Коли Петер переступив через поріг, серце його боляче стиснулось, але він цього навіть не помітив — так його вразило те, що він побачив. На дерев’яних полицях в банках з прозорою рідиною стояли людські серця, і на кожній банці був напис, чиє то серце. Петер з цікавістю читав ці написи: там було серце короля танцюристів, гладкого Езекіеля, судового старшини, лісничого, шістьох лихварів, вісьмох військових начальників, трьох міняйлів — одне слово, це був склад найшанованіших сердець з усієї округи.
— Дивись, — сказав Голландець, — усі вони повідкидали геть турботи, ці серця більше не тремтять від страху та жалю, і їхні колишні власники почувають себе дуже добре, вирядивши з дому такого морочливого гостя.
— Що ж вони мають у грудях? — спитав Петер, у якого аж у голові запаморочилося з дива.
— Ось що, — і Міхель витяг з шухлядки й показав Петерові кам’яне серце.
— Як? — вигукнув Петер, не в змозі подолати страху, що шмагонув його морозом по шкірі. — Серце з каменю? Та послухайте, пане Міхель, воно ж холодне, як крига!
— То правда, тільки цей холодок не шкодить. Навіщо серцю треба бути гарячим? Зимою добра горілка краще нагріє, ніж воно, а літом, коли навкруг парко й задушливо, то прохолода в грудях навіть приємна. І, як сказано, таке серце не тремтить ні від страху, ні з марного жалю до чужого лиха.
— Оце й усе, що ви хочете мені дати? — спитав Петер. — Я сподівався грошей, а ви мені хочете дати каменюку!
— Ні, я думаю, сто тисяч золотих буде для початку доволі. Як добре почнеш, то швидко станеш мільйонером.
— Сто тисяч? — зрадів Петер. — Ну, так ми з вами напевно поладнаємо. Згода, пане Міхель! Давайте мені камінь і гроші, а калаталку можете вийняти з грудей.
— Я знав, що ти розумний хлопець, — приязно осміхаючись, сказав Голландець. — Ходімо вип’ємо ще, а тоді я дам тобі гроші.
Обидва знову посідали за стіл і пили й пили, аж поки Петер заснув.
Прокинувся він од звуків поштового ріжка і побачив, що сидить в розкішній кареті і їде широким шляхом. Висунувшись з вікна, він побачив ген-ген позаду рідний Шварцвальд. Спочатку Петер не повірив, що то він сам їде в кареті, бо навіть одежа була на ньому інша, потім, виразно пригадавши все, що сталося, вигукнув:
— Звичайно, це я, Петер Мунк, і ніхто інший! Він собі сам дивувався, що йому анітрохи не шкода залишати рідний край, де він прожив увесь свій вік, не шкода матері, яка десь там мучиться в злиднях. До всього йому було байдужісінько. “Як добре, — подумав Петер, — що сльози, зітхання, туга за рідним краєм — усе зникло з мого серця бо, дякувати Міхелеві, воно тепер у мене холодне й кам’яне”.
шкода залишати рідний край, де він прожив увесь свій вік, не шкода матері, яка десь там мучиться в злиднях. До всього йому було байдужісінько. “Як добре, — подумав Петер, — що сльози, зітхання, туга за рідним краєм — усе зникло з мого серця бо, дякувати Міхелеві, воно тепер у мене холодне й кам’яне”.
Він приклав руку до грудей: там було тихо, ніщо не ворушилось. “Якщо він так само дотримав слова про сотню тисяч золотих, це буде зовсім непогано”, — вирішив Петер і почав нишпорити по кареті. Він побачив купу всякого одягу, якого тільки можна було забажати, але грошей не знайшов. І лише після всього натрапив на шкіряний мішок, де лежали тисячі сріблом і золотом та банкові чеки на всі великі міста світу. “Ну, тепер я маю все, що хотів”, — подумав він, зручно вмостився в кареті й поїхав собі далі.
Два роки мандрував Петер по світу, позираючи з карети на всі боки й зупиняючись у різних містах. Та ніщо його не тішило: ні краєвиди, ні музика, ні танці, бо кам’яне серце було байдуже до всього чарівного й гарного. Тільки й радощів було Петерові, що їсти, пити та спати. Так він жив і жив, тиняючись без пуття по світу: для розваги їв, від нудьги спав. Часом йому згадувалось, який він був колись веселий і щасливий, дарма що бідний. Як тоді втішався він співами, зеленим гаєм і немудрою їжею, що мати приносила йому в ліс!.. Перебираючи в пам’яті минуле, він дивувався з того, що тепер ніколи не сміється, а раніше ж реготався з нічого. Коли хтось інший сміявся, він для годиться розтягав рота в усмішці, та в душі лишався байдужим. І хоча він тепер був завжди спокійний, ніщо його не вдовольняло. Не туга за рідним краєм, а порожнеча в душі та нудьга погнали його назад додому.
