Якщо зовнішність Саїда вже привернула до нього увагу, то тепер усі ще більше дивувалися його надзвичайній спритності і швидкості. Кінь його мчав птахом, а меч блискав і то швидше. Спис він кидав з такою легкістю, так далеко і так влучно, наче це був не спис, а стріла, пущена з лука. Він переміг найвідважніших сміливців, які наважилися стятися з ним, і після закінчення змагання був одностайно визнаний переможцем; один із братів каліфа і син великого візира, що билися на боці Саїда, попросили його помірятися силами і з ними. Алі, брата каліфа, Саїд переміг, але син великого візира не поступався йому звитягою і після тривалої сутички вони визнали за краще відкласти рішення до майбутньої зустрічі.
Наступного дня в Багдаді тільки й мови було що про багатого й мужнього красеня чужоземця. Всі, хто його бачив, навіть ті, кого він переміг, були в захваті від його шляхетної поведінки; Саїд на власні вуха чув розмови про себе в крамниці Калум-бека. Усі шкодували тільки про одне: ніхто не знає, де він живе. У будинку феї до наступного змагання його чекало ще розкішніше вбрання й ще дорожчий обладунок. Цього разу зібралося пів-Багдада, сам каліф милувався з балкона цим видовищем. Він теж дивувався чужинцеві Альманзорові і, щоб висловити свою прихильність, коли герць закінчився, повісив йому на шию велику золоту медаль на золотому ланцюжку. Після цієї другої блискучої перемоги багдадських юнаків ухопили заздрощі. “Якийсь чужоземець приїздить до нас у Багдад, — нарікали вони, — і вириває в нас із рук славу, почесті й перемогу? І тепер піде хвалитися по інших містах, що серед вершків багдадської молоді немає нікого, хто бодай якось може помірятися з ним силою”. Так говорили вони й вирішили на наступному змаганні, ніби випадково, налетіти на нього вп’ятьох або вшістьох.
Від гострого погляду Саїда не сховалося їхнє невдоволення; він бачив, що вони шепочуться по кутках і лише глипають на нього очима. Він здогадувався, що всі, за винятком брата каліфа й сина великого візира, не надто приязно ставляться до нього, проте й ті двоє своїми розпитуваннями: де можна з ним зустрітися, чим він займається, що йому, властиво, сподобалося в Багдаді й таке інше — вже мало-помалу йому збриднули.
За дивним збігом обставин, парубок, який найчастіше косував оком на Саїда-Альманзора і надто вороже був проти нього налаштований, виявився тим самим незнайомцем, якого Саїд незадовго перед тим збив із ніг у крамниці Калум-бека тієї хвилини, коли той учепився в бороду лихому купцеві. Він увесь час уважно, із заздрістю придивлявся до нього, щоправда, Саїд уже кілька разів брав над ним гору, але хіба за це можна було когось ненавидіти?! Саїд побоювався, чи той, бува, не впізнав у ньому на голос або зріст кликуна Калум-бека, а таке відкриття зробило б його мішенню для глузувань і помсти. Злий намір заздрісників провалився як завдяки обережності й відвазі Саїда, так і завдяки дружбі каліфового брата й сина великого візира. Побачивши, що його оточило щонайменше шість вершників і намагаються або скинути його з коня, або знезброїти, вони кинулися йому на допомогу, розігнали нападників і загрозили за такий підступ видалити їх з арени. Понад чотири місяці Саїд на очах у всього Багдада проявляв чудеса хоробрості. Аж якось увечері, вертаючись додому, він почув розмову кількох людей, голоси яких здалися йому знайомими. Попереду нього поволі йшли четверо й начебто про щось радилися. Саїд обережно підійшов ближче й, прислухавшись, розібрав, що розмовляють вони таємною мовою арабів із племені Селіма; він здогадався, що ці чотири араби планують на когось наскочити. Спершу він хотів піти, але, подумавши, що йому, може, вдасться стати на заваді злочину, вирішив підслухати їхню розмову й підкрався ще ближче.
