Міхель трусонув свою здоровенну кишеню, і там задзвеніли гроші зовсім так, як чув Петер уві сні. Петера аж посудомило від тих слів, його кидало то в жар, то в холод: адже він розумів, що Міхель дає гроші не просто з ласки, а буде добре за те правити. Петерові пригадалися слова діда про місцевих багатіїв, і його пройняв неймовірний жах.
– Дуже, дуже вам дякую! – крикнув він. – Але не хочу з вами зв’язуватися, бо добре вас знаю!.. – і щодуху побіг геть.
Та довгоногий лісовик не відставав од нього і все бурмотів глухо, з погрозою:
– Ти ще каятимешся, Петере Мунк, бо в тебе на лобі написано і в очах світиться, що ти мене не обминеш. Ось послухай, я хочу сказати тобі одне розумне слово… Та не біжи так, бо онде вже моя межа…
Як почув те Петер та побачив рівчака, на який показував лісовик, то так припустив, що й Міхель побіг за ним з лайкою та погрозами. В розпачі Петер зважився стрибнути через рівчак, бо бачив, як замірився лісовик шмагонути його костуром. Він перескочив щасливо, а костуряка розсипалась у повітрі на тріски, мов об стіну луснула, і один шмат пролетів над самісінькою головою.
Радіючи, хотів Петер пошпурити той оцупок Міхелеві назад, та тільки-но взяв у руки, як той заворушився і зробився страшною гадюкою, що вже роззявила отруйні щелепи й витріщилась на нього палючими очима. Петер неймовірно злякався. Він хотів кинути гадюку додолу, та вона цупко обкрутилася навколо руки і вже наблизила страшне жало до його лиця. Аж раптом з лісу вилетів величезний глухар, вхопив гадюку дзьобом і знявся з нею високо вгору, Міхель, що лишився по той бік рівчака, аж заревів, мов скажений, побачивши, як глухар потяг гадюку.
Тремтячи всім тілом, знеможений Петер почвалав далі. Стежка вужчала, хащі густішали, й незабаром хлопець опинився біля величезної ялини. Він знову, як і вчора, чемненько вклонився, привітався до малого лісовика й проказав:
Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє… Хто в неділю уродивсь, той тебе гукає!
– Не зовсім добре потрапив, Петере, та вже нехай буде так, – почув він тоненький, лагідний голосок у себе за спиною.
Озирнувшись, Петер побачив під чепурною ялиною малого дідочка в чорному каптанці, червоних панчохах та крислатому брилі. Обличчя його було приязне, а борода, мов розчесана куделя. Дідок курив люльку з блакитного скла, а коли Петер підійшов ближче, то побачив, що на ньому все скляне: одежа, черевики, бриль, – тільки з м’якого, немовби ще гарячого скла, бо як ворушився старий, то воно гнулося, наче сукно.
– Тебе перестрів той нахаба Міхель? – промовив дідок, якось чудно покахикуючи. – Він хотів тебе добре налякати, та я відібрав його хитру костуряку, вже він її більше не побачить.
– А так, пане Склярчук, – промовив, кланяючись, Петер, – я й справді перелякався. Дякую вам, що визволили: адже це ви були тим паном глухарем? Я оце до вас за порадою: погано мені живеться, з дровопалів у люди не виб’єшся. А я ж молодий і думаю: може, з мене й вийде що путнє. А подивлюсь на інших – он як вони високо сягнули! Хоча б, скажімо, Езекіель або король танцюристів – у них грошей, як полови.
– Петере, – озвався дідок дуже серйозно. – Петере, не кажи мені про них. Що толку, як вони порозкошують зо два роки, а потім будуть нещасними? Не нехтуй своїм ділом, Петере: і твій батько, і дід були совісні люди, а проте все життя дрова палили. Я не хочу думати, що тебе привело до мене бажання стати гультяєм.
Петер злякався й засоромився.