Коли він проїхав Страсбург і побачив удалині ліси батьківщини, знову зустрів дужих, веселих і приязних швардцвальдців, почув їх гучну й лунку мову, йому здалося, ніби його серце знову забилось, але то лише кров швидше бігла по жилах. Йому здалося, що він зараз заплаче від радості, але марно: адже в нього кам’яне серце, а каміння — мертве й не може ні радіти, ні плакати.
Насамперед він пішов до Міхеля-Голланд-ця. Той зустрів його по-приятельськи.
— Ну от, Міхелю, — сказав Петер. — Попоїздив я по всіх світах, багато чого побачив, та все то дурниці: ніде нічого, крім нудьги, немає. Ваш камінець, що лежить у мене в грудях, багато від чого мене захищає: я не гніваюсь, не сумую, та зате ніщо мене й не веселить, і я живу немовби наполовину. Чи не можете ви зробити його хоч трохи рухливим?.. Або, ще краще, поверніть моє старе серце. За двадцять п’ять років я до нього звик, і хоча робило воно часом дурниці, та було зате веселе і втішне.
Лісовик недобре осміхнувся.
— Тільки коли до тебе прийде смерть, Петере, тоді повернеться твоє м’яке й чутливе серце і тоді ти відчуєш, що на тебе чекає — радість чи горе. А поки ти живий, тобі його не бачити. То правда, наїздився ти, Петере, доволі, але ж яка користь з такого життя? Оселись десь тут, у лісі, збудуй хату, одружись, помножай своє багатство. Тобі бракує діла, і нудьгуєш ти від неробства, а серце тут ні при чому.
Петер не сперечався і вирішив, що йому й справді треба взятися до якогось діла. Голландець подарував йому ще сто тисяч золотих, і вони розійшлися приятелями.
Скоро по Шварцвальду пішов поголос, що Петер Мунк повернувся і став ще багатшим, ніж раніше. І, як це звичайно буває, ті, хто відцурався од нього, коли він втратив багатство, тепер, зустрічаючи його в шинку, вітали, тисли руку, розхвалювали його коня, розпитували про подорож. А коли Петер знову сів грати з гладким Езекіелем, то був уже в такій шані, як і колись. Склярство він тепер облишив і почав торгувати лісом, щоправда, тільки про людське око, бо головним його заняттям стала спекуляція зерном та лихварство. Незабаром половина шварцвальдців стала його боржниками. Гроші він позичав тільки під десять процентів, а хліб продавав тільки убогим, котрі не могли зразу заплатити, а потім переплачували втроє. Він заприятелював із старшим судочинцем, і коли хтось своєчасно не платив Мункові грошей, той вітром летів до винуватого, продавав його манаття й виганяв з хати. Спочатку це завдавало неабиякого клопоту багатому Петерові, бо всі вигнані товпились у нього за порогом і благали змилосердитись. Та коли він завів двох псів-вовкодавів, то та музика, як сказав Петер, швидко вщухла. Він посвистував, нацьковував псів, а люди тікали щодуху.
Та найбільше мороки мав він із “старою бабою” — так він називав тепер рідну матір. Після того, як їхню хату й двір спродали за борги, вона дуже бідувала, а коли повернувся багатий син, то не схотів на неї й дивитись. Часом мати приходила до його нового будинку — стара, безпомічна, ледь шкутильгаючи з костуром. Переступити поріг вона боялася, бо одного разу Петер уже вигнав її геть, і вона жила милостинею від чужих, хоча син міг би доглянути її старість. Та холодне Петерове серце ніколи не ворушилось, і він байдуже дивився на суху старечу постать з благально протягнутою рукою. Скривившись, витягав він срібну монету. Загортав у папір і через слугу подавав матері. Він чув, як стара дякувала й бажала йому щастя й здоров’я, як вона кахикала, шкутильгаючи з двору, і думав при цьому, що знову змарнував свої гроші.