— Воротар ясно сказав: по тій вулиці, праворуч од базару, саме по ній він пройде з великим візиром цієї ночі, — зауважив один.
— Чудово, — докинув інший. — Великого візира я не боюся, він старий і, певно, з тих, хто одразу ховається в кущі, але каліф, кажуть, добре орудує мечем, і я не надто йому довіряю; зазвичай, за ним слідом крадеться з десяток, а, може, й більше охоронців.
— За ним немає ні душі, — заперечив третій. — Якщо хто й упізнав його, зустрівши вночі, то бачив його тільки з великим візиром або з хранителем скарбниці. Сьогодні вночі ми захопимо його, але борони Боже його зачепити.
— Гадаю, найкраще накинути йому петлю на шию, — сказав перший. — Убивати його в жодному разі не можна, за його труп великого викупу не дадуть, а можуть і геть нічого не дати.
— Отже, за годину до півночі! — умовилися вони й розійшлися хто куди.
Розмова розбійників розтривожила Саїда. Хлопець вирішив одразу поквапитися в палац і попередити каліфа, що йому загрожує небезпека. Але, вже пробігши кілька вулиць, він раптом згадав слова феї — адже вона сказала, що каліфові на нього набрехали. Саїд подумав, що його можуть висміяти або, ще гірше, звинуватити, що в такий спосіб він намагається втертися в довіру до володаря Багдада, тож юнак уповільнив крок і вирішив покластися на свій вірний меч і власноруч врятувати каліфа від руки розбійників.
Тому хлопець не повернувся додому до Калум-бека, а сів на сходинки мечеті й вирішив дочекатися, доки спуститься ніч. Коли все сховали сутінки, він пройшов повз базар на вулицю, згадану розбійниками, і сховався за рогом будинку. Там він простояв, мабуть, із годину й раптом почув кроки двох людей, які повільно брели вулицею; спочатку він подумав, що це каліф з великим візиром, але один із чоловіків сплеснув у долоні, і зараз же з боку базару до них безшумно приєдналися ще двоє. Вони пошепталися, потім троє сховалися недалеко від Саїда, а один заходився міряти вулицю кроками. Ніч стояла темна, але тиха, і Саїдові довелося покластися тільки на свій гострий слух.
Пройшло ще з півгодини, і знову з боку базару почулися кроки. Розбійник, мабуть, їх теж почув; він шаснув повз Саїда, прямуючи до базару. Кроки наближались, і Саїд уже міг розгледіти в темряві двох людей; раптом розбійник сплеснув у долоні, і тієї-таки миті з засідки вискочило троє зловмисників. Ті, на кого вони напали, певно мали зброю, бо Саїд почув, як у сутичці дзвенять гострі мечі. Хлопець миттю вихопив свій дамаський клинок і з криком: “Смерть ворогам великого Гаруна!” — кинувся на розбійників; першим ударом він убив одного, потім налетів на двох інших, які накинули мотузку на шию другому перехожому й намагалися його знезброїти. Саїд навмання вдарив по мотузці, але при цьому зачепив розбійника так сильно, що відтяв йому руку. Той голосно закричав і впав на коліна. Тепер четвертий розбійник, який тим часом бився з другим перехожим, кинувся до Саїда, який іще не встиг поквитатися з третім розбійником. Але цієї миті, звільнившись від мотузки, другий перехожий вихопив ятаган і встромив його збоку в груди нападникові. Побачивши це, вцілілий розбійник кинув шаблю й накивав п’ятами.
За мить Саїд дізнався, кому він урятував життя, бо до нього підійшов один із двох перехожих, вищий на зріст, і сказав:
— І замах на моє життя або на мою свободу, так само як і несподівана допомога й порятунок, однаково дивні. Як ви дізналися, хто я? Ви знали про замах?
— Володарю правовірних, бо я не сумніваюся, що це ти, — відказав Саїд, — сьогодні ввечері я йшов вулицею Ельмалек за кількома незнайомцями, далеку й таємну мову яких я свого часу навчився розуміти. Вони говорили, що хочуть тебе взяти в полон, а твого візира, чоловіка гідного, вбити. Застерегти тебе я вже не міг, тож вирішив тобі допомогти й піти туди, де вони хотіли тебе підстерегти.
