Колись у давнину на фермі побіля Тавістока працювали дві дівчини: Бет і Моллі. А ви вже знаєте, що у давні часи у всьому Девонширському графстві чи й віднайшовся б хоча один дім без домовика чи, як їх ще називали, брауні.
Бет і Моллі були гарненькими на вроду і дуже любили танцювати. Але ось що дивувало: у інших дівчат частенько не вистачало грошей навіть на кольорову тасьму, нові стрічки чи гребінчики для волосся. А у Бет і Моллі завжди віднаходився зайвий пенні, і вони, що хотіли, те й купували у сільського крамаря.
І ніхто не міг у них випитати, звідки вони беруть гроші. Це була їхня таємниця! А видати секрет – значить сполохати удачу; хто-хто, а вони це добре знали.
Щовечора, перед тим як іти спати, вони ставили на кухні перед коминком низьке дерев’яне відерце з водою. Зранку відро виявлялося порожнім, а на дні відра лежала срібна монетка. Тільки, звичайно, ніхто, крім них, про це не знав.
Якось дівчата повернулися з танців дуже пізно й одразу вляглися спати. Раптом Бет почула, ніби хтось стукав маленькими кулачками в кухонні двері. Вона сіла на ліжку й прислухалась. Знову постукали у двері й долинув тоненький голосок:
– Воду зачинили! Воду зачинили!
– Прокинься, Моллі! – прошепотіла Бет, трясучи Моллі за плече. – Це, мабуть, наші брауні. Ми забули залишити їм воду!
Моллі на те ще вище натягла на голову ковдру і сказала, що ні за що на світі не вилізе з теплої постелі, навіть заради всіх брауні з усього Девонширу.
Бет посиділа, послухала, як брауні стукають у двері, і, нарешті, сама піднялася і спустилася вниз.
На кухні вона нікого не побачила, але по кутках щось шелестіло і шепотіло тоненькими голосками. Вона зняла кришку з великої діжки і почала переливати з неї воду у відерце. Л поки переливала, дослуховувалась, про що шепочуться брауні. Виявляється, вони радились, як покарати Моллі за те, що вона полінувалась вилізти з Постелі “навіть заради всіх брауні з усього Девонширу”.
Один сказав, що її треба за це кілька разів боляче ущипнути. Інший бажав, щоб вона осліпла на одне око. Брауні довго сперечалися і нарешті зійшлися на тому, що найгірша покара для Моллі – не дати їй ходити на танці!
І вони вирішили зробити її кривоніжкою на цілих сім років. А через сім років з неї можна буде зняти це покарання, але для цього потрібна буде трава з дивною назвою “кіскіласкібрись”.
Так усі й сказали, голосно і по складах:
– Кіскі-ласкі-брись!
Почувши, яка жахлива покара загрожує Моллі і яка довга назва у трави, котра допоможе зняти це покарання. Бет дуже злякалась. Дівчина побоювалась, що забуде таку довгу й дивну назву трави і тоді не зможе допомогти бідній Моллі.
Тому вона швиденько побігла у спальню, повторюючи подумки це слово, і почала будити Моллі, щоб сказати його їй. І що більше Бет трясла подругу за плече, тим упертіше Моллі натягала на себе ковдру.
А коли вранці Бет прокинулась, то не могла пригадати жодної літери з цього слова.
Так бідна Моллі стала кривоніжкою.
Минуло сім років, і якось Моллі гуляла сама в полі далеко від дому. І раптом побачила посеред поля великим
гриб. Дівчина схилилася, щоб зірвати його, але гриб підскочив і перетворився на дивовижного маленькою чоловічка. Чоловічок вигукнув якесь дивне довге слово, що його Моллі ніколи раніше не чула, і стьобнув її по хворій позі якоюсь довгою травинкою.
– Кіскіласкібрись! – вигукнув чоловічок, і Моллі одразу перестала кульгати й побігла додому.
Звідтоді вони з Бет знову почали ходити па танці.
