— Так, — погодився лісовик, — тільки я можу зректися своєї обіцянки, коли твоє бажання нерозумне. Ну, та гаразд, кажи, побачимо, чого тобі бажається!
— Вийміть у мене з грудей мертвий камінь і верніть моє живе серце, — попрохав Петер. — Хіба це я купив твоє серце? — спитав лісовик. — Чи Міхель-Голландець, що разом з грошима дає кам’яне серце? Там, у нього шукай своє серце.
— Ех, він ніколи його не поверне, — сумно відповів Петер.
— Мені тебе шкода, дарма що ти такий поганий, — сказав, трохи подумавши, Склярчук. — І через те, що твоє бажання не безглузде, я не відцураюсь допомогти тобі. То слухай: свого серця силою ти не вернеш, а хитрощами можеш, і це не буде важко, бо Міхель як був, так і лишився дурнем, хоч і думає, ніби він дуже розумний. Іди просто до нього й роби, як я тобі скажу.
Малий лісовик навчив Петера, як і що робити, й дав йому на дорогу білого скляного хрестика, сказавши:
— Міхель не зможе зашкодити твоєму життю і випустить тебе, як тільки ти захистишся цим хрестиком і молитимешся. А коли все так зробиш і забереш назад своє серце, то знову приходь сюди.
Петер узяв хрестика, пригадав у думці, що треба робити, й пішов у володіння Міхеля-Голландця. Він тричі тукнув його на ім’я, і той негайно з’явився.
— Так ти вбив свою жінку? — спитав Міхель, несамовито регочучи. — Це добре, бо вона й справді розвіяла б усе твоє добро на старців. Тепер тобі треба на якийсь час виїхати звідси: коли помітять, що вона зникла, зчиниться неабиякий галас. Ти, мабуть, прийшов по гроші?
— Ти вгадав, — погодився Петер. — І мені треба багато грошей, бо до Америки неблизько.
Міхель пішов уперед і повів Петера до своєї хатини. Там він витяг із скрині кілька торбинок з золотом і, висипавши гроші на стіл, почав їх лічити.
— А ти, Міхелю, великий брехун, — промовив тим часом Петер, — казав, ніби дав мені кам’яне серце і взяв собі моє.
— А хіба це не так? — здивувався той. — Ти ж чуєш у грудях своє серце? Хіба воно не холодне, мов крига? Чи маєш ти страх, або жаль який, або каяття?
— Ти тільки трохи заспокоїв моє серце, але воно лишилося в грудях, і в мене, і в Езекіеля — він сам мені про те хвалився. Отже, ти просто нас обдурив. Не такий ти майстер, щоб непомітно виймати з грудей серце, не пошкодивши людини. Не вмієш ти чарувати!
— Та кажу ж тобі, — роздратовано крикнув Міхель, — що всі ви: і ти, й Езекіель, і всі інші багатії, — маєте кам’яні серця, а справжні ось тут у мене в кімнаті!
— І все ти брешеш, Міхелю! — не вгавав Петер. — Тільки бреши комусь іншому. Чи ти думаєш, не бачив я таких штук, коли їздив по світах? Оті всі твої серця зроблені з воску. Ти, безперечно, дядько при грошах, а тільки чарувати, Міхелю, ти все-таки не вмієш!
Тоді лісовик страшенно розпалився.
— Ану, ходім, — гукнув він Петера, — читай сам, знайди своє серце. Дивись, може так битися серце з воску?
— Звичайно, з воску, — наполягав Петер. — Справжнє серце б’ється не так. Моє серце у мене в грудях, а ти в чарах не тямиш!
— Ну, то я тобі доведу! — зовсім обезглуздів з гніву Міхель. — Ти зараз сам побачиш, що то твоє серце!
Він розірвав на Петері сорочку, витяг камінь, показав йому, а тоді без клопоту поставив його справжнє серце на місце, і Петер почув, як воно забилось. Як він тому зрадів!
— Ну, а що? — засміявся Міхель.
— Так, твоя правда, — відповів Петер, нищечком витягаючи хрестика. — Ніяк не сподівався, що можна таке робити…
— От бачиш! Я чарувати вмію. Ну та годі, давай, я його знову вийму.
— Ні, голубе, зачекай з тим! — вигукнув Петер, відскочивши назад. — Мишей ловлять салом, і цього разу ти лишився в дурнях! — і почав читати всі молитви, які тільки міг пригадати.
Міхель став меншати й меншати, він упав додолу, корчився, наче гадина, стогнав і зітхав, а всі серця навколо затріпотіли, мов годинники у годинниковій майстерні.