— Спасибі тобі, — сказав Гарун, — але краще нам тут не затримуватися. Ось тобі каблучка, приходь із нею завтра до мене в палац, там ми поговоримо про тебе й твою мені допомогу, і скажеш мені, що ти хотів би від мене в нагороду. Ходімо, візире, тут залишатися небезпечно — а що, коли вони надумають повернутись?!
Так сказав Гарун і, надягши на палець юнакові каблучку, хотів повести візира; але той попросив почекати хвилинку, обернувся й простягнув здивованому Саїду туго набиту калитку.
— Хлопче, — сказав він, — мій володар каліф може багато чого для тебе зробити, може навіть, якщо побажає, призначити тебе моїм спадкоємцем, я ж мало що можу, і тому вважаю за краще робити те, що можу, не завтра, а сьогодні, ось візьми калитку! Цим, звичайно, не висловиш мою подяку. Тільки-но тобі щось знадобиться, сміливо рушай до мене!
Сп’янівши від щастя, поспішив Саїд додому. Але там його прийняли погано. Калум-бек спочатку був невдоволений, а потім стурбований його тривалою відсутністю, тому що боявся втратити гарну вивіску для своєї крамниці. Він зустрів Саїда лайкою, галасував і репетував, як біснуватий. Але Саїд, зазирнувши в калитку і побачивши, скільки там золота, вирішив, що тепер може повернутися на батьківщину, навіть не запобігаючи ласки каліфа, вже звичайно, не менш щедрої, аніж подяка візира, тому він не поліз за словом у кишеню й коротко та ясно сказав купцеві, що жодної години більше не лишиться в його будинку. Спочатку Калум-бек отетерів, але потім заходився кепкувати з хлопця й сказав, глузуючи:
— Ах ти, дрантя, волоцюга, шарпак нещасний! Куди ти подінешся без мене? Хто тебе нагодує, напоїть, хто прихистить уночі?
— Нехай це вас не обходить, господарю, — кинув у відповідь Саїд. — Бувайте здорові, мене вам більше не бачити!
Так сказав Саїд і вибіг на вулицю, а Калум-бек, онімівши від подиву, дивився йому вслід. Але вранці, гарненько помізкувавши про те, що сталося, він послав своїх пакувальників вистежити, де ховається втікач. Довго й марно шукали вони, нарешті один повернувся й сказав, що бачив, як Саїд вийшов з мечеті й рушив до караван-сараю. Але його не впізнати, він гарно вдягнений, у розкішному тюрбані, при ятагані й шаблі.
Почувши таке, Калум-бек вибухнув лайкою.
— Він обібрав мене й на мої гроші одягся! — вигукнув він. — Нещасна я людина!
Калум побіг до наглядача варти, а той знав, що купець — родич Месура, хранителя скарбниці каліфа, тож купець легко домігся од доглядача, щоб він відрядив кількох стражників і наказав їм арештувати Саїда. Саїд сидів у караван-сараї і, заприязнившись із якимось купцем, спокійно домовлявся з ним, що той забере його до рідної Бальсори. Зненацька на нього наскочило кілька людей, і, хоч як він пручався, зв’язали йому за спиною руки. Він запитав, що дає їм право на таке насильство, вони відповіли, що діють за наказом як свого начальника, так і його, Саїда, законного хазяїна й пана Калум-бека. За хвилю підійшов і сам бридкий купець; знущаючись над Саїдом, засунув він руку йому в кишеню й на диво присутніх із переможним виглядом витяг калитку, набиту золотом.
— Дивіться! Ось скільки потроху натягав у мене цей мерзотник! — вигукнув він, і люди міряли презирливим поглядом упійманого злодія й обурювалися:
— Такий молодий, такий гарний і вже такий зіпсований! На суд його, на суд, хай провчать його кийками по п’ятах!