Зрештою Петер надумав одружитися. Він знав, що в Шварцвальді кожен батько з радістю віддасть за нього свою дочку, і тому був дуже вередливий при виборі, — йому хотілося, щоб і тут йому всі заздрили. Петер об’їздив усі околиці, заглянув скрізь, але жодна з найгарніших дівчат-шварцвальдок не припала йому до смаку. Нарешті дійшла до нього чутка, що найкраща й найсправедливіша дівчина на весь ліс — дочка убогого дроворуба. Вона жила осторонь, самотою, доглядала батькове господарство і зовсім не бувала на вечірках, навіть у великі свята. Як почув Петер про таке чудо, то відразу поїхав до батька сватати дівчину. Батько чарівної Лізбет зустрів великого пана здивовано, але ще більше здивувався, коли довідався, чого той приїхав. Та думав він недовго і зараз же дав згоду, бо сподівався, що тепер настане кінець його злидням. Що ж до красуні Лізбет, то вона була слухняною дочкою і не противлячись стала Петеровою жінкою.
Але життя бідної дівчини склалося зовсім не так, як вона сподівалась. Вона вміла добре господарювати, а проте не могла нічим догодити чоловікові, бо була милосердною до людей і думала, що не буде великої втрати, коли вона дасть убогим якийсь гріш. Довідавшись про це, Петер суворо сказав: “Навіщо ти переводиш моє добро на старців та всяку голоту? Хіба ти принесла мені в дім якийсь посаг, що так розкидаєшся грішми? Живучи у свого батька, юшки не мала з чого зварити, а тут смітиш грошима, мов та княгиня. Як ще так робитимеш, то скуштуєш мого кулака!” Бідолашна Лізбет часто плакала в своїй кімнаті, тепер їй хотілося краще повернутись назад, в убогу батькову хату, ніж жити з скупим, безсердечним чоловіком. Не знала вона, що в Петера кам’яне серце, а то не дивувалася б, чому він нікого не любить.
Одного разу Лізбет сиділа перед хатою, пряла й співала пісеньку. Аж ось на дорозі побачила вона старого немічного дідка з важким клунком на плечах. Уже здалека було чути, як старий кахикає і крекче. Добросердій жінці стало дуже шкода його.
— Дайте мені, милосердна пані, води напитися, — попросив дідок. — Несила йти далі…
— Навіщо ж ви в такі літа отак мучитесь? — співчутливо запитала жінка.
— Злидні, пані, злидні примушують, — відповів старий. — Така багата пані, як ви, не знає, що то за лихо злидні. Ох, хоч би ковточок води в рот!
Лізбет швиденько схопилась і винесла старому кухоль води, та коли глянула, який він нещасний, то не стримала серця і, згадавши, що чоловіка немає вдома, принесла келих вина й окраєць хліба.
— Нате, їжте на добре здоров’я. Вино з хлібом корисніше від самої води.
У старого аж сльози з очей покотились.
— Я дожив до сивого волосся, а мало бачив таких милосердних людей, як оце ви, пані Лізбет. Нехай же вам щастить в усьому. Таке серце не лишиться без винагороди.
— Звичайно, ні! Вона тут же, на місці, одержить винагороду! — почувся страшний голос.
Обернувшись, вони побачили червоного від гніву Петера.
— Ти розливаєш старцям моє найкраще вино і даєш мій келишок до губ голодранця! — накинувся він на дружину. — Так ось же тобі!..
Лізбет кинулась йому в ноги, благаючи простити її, та хіба кам’яне серце може прощати? Петер щосили шмагонув жінку по прекрасному чолу своєю дубовою палицею, і та, непритомна, впала дідові на руки. Петер кинувся був до неї, щоб подивитись, чи жива вона, коли почув добре знайомий голос:
— Не турбуйся, Петере-дровопал! Це була найчарівніша квітка Шварцвальду, а ти її розтоптав, і більше вона не цвістиме.
Петер зблід і промовив:
— Так це ви, пане Склярчук? Ну, що сталось, те сталось, так і буде! Я сподіваюся, ви не потягнете мене до суду за вбивство?
— Нещасний! — озвався лісовик. — Що мені з того, як я твоє смертне тіло почеплю на шибениці? Ні, не земного суду бійся, а іншого, суворішого, бо ти продав свою душу нечистому.
— Коли я й продав своє серце, — закричав Петер, — то лише ти в тому винний, ти з своїм облудним багатством. Ти сам погнав мене на загибель, змусив шукати допомоги в іншого, і на тобі лежить відповідальність!
Як тільки він це промовив, так став Склярчук рости й товщати і зробився великим та кремезним; очі стали з добрячі тарілки завбільшки, а уста — мов піч, і з них пашів огонь. Петер упав навколішки і весь тремтів — не захистило його і кам’яне серце. Мов яструб кігтями, схопив Склярчук Петера за в’язи, крутнув ним, мов сухим листом, і брязнув об землю, аж ребра затріщали.