– Ні, – промовив він, – гультяйство, я сам знаю, корінь усіх лих. Та не думайте, що мені більше до вподоби інше становище, ніж моє. Дровопал – це щось таке мізерне на світі, що рівняти не можна зі склярами, плотогонами або годинникарями.
– Дивний ви рід, люди, – говорив далі лісовик. – Мало хто з вас вдовольняється тим, що має. Ну, а якби ти був склярем, хіба б тобі не кортіло зробитися лісовим паном, а став би паном, то не заманулось би хіба стати лісничим або й чим більшим? А втім, гаразд! Якщо ти обіцяєш бути працьовитим, то я допоможу тобі, Петере, бо вдовольняю три бажання кожної людини, котра народилась у неділю й спромоглася викликати мене. Два вибирай по своїй волі, а третє я відкину, коли загадаєш щось дурне. Ну, то кажи зараз, чого тобі хочеться. Тільки дивись, Петере, щоб було путяще й корисне.
– О, який ви добрий, пане Склярчук! Ну… коли вже мені можна попрохати все, чого серце бажає, так найперше… я хочу танцювати краще від короля танцюристів і завжди мати в кишені стільки грошей, як товстий Езекіель.
– Йолоп! – з гнівом вигукнув старий. – От нікчемне бажання: вміти танцювати та мати гроші на гру в кості! Соромся, дурню, нівечити свій талан-долю! Яка тобі та твоїй матері користь буде, що ти пострибаєш і попиячиш у шинку в неділю, а цілий тиждень житимеш злиднем? Ще даю я тобі на волю друге бажання – надумай щось розумніше.
Петер почухав потилицю.
– А ще я хочу володіти найкращим й найбагатшим на цілий Шварцвальд скляним заводом… з усім приладдям… грошима, щоб розпочати справу…
– Оце й усе? – скривившись, запитав лісовик. – Більш нічого?
– Ну… щоб була в мене гарна конячка… карета…
– Дурноверхий ти дровопале! – гримнув старий і спересердя розтрощив об дерево свою люльку. – Конячка, карета! Розуму, людського толку, тями тобі треба, а не цяцьок! Ну, та не біда: друге твоє бажання ще сяк-так, бо добрий завод прогодує свого хазяїна, аби розум та догляд прикласти до неї, а конячки та карети самі прийдуть.
– Пане Склярчук, – додав Петер, – то вже нехай буде так, як ви кажете: ще я бажаю розуму, коли вже так дуже він мені, на вашу думку, потрібний.
– Е, ні. Ще з тобою всяк буде, то краще хай третє бажання лишається в запасі. А тепер – марш додому! Отут, – лісовик витяг з кишені гаманця, – дві тисячі золотих. Цього доволі, і вдруге по гроші до мене не приходь, бо почеплю тебе на гілляці – такий у мене звичай. Три дні тому помер старий Вінкфріц, що мав великий скляний завод в Унтервальдені. Завтра ранком іди туди й купуй його. Живи, як годиться доброму господареві, працюй, а я тебе навідуватиму й допомагатиму радою. І ще ось що. Перше твоє бажання було лихе. Обходь десятою вулицею шинки, Петере! Вони ще нікого не довели до добра.
Так говорячи, дідок витяг нову люльку, натоптав її сухими ялиновими шишками і встромив у беззубий рот. Закуривши, він приязно простяг Петерові руку, дав ще кілька добрих порад, а потім огорнувся димом і зник у його хмарах, що знялися високо вгору.
Повернувшись додому, Петер застав матір у великій журбі, бо вона вже думала, що його забрали в солдати. Петер весело розповів матері, що зустрів у лісі приятеля, і той йому позичив грошей, щоб він покинув палити вугілля та взявся за інше діло. Незабаром він купив завод, залишив у себе всіх робітників, що там працювали, і почав день і ніч лити скло.
