Жив собі цар. Якось покликав він до себе свого візира та й каже:
– Візире, слугував ти мені щиро й вірно сорок літ. Хочу я нагородити тебе за твою правдиву службу. Скажи, чого жадаєш, і я вдовольню твоє бажання!
– Славний царю,– уклонився візир,– бажаю тобі довгого життя, а твоїй руці – сили. Понад те не треба мені нічого.
А цар аж благає, скажи та скажи своє бажання.
Подумав візир, подумав, а тоді й каже:
– Гаразд, царю, воля твоя. Хоч і безмежна твоя щедрота, але попрошу я в тебе дрібницю – даруй мені дозвіл правити один шагі [перська дрібна монета] по всій твоїй країні з кожної дівчини, кожного лисого й кожного віслюка.
Зареготав на таке цар і наказав дарувати візирові таке право й ствердив царською грамотою. Взяв грамоту візир і того ж дня вирушив із столиці, правлячи шагі із кожної дівчини, кожного лисого, кожного віслюка. Так об’їхав усю країну й дістався села Налбанд. А край села перед млином один селянин саме складав на віслюка мішки щойно змолотого борошна.
– Гей ти,– гукає йому візир,– ану плати мені один шагі!
– Який такий шагі? – здивувався селянин.
– Податок за віслюка.
– Податок за віслюка я сповна заплатив царським збирачам.
– Це новий податок, такий наказ царя!
– Пристав, мов сльота, зі своїм новим податком,– буркнув селянин і стьобнув віслюка.
Узяло візира за живе, що якийсь там торботряс та його не слухається, за ніщо має царський наказ. Підскочив він до селянина та й ну бити бідолаху. І так, лупцюючи, потягнув його до сільського судді-диванбаші.
Прочитав диванбаші царську грамоту та й каже селянинові:
– Правду мовить візир, плати йому шагі!
– І нащо ото збиткуватися,– ніяк не втямить селянин,– відпустіть мене додому, бо осленя з голоду здохне.
– То в тебе вдома ще й осленя є? – тут же підхопив візир.– Тоді сплати мені два шагі: за віслючку й осленя!
– Та ви що, на сміхи мене берете! – вже не на жарт зайшовся селянин.– Три доньки ще з вечора виглядають, щоб я їм борошна привіз хліб спекти, а ви тут…
– Три доньки? – перебив його візир.– То, крім того, доплати ще три шагі!
Тут у бідолахи-селянина й ноги підкосилися. Бачить – нема йому спасу, та й думає: «А що, коли вклонюся візирові низенько, може, зглянеться, відпустить на тому».
Зняв селянин шапку, низенько вклонився та й просить:
– Прости мене, безмізкого, зглянься, відпусти!
А візир, як уздрів гиряву голову селянина, так і закричав од радощів:
– То ти ще й лисий до того! Коли так, то, крім тих п’яти, ще один шагі плати!