Саїда потягли до наглядача варти, а слідом за ними потяглася юрба людей усякого звання і стану.
— Дивіться, це красень кликун з базару. Хлопець обікрав свого хазяїна й ушився; він украв двісті золотих! — репетувала юрба.
Наглядач варти зустрів пійманого похмурим поглядом. Саїд хотів було сказати кілька слів на своє виправдання, але суддя наказав йому замовкнути й вислухав тільки пузатого купця. Той подав як доказ калитку. Суддя запитав, чи ці гроші украдені в нього…
Калум-бек заприсягся, що це так, і хоча за допомогою кривоприсяги він і привласнив чуже золото, але красеня кликуна, якого цінував у тисячу золотих, йому не повернули, бо суддя сказав:
— За законом, який лише кілька днів тому з волі каліфа, мого повновладного володаря, став іще суворіший, кожна крадіжка, що перевищує суму в сто золотих і вчинена на базарі, карається довічним вигнанням на пустельний острів. Цей злодюжка впіймався дуже вчасно; він саме доповнить до двадцяти число таких самих молодців, як він. Завтра ми посадимо їх на баржу й повеземо в море.
Саїд був у розпачі, він благав вислухати його, дозволити йому сказати бодай слово каліфові, але ніхто не хотів і чути його. Калум-бек, який уже шкодував, що дав клятву, тепер заступався за Саїда, але суддя зупинив його.
— Ти одержав своє золото, тож угамуйся, йди собі додому й поводься чемно, коли ж ні, я візьму з тебе штраф по десять золотих за кожне слово, сказане мені всупереч.
Здивований Калум замовк, суддя подав знак, і нещасного Саїда повели.
Його кинули в похмуру сиру в’язницю, де валялися на соломі дев’ятнадцять бідолах. Вони зустріли свого товариша по недолі грубими глузуваннями і лайкою на адресу судді й каліфа. Як не жахала Саїда доля, як не лякала думка про заслання на пустельний острів, він таки знаходив розраду в тому, що вже завтра вийде із цієї клятої в’язниці. Але він дуже помилився, думаючи, що в морі буде краще. Всіх двадцятьох злочинців кинули в трюм, де не можна було стояти на весь зріст, вони пхали один одного й билися за краще місце.
Підняли якір, і Саїд гірко заплакав, коли баржа, яка везла його геть од батьківщини, захиталася на хвилях. Тільки раз на день їм давали окраєць хліба, пригорщу овочів і ковток прісної води. У трюмі стояла така темрява, що кожен раз, коли ув’язнених годували, доводилося приносити свічки. Майже через день хтось умирав, такий спертий, нездоровий дух стояв у цій морській темниці; Саїда рятувала тільки молодість і міцне здоров’я.
Два тижні були вони вже в морі, і ось одного чудового дня вітер збивав чимраз вищі хвилі, і на кораблі зчинилася страшенна біганина й метушня.
Саїд здогадався, що починається буря; він навіть був цьому радий, сподіваючись, що нарешті попрощається з життям.
Баржу дедалі сильніше гойдало на хвилях, і нарешті вона з жахливим тріском сіла на мілину. У трюм долинало ревіння вітру, з палуби долітали зойки і крики. Нарешті все затихло, але тут хтось із в’язнів помітив пробоїну, крізь яку вода вливалася в баржу. В’язні заходилися стукати в люк, але ніхто не озивався. Коли води помітно побільшало, вони налягли на люк і гуртом виламали його.
Засуджені піднялися на палубу, але там не було ні душі. Весь екіпаж урятувався на шлюпках. Багато в’язнів уже втратили надію; буря лютувала дедалі сильніше, баржа тріщала й опускалась у воду. Кілька годин провели вони ще на палубі й, знайшовши сякі-так харчі, востаннє поїли; потім зірвалася ще сильніша буря, баржу зняло зі скелі, на якій вона сиділа, і розтрощило.