Спочатку все йшло гаразд. Петер узяв собі за звичку цілими днями походжати по заводу, всюди заглядати, навіть намагався робити якісь зауваження майстрам, а вони поміж собою сміялися з нього; та найбільшою для нього втіхою було дивитись, як дмуть скло. Часом він сам брався до роботи й робив із гарячого скла чудернацькі фігурки. Потім усе це йому набридло, і він почав заглядати до заводу на годинку в день, далі раз на два дні, а там і раз на тиждень. Тепер усі його робітники працювали абияк, а сам Петер почав учащати до шинку. Він пішов туди першої ж неділі після зустрічі з лісовиком. У шинку вже йшла гульня: Танцюрист вистрибував, а гладкий Езекіель дудлив пиво й грав у кості. Петер лапнув у кишені, щоб перевірити, чи додержав Склярчук слова, – аж там і справді було повно срібла й золота. І в ногах у нього немов свербіло – так і тягло в коло. Тільки-но скінчився перший танок, Петер і собі став поруч з Танцюристом, і коли той підскакував на піваршина вгору, то Петер – на цілий аршин, та ще й з такими вихилясами, що вся громада аж очі повитріщала з подиву. А коли люди дізнались про те, що Петер купив завод, та побачили, як він обсипає грішми музик, то ще більше здивувалися. Дехто гадав, що Петер знайшов у лісі скарб, інші говорили про якусь спадщину, і всі тепер шанували його, як великого багатія. Уже першого вечора він програв двадцять золотих, а проте в кишені не меншало.
Побачивши, як його шанують, Петер Мунк дуже втішився. Він розкидав гроші на всі боки, цілими пригорщами наділяючи бідняків, бо добре пам’ятав, як його самого гнітили злидні. Танцюрист був зовсім присоромлений — тепер уже Петера величали королем танцюристів. Найбагатші гравці не наважувалися ставити стільки, скільки ставив Петер, хоча й програвав він чимало. Та чим більше Петер програвав, тим більше ставало у нього в кишені, бо програвав він гладкому Езекіелю, а він же зажадав від лісовика мати стільки грошей, як Езекіель; то так воно й виходило: тільки-но той виграє десяток золотих, як у Петера в кишені теж більпщє. Згодом Петер зовсім розледачів і сидів за грою не те що кожного свята, а щодня, і тепер його частіше називали Петером-гравцем, ніж королем танцюристів. Тим часом його скляна справа підупала, бо хоч і купив він завод, та не купив секрету, куди збувати скло, і, наробивши його силу-силенну, мусив продавати за безцінь, аби було чим заплатити робітникам.
Одного вечора повертався Петер з шинку додому і, хоча був добре напідпитку, уже журився, що так погано йдуть у нього справи з заводом. Аж ось хтось порівнявся з ним і пішов поруч. Петер глянув і побачив… Склярчука. Тоді парубок мов оскаженів і напався на старого: це той, мовляв, винний в усіх його незгодах.
— Що я тепер маю робити з конем і каретою? — вигукував він. — Що я маю з заводу, з усього скла? Коли я був дровопалом, то жив без журби та клопоту. А тепер не знаю, що й робитиму, як прийдуть описувати все моє майно й спродадуть за борги!
— Он як! — сказав старий. — То це я винен у твоїй недолі? Це така твоя мені дяка? Хіба тебе хто силував виказувати таке бажання? Ти хотів бути склярем, а не знаєш, де продавати скло. Чи не казав я: розуму тобі, Петере, розуму требаі
— Що там розум! — не вгавав Петер. — Я не дурніший від інших і зараз покажу тобі це, діду! — Він схопив старого за комір і закричав: — Тепер ти в моїх руках, шварцвальдський лісовику! Зараз же вдовольни моє третє бажання! Я хочу ось тут, на місці, мати двісті тисяч золотих, будинок і… Ой лишенько! — раптом заверещав він, бо дідок перекинувся в палюче скло, обсмалив йому руку, мов огнем, і зник без сліду.