Петерові стало дуже страшно. Він кинувся геть із хати і, тремтячи від жаху, почав дряпатися на скелю: він чув, як Міхель тупотів і казився, вигукуючи йому вслід страшні прокльони.
Вилізши нагору, Петер побіг лісом. Навкруги ревла страшна буря, бив грім і палала блискавка, розбиваючи на тріски величезні дерева, але Петер щасливо досяг володінь Склярчука. Він з сумом думав про своє минуле життя, згадав свою прекрасну, добру жінку, яка стала жертвою його скнарості й жорстокості, і, дійшовши до величезної старої ялини, гірко заплакав.
Малий лісовик сидів під деревом, курив люльку і був веселіший, ніж раніше.
— Чого ти плачеш, Петере? — спитав він. — Не вернув серця? Ще кам’яне в твоїх грудях?
— Ох, паночку, — зітхнув Петер, — поки був камінь, я не плакав, а тепер моє справжнє серце розривається з горя, тільки-но згадаю, що я накоїв! Я заганяв людей в злидні, убогих і хворих цькував псами, і ви знаєте самі, як знущався з жінки!
— Петере Мунк! Ти великий грішник! — промовив лісовик. — Тебе спаскудили гроші та неробство, і твоє кам’яне серце не знало ні радості, ні горя, ні каяття. Та щире каяття змиває всі гріхи. Якби я знав, що ти ще будеш путящою людиною, то я б тобі допоміг.
— Нічого я більше не хочу! — відповів Петер і похнюпив голову. — Навіщо мені життя, коли я лишився сам на світі? Моя мати ніколи не простить мені того, що я їй заподіяв. А Лізбет, моя дружина!.. Краще вбийте мене тут на місці, то хоч буде кінець моїм стражданням.
— Ну що ж, — сказав старий, — коли нічого іншого ти не бажаєш, то моя сокира при мені.
Він спокійно вийняв з рота люльку, витрусив з неї попіл, потім устав і пішов за ялину. Петер же, плачучи, впав на траву і терпляче дожидав смерті. Почувши позад себе легку ходу, він подумав: “Прийшла!”
— А подивись-но сюди, Петере! — почув він голос лісовика.
Петер витер сльози з очей і озирнувся: перед ними стояли його мати і жінка, приязно на нього дивлячись. Він радісно схопився на ноги.
— Так ти не вмерла, Лізбет? І ви тут, матусю, і вибачите мені кривду?
— Вони прощають тобі, бо ти щиро покаявся. Все забуто. Йди додому і берись за батьківське ремесло дровопала. Як будеш чесний і сумлінний, то житимеш у достатку і пошані, — сказав старий і зник.
Всі троє дякували й благословляли доброго лісовика. Коли вони прийшли додому, то побачили, що блискавка спалила розкішний будинок Петера з усім добром. Та стара батькова хатина була недалечко, і вони попрямували туди, анітрохи не журячись за втраченим багатством. Але підійшовши ближче, вони не впізнали свого старого двору: там стояв новий гарний будиночок, — все в ньому було чисте й чепурне.
— Це подарував Склярчук! — зрадів Петер.
— Як тут гарно! — вигукнула Лізбет. — Нам тут буде набагато краще, ніж у тому палаці з безліччю слуг.
Відтоді Петер Мунк став працьовитим і чесним чоловіком. Він вдовольнявся своїм скромним заробітком, не нарікав на долю, все добував сам, і всі в лісі любили й шанували його. Він ніколи не сварився з жінкою, шанував матір і завжди допомагав бідним, що стукали в його двері.
Коли через рік пані Лізбет народила хлопчика, Петер пішов на гору і примовкою покликав лісовика. Але той не з’явився.
— Пане Склярчук, — промовив Петер, — послухайте мене. Я хотів тільки покликати вас до себе в хрещені батьки, більш нічого!
Відповіді не було, тільки легкий вітрець зірвав додолу кілька шишок із старої ялини.
— Ну, то візьму хоч їх на згадку, — сказав Петер, — коли вже ви самі не хочете вийти.
Він поклав шишки в кишені й пішов додому. Коли ж дома згадав про них, то в кишенях замість шишок виявилось кілька торбинок із золотими монетами, і серед них — жодної фальшивої.
То був дарунок хрещенику від малого лісовика.
Так жив собі тихо й спокійно, ні на що не нарікаючи, Петер Мунк. Жив він довго і, вже як посивів, часто казав: “Далеко краще вдовольнитися невеликим і бути щасливим, ніж мати незліченні багатства та холодне кам’яне серце!”