— Нікчемний хробак! — загув, мов грім, лісовик. — Та я б міг тебе, якби схотів, рознести на шмаття, бо ти зневажив хазяїна лісів. Тільки заради цієї мертвої жінки, що нагодувала й напоїла мене, даю тобі тиждень строку. Не повернешся на добрий шлях, то зітру тебе на порох, і підеш ти просто в пекло!
Уже вечоріло, коли побачили люди на землі непритомного Петера. Хтось приніс води й оприснув його. Петер глибоко зітхнув, довго оглядався круг себе, потім спитав, де пані Лізбет. Ніхто її не бачив. Петер подякував людям і пішов у дім. Він обшукав усі закапелки, заглянув у льох і на горище — жінки ніде не було. Отже, все це йому не наснилося. Незвичні думки зароїлись у Петера в голові: він думав про свій кінець. Він питав себе, як піде туди, на той світ, пригнічений сльозами й горем нещасних бідняків, котрих він цькував собаками, мовчазним відчаєм рідної матері, кров’ю добросердої Лізбет, Що скаже він її батькові, коли той прийде і спитає: “Де моя дочка, твоя дружина?”
Цілу ніч він мучився безперестанку, прокидався щохвилини, бо над вухом шепотів ніжний голос: “Петере, добудь собі тепліше серце”, — голос його жінки. Вдень він пішов у шинок, щоб хоч трохи розважитись, і зустрівся там з гладким Езекіелем. Петер сів поруч і завів розмову. Говорили про погоду, про війну, про податки і, нарешті, про смерть. Петер запитав у Езекіеля, що він думає про загробне життя, як воно там буде. Той відповів, що коли тіло поховають у землю, то душа піде або в рай, або в пекло.
— То поховають і серце разом? — напружено спитав Петер.
— Авжеж! — відказав Езекіель.
— А як людина вже без серця? — не вгавав Петер.
Гладкий страшно глянув на нього.
— Що ти хочеш цим сказати? Натякаєш на мене, думаєш, може, що я не маю серця? — спалахнув він.
— Ні, чому ж. Маєш, та кам’яне! Гладкий спантеличено озирнувся навколо — чи не чує їх хто сторонній — і промовив:
— Звідки ти знаєш? Чи й твоє вже більше не б’ється?
— Не б’ється більше, — озвався Петер, — принаймні тут, у моїх грудях. Скажи мені, — адже тепер ти знаєш, про що я думаю, — що буде з нашими серцями?
— Знайшов чим журитись? — осміхнувся Гладкий. — Наживешся усмак на світі — і край! То добре, що ми маємо кам’яні серця і не знаємо страху перед такими думками.
— Воно правда, та все-таки я інколи думаю про смерть і, хоча тепер вона мене не лякає, пригадую собі, як жахався її колись, як був ще хлопчиськом, — відповів Петер.
— Ну, добра нам ждати нічого, — зауважив Езекіель. — Я колись питав учителя, то він сказав мені, що буде після смерті: безгрішні серця підуть угору, а важкі — униз, і я думаю, що наші каменюки мають добрячу вагу.
— Це так, — погодився Петер. — А знаєш, інший раз мені самому бридко, що маю таке черстве серце.
Так вони погомоніли й розійшлись. А вночі Петер знову почув знайомий шепіт: “Петре, добудь собі тепліше серце!” Він не каявся, що вбив дружину, та коли казав слугам, що вона виїхала, то кожного разу думав: “І де вона ділась?”
Минуло шість днів. Щоночі Петер чув жінчин голос і все згадував погрози малого лісовика. На сьомий день уранці він схопився з ліжка й промовив сам до себе: “Гаразд, спробую, чи не розживусь на тепліше серце, бо цей байдужий до всього камінь робить моє життя нудним і порожнім!” Він одягся, скочив на коня й поскакав у ліс. Заїхавши в глушину, він спішився, піднявся на гору, підійшов до старої ялини й проказав свій вірш-примовку: “Гей, дідусю-лісовик, віком вельми давній…”
Тоді вийшов до нього Склярчук, та не веселий і приязний, як колись, а засмучений і похмурий. На ньому був каптанець з чорного скла та широка стьожка-жалоба на брилі. Петер добре знав, за ким журиться старий.
— Чого ти хочеш від мене, Петере Мунк? — глухо спитав лісовик.
— Я маю право ще на одне бажання, пане Склярчук, — відповів Петер, опускаючи додолу очі.
— Хіба люди з кам’яним серцем можуть чогось бажати? — здивувався старий. — Ти ж усе маєш, чого кортіло твоєму дурному розумові, і мені важко вдовольнити твоє бажання.
— Ви ж мені обіцяли вдовольнити три бажання, і одне лишилося за мною, — не вгавав Петер.