Опечена рука ще довго нагадувала Петерові про його невдячність та дурість. Потім він заспокоїв себе думкою: “Нехай. Коли навіть і продадуть завод, то в мене ще лишається гладкий Езекіель. Поки в нього в кишенях є гроші, вони будуть і в мене!” Та склалося по-іншому. Якось у неділю Петер під’їхав до шинку, вискочив з карети й запитав у хазяїна, чи тут уже гладкий Езекіель.
— Уже тут, Петере! Уже граємо! — озвався з-за стола сам Езекіель.
Петер помацав у себе в кишені й зрозумів, що Езекіель при грошах: кишеня була набита золотом і сріблом.
Петер сів грати. Він вигравав і програвав і сидів, поки настав вечір, поки порозходились усі-совісні люди. Тоді інші двоє гравців сказали:
— Годі, час додому!
Та Петер умовив гладкого Езекіеля залишитися ще. Той довго не хотів, а потім сказав:
— Гаразд, я порахую свої грощі, а тоді гратимем на п’ять золотих, бо менше — не гра!
Він витяг гамана, полічив гроші — там було сто золотих. Отже, Петер, і не рахуючи, вже знав, скільки він сам має. Як раніше Езекіе-леві щастило, так тепер не таланило: він раз у раз програвав. Зрештою він витяг останнього золотого й промовив.
— Ще раз, Петере! А коли й цього програю, то ти мені, як добрий хлопець, позичиш, щоб відігратися.
— Скільки хочеш, хоч сто золотих! — відповів Петер, радіючи щасливій грі.
Товстий Езекіель кинув кості — йому випало п’ятнадцять очок. Кинув Петер — випало вісімнадцять. І тут він почув позад себе знайомий голос: “Кінець грі!”
Петер озирнувся й побачив Міхеля-Голландця. З переляку він впустив додолу гроші, що вже був вийняв з кишені. Товстий Езекіель не бачив лісовика й вимагав, щоб Петер позичив йому десять золотих. Мов уві сні опустив Петер руку в кишеню, але там нічого не було. Він шукав по всіх кишенях, вивертав одежу — ніде нічогісінько! І раптом він згадав своє перше бажання: мати стільки грошей, як гладкий Езекіель. І то усе його багатство розвіялось, мов дим.
Езекіель і хазяїн здивовано дивились, як Петер шукав і не міг знайти гроші. Спочатку вони йому не повірили й самі обмацали його кишені, а нічого в них не знайшовши, страшенно розлютились і почали кричати, що Петер чаклун і всі свої гроші разом з виграшем чарами одіслав додому. Петер уперто виправдовувався, та все було проти нього. Езекіель погрожував, що розкаже про цю пригоду всім шварцвальдцям, а хазяїн лякав, що ранком піде в місто й сповістить старшину, що Петер — чаклун, і нехай його привселюдно спалять живцем. Потім обидва, мов звірі, кинулися на Петера, набили його й витурили на вулицю.
Жодна зірка не світилася на небі, коли Петер сумно повернувся додому, проте він бачив поруч себе чиюсь темну постать. Потім почув глухий голос:
— Ну що, Петере Мунк, скінчилося твоє панування? А хіба я тобі того не казав, як ти побіг тоді до дурного Склярчука? Тепер сам бачиш, що виходить, коли нехтують моєю порадою. Ото краще приходь до мене, бо мені тебе шкода. Ще жоден з тих, хто звертався до мене, не каявся. Якщо ти не боїшся, то приходь завтра на гру й поклич мене — я там буду весь день.
Петер добре бачив, хто говорить до нього. Йому стало страшно, і він, не відповідаючи, побіг мерщій додому.
В понеділок на його заводі з’явилися небажані гості — судочинці з міста. Старший з-поміж них привітався, спитав, як Петерові спалось, а тоді витяг великий аркуш паперу, де були перелічені всі Петерові борги, й суворо запитав, чи збирається він платити. Петер відповів, що платити не має чим, то нехай вони опишуть усе його добро: завод, двір, стайню тощо. І поки ті ходили й нишпорили по всіх закутках, надумав Петер піти в ліс, на гору, міркуючи, що коли не допоміг йому малий лісовик, то, може, з великим пощастить. Він побіг туди, та так швидко, наче за ним по п’ятах гналися судочинці. Коли Петер минав галявину, де вперше зустрівся з Склярчуком, йому здалося, ніби хтось схопив його за руку, однак він вирвався й перебіг через знайому межу.