Саїд ухопився за щоглу, і не відпустив її й тоді, коли баржу вже рознесло на друзки. Його жбурляло з боку в бік, але він гріб ногами й тримався на хвилях. Так плив він уже з півгодини, увесь час наражаючись на смертельну небезпеку; раптом у нього з-за пояса випала сопілочка на золотому ланцюжку, він захотів перевірити її ще раз: раптом вона видасть звук.
Однією рукою він міцніше вчепився за щоглу, другою підніс дудочку до губ, подув, і цієї миті пролунав ясний дзвінкий звук. Буря відразу затихла, хвилі вляглися, наче їх хтось полив олією. Тільки-но він зітхнув із полегкістю й вирішив оглянутися, чи не забовваніє десь земля, як щогла під ним дивним чином розбухла й ні з того ні з сього заворушилась, і, не встиг він перелякатись, як відчув, що сидить верхи не на колоді, а на величезному дельфіні; якусь мить він плив, тремтячи від страху, а тоді, переконавшись, що дельфін мчить хоч і швидко, але спокійно й упевнено, приписав свій чудесний порятунок срібній дудочці і добрій феї та голосно подякував їй за допомогу.
Мов вітер у полі, мчав хлопець по хвилях на своєму чарівному коні, і ще не встигло завечоріти, як він побачив землю й широку ріку, в яку відразу ринув дельфін. Угору проти течії плисти було важче, і, щоб не охляти, Саїд, пригадавши, як у таких випадках знаходять у старих чарівних казках якусь магічну штукенцію, дістав дудочку, голосно й весело заграв на ній і вирішив смачно поїсти. Риба миттю зупинилась, і з води виринув стіл, такий сухий, наче він тиждень стояв десь на осонні, і весь заставлений смачними наїдками. Саїд накинувся на їжу, адже поки він був під арештом, годували його мало й кепсько. Натоптавшись, він голосно подякував, стіл пірнув у воду, а Саїд поплескав дельфіна по боку, і той зараз же знову поплив угору проти течії.
Вечоріло, коли Саїд розгледів ген-ген велике місто, мінарети якого, як йому здалося, скидалися на багдадські. Думка про Багдад не надто його потішила, проте хлопець твердо вірив у добру фею й був переконаний, що вона й надалі вбереже його від підступу мерзенного Калум-бека. Осторонь, приблизно за версту від міста, біля самої річки він зауважив чудовий заміський палац, і на превеликий його подив риба попливла до цього палацу.
На даху стояло кілька ошатно вдягнених чоловіків, а на березі безліч служників, усі дивилися в його бік і плескали руками від здивування. Дельфін зупинився біля мармурових сходів, які спускалися від заміського палацу до річки, і не встиг Саїд ступити на берег, як він безвісти зник. Кілька служників із сухим одягом поквапилися вниз і від імені їхнього пана запросили Саїда піднятися. Він швидко переодягся і пішов за служниками на дах, де його зустріли троє, один із них, найвищий і найгарніший, привітно посміхаючись, звернувся до нього.
— Звідки ти, дивний незнайомцю? — спитав він. — Ти приборкуєш риб морських і правиш ними не гірше, ніж умілий вершник бойовим конем. Хто ти — чарівник чи така ж людина, як і ми?
— Пане мій, — звів голос Саїд, — останні дні мені було не з медом, та коли вам цікаво, я про все розповім.
Він почав свою розповідь і виклав трьом слухачам свої халепи з того дня, коли пішов із батьківської домівки, і до дня свого чудесного порятунку. Часто вони переривали його здивованими вигуками, захоплюючись його пригодами, коли ж він скінчив, господар палацу, який так прихильно його зустрів, сказав:
— Я вірю тобі, Саїде! Але ти говорив, що за перемогу в ратних змаганнях одержав ланцюжок і що каліф подарував тобі каблучку. Можеш ти показати нам те й інше?
— Обидва подарунки я зберігаю тут, коло серця, — сказав юнак, — я віддав би їх тобі тільки разом із життям, адже те, що я врятував каліфа від рук розбійників, я вважаю славним і прекрасним вчинком.
З цими словами він витяг з-за пазухи ланцюжок і каблучку й подав господареві будинку.
