому телятам молока не вистачало, і вони вмирали.
Минали роки, старий зі старою зовсім постаріли. А телята, як і раніше, гинуть.
— Ні, так не піде,— каже якось старий старій, один рік якось потерпимо. Не доїтимеш ти корову, нехай у неї теля виросте.
— Добре,— одразу погодилася стара.
Через три дні корова народила бичка. Зраділи вони цьому. Хоч як туго їм доводилося, а корову не доїли, все молоко віддавали теляткові. Теля харчувалося молоком матері і виросло у великого вола. Гордість йому голову закрутила, що він такий гладкий і товстий. Прийшла йому в голову така думка: «Стану я з таким величезним тілом пастися серед корів! Ні, це мені не підходить. Піду краще до верблюдів!» Так він приєднався до верблюдів.
Вважав себе особливим і намагався бути схожим на верблюдів. Їв ту траву, яку вони їли, разом із ними лизав у степу солончак. Нарешті, змучений від спраги та болю в животі, не витерпів; «Піду я до коней! Вони ж менші за верблюдів, і муки з ними легші, напевно».
Так він приєднався до коней. Але й тут виявилось не легше. Скачучи і намагаючись не відстати від них, він вибився з сил.
Якось напали вовки, і коні всі разом кинулися тікати. Не зумів віл наздогнати їх і залишився в степу. На його щастя, у низині паслися корови. Почули вони вола, захистили товариша рогами та врятували від вовків. Віл від радості розплакався.
— Ось як буває, якщо відіб’єшся від свого стада,— сказав він, витираючи сльози.
Ці слова вола стали уроком для телят.