— Пане Міхель, пане Міхель! — гукнув він, і враз височенний плотогон з’явився перед ним.
— Прийшов-таки? — осміхнувся Міхель. — Що, хочуть зідрати з тебе шкуру і продати за борги? Та то байдуже. Все твоє лихо через Склярчука. Коли вже дарувати, то дарувати як слід, а не так, як той скнара! Ходімо, — покликав він і повернув у хащі. — Підемо до мене, побачимо, чи зладнаємо торг.
“Зладнаємо торг?” — думав Петер. — Що ж він з мене візьме і що я можу продати? Чи, може, доведеться служити йому, або як?”
Вони пішли далі лісом і зупинилися перед глибоким темним яром. Лісовик швидко збіг вниз і, ставши на дні яру, зробився неймовірно великим, як дзвіниця. Він простяг Петерові широку, мов стіл у шинку, руку.
— Сідай на долоню, — гукнув він, і голос його розкотився, наче грім, — та тримайся за палець, бо впадеш!
Петер, тремтячи від страху, послухався. Він сів на долоню і міцно вхопився за велетенський палець.
Вони спустилися дуже глибоко, проте на дні яру не було темно, навпаки — сонце світило тут ще дужче, ніж нагорі, і Петер раз у раз заплющував очі. Міхель-Голландець почав меншати, аж поки став на зріст такий, як звичайно. Він підвів Петера до хати, яка нічим не відрізнялась од заможних селянських хат у Шварцвальді. Всередині теж не було нічого дивовижного: дерев’яний годинник, велика груба, широкі лави — все звичайне. Міхель посадовив гостя за стіл, вийшов з кімнати й за хвилину повернувся з квартою вина та кухлями. Випивши, лісовик розбалакався й почав розповідати Петерові про веселе життя, про чужі країни, гарні міста, річки, та так, що Петерові закортіло самому все те побачити, і вій не криючись признався в тому Міхелеві.
— Коли й чуєш ти в собі силу за щось взятися, то дурне серце твоє раз-два тьохне, і ти вже тремтиш. Або коли хтось зачепить твою честь… Чи стане розумний чоловік тим журитися? Чи ти головою відчуваєш, як хто тебе вилає брехуном або негідником? Чи, може, в тебе в животі заболіло, як прийшли до тебе вимагати борги, виганяти з хати? Скажи-но, що в тебе тоді заболіло?
— Серце, — відповів Петер, приклавши руку до грудей, бо йому здалося, ніби там щось завмерло.
— Ти роздарував сотні золотих нікчемним старцям та різним волоцюгам, а яку мав з того користь? Вони побажали тобі здоров’я, а став ти від того дужчим? Та ти за половину тих грошей мав би власного лікаря! А що тебе спонукало витягати з кишені гроші й роздавати їх направо і наліво? Твоє серце, знову ж таки воно, а не очі, не язик, і не руки — ні, тільки серце. Ти, як кажуть, все береш близько до серця.
— То як же так зробити, щоб було інакше? Ось я силкуюся спинити серце, а воно все-таки калатає й болить.
— Е, хлопче, — зареготав Міхель, — сам ти з ним нічого не вдієш, а ось віддай цю калаталку мені, то побачиш, як добре буде без неї.
— Віддати вам моє серце? — з жахом скрикнув Петер. — Та я миттю ж сконаю на місці. Ні, нізащо!
— Ну, коли тобі робитиме таку операцію лікар, то ти, звичайно, сконаєш, а в мене зовсім інша річ. Та ось іди сюди і подивися сам!
Міхель підвівся, відчинив двері до сусідньої кімнати й пустив туди Петера.
