ДЕНЬ
Випадковість чи перст долі, але до якого б гурту я зараз не втрапив, одразу розмови про смерть починаються. Ось і не вір у прикмети. Сьогодні завідувачка нашою читальнею розповіла випадок із сином. Надвечір’я, сутінки. У вітальні зібралася сім’я, телевізор дивляться. Раптом прочиняються двері, на порозі, в холодних голубих тінях од екрана, семирічний хлопчик. І голосне, відчайне:
— Мамуню, я теж колись помру?
Вітальня мовчить. Чим утішиш?.. Він зрозумів ту мовчанку. І —в сльози, в крик. Збиралися лікаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам спати боявся. Тільки за материну руку тримався. Потроху минулося.
Я не пам’ятаю, щоб у дитинстві про смерть думав. Брешу. Певний час був переконаний, що в мене сухоти. Але це несерйозно після лекції про туберкульоз, що її читала районна лікарка. Тоді мене лякала навіть не смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку, покладуть до лікарні, колотимуть…
Правду кажучи, я до оцих ось недавніх днів не міг уявити, що мене колись не стане. Можливо, я надто товстошкірий. Нерви міцні. Тобто теоретично я знав, що всі смертні й що я, на жаль, теж. Але смерть відступала в туманну безвість. І на думку не спадало, що через п’ять, десять, двадцять, навіть п’ятдесят років світ для мене згасне. Коли купляв мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нім доти, доки не зістариться. Зводив у думках на місці старого, тещиного, новий будинок і думав, що років через тридцять або й раніше доведеться ще новіший будувати. Довше він не витримає. Речі були смертні, але я безсмертний. А зараз це найбільше дратує. Коли б разом з нами гинули речі, і нам би легше вмиралось. Але ж ні, той дурноверхий погріб, що його майже власноруч змурував, стоятиме щонайменше півстоліття, ковтаючи в своє ненажерливе нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всіляку живність, а мене за півтора місяця черви точитимуть!..
Коли б лише це. Я гірше передчуваю. І тут нікому не дорікнеш. Мине трохи часу по моїй смерті — й чужі руки візьмуться за важіль швидкостей мотоцикла, переведуть на нейтральну, втикнуть ключа, шморгнуть ступнею, і мотоцикл покірно повезе його — не буде ж дружина вічно вдовою, життя є життя. Інший ходитиме подвір’ям, братиме воду з колодязя, якого я викопав, аби не човгати аж на вулицю, сидітиме в альтанці, котру я стеслював і обсадив диким виноградом, вмикатиме мого магнітофона, мого телевізора, зніматиме моєю кінокамерою. І вони всі: погріб, телевізор, колодязь, альтанка, магнітофон, мотоцикл — всі-всі одразу ж забудуть мене, наче ніколи й не існувало на світі Гужви, якому зобов’язані своїм життям.
Це, мабуть, найпідліша зрада з усіх, які я знав. Бо ні дівчата замолоду, ні друзі, ні навіть дружина — ніхто не обіцяв мені безсмертя. А речі обіцяли! Вони лащились до мене, вони нашіптували: купуй, теслюй, діставай, загороджуйсь нами від незатишного світу; ми твоє тіло, ти безсмертний, бо ми вічні. А тепер вони мило всміхаються та здаля кивають мені: “Прощавай, не згадуй лихом, ми підемо далі, а тебе не візьмемо з собою, навіщо нам мертвяк?” І я лишаюсь один-однісінький на осінній дорозі, вже сутеніє, з полів котиться пітьма, стає моторошно і лячно, тепер я розумію: кожен помирає самотній, є така п’єса. Хай будеш ти проклятий, оманливий, зрадливий світе речей, який я сам породив!
Виявляється, в казочці, в лісовій ідилії, була трагічна недомовленість, а я не помітив чи боявся помічати. Взимку голодні вовки з’їдять вола, корову з’їдять, кабана з’їдять, півень утече в сніги — і там його лисиця зловить або й з голоднечі сам скоцюрбиться; але вогонь у печі не згасне, тепло, червоно блиматимуть серед снігової пущі віконця хатини, пахкий дим витиметься над бовдуром — вовки сидітимуть півколом на припічку, грітимуть свої замерзлі хвости й жуватимуть смаженю з м’яса недавніх господарів. Хатці ж буде байдуже, хто в ній заново оселився. А скільки вона обіцяла мені, ця хатина серед снігів — моє дитинство, моя юність!..
І слимакова мушля — лише ілюзія затишку та безсмертя. Слимака висмокче якась жаба-риба, чи хто там ними живиться, а мушля так само весело, манливо, безтурботно хилитатиметься на грайливих хвильках, зваблюючи іншого довірливого Гужву. Потім у мушлі знову хтось оселиться, а мушлі байдуже, хто в ній мешкатиме, вона кожному обіцятиме безсмертя. Ну і світ! Будьте ви ще раз прокляті! Ми недоїдаємо, ночі просиджуємо над роботою, економимо кожну копійку, аби було не гірше й не менше, ніж у людей, а ви нас лишаєте голими саме в ту мить, коли ілюзія нам найнеобхідніша…
Ну й розфілософствувався я… Вам, певно, давно обридли такі мудрощі. Мене не спиниш, коли допече. А таки дуже допекло. Далі нема куди. Квапилась людина, метушилась, мріяла, по вуха в клопотах, надіях, бажаннях — і раптом її хапають серед вулиці, зупиняють та кажуть: поспішати нема куди, розумієте, нема куди, приїхали, злазьте. Людина підводить очі, озирається здивовано: куди ж вона прагла, що зробила, якими клопотами жила, де слід її? А люди ідуть, ідуть, мчать машини, “Купуйте лотереї, купуйте лотереї!”. Годі сліду шукати на тротуарах, на дорогах, якими щохвилини пробігають тисячі. Сліду нема. Невблаганна сила вириває людину з людського потоку, веде вбік, людина знає: ще кілька кроків — і все. І без вороття. Навіщо. Ще шаленіше озирається людина в останній надії помітити хоч який слід її метушні, а сліду немає, немає, немає…
Але повернусь від цієї сумної пісні до роману. Хай трохи злагідніє серце в колі моїх героїв, вони щасливіші — для них зараз розпочнеться новий день. Мені ж до кінця роботи ще більше години, напишу про Іванове пробудження, аби чимось зайнятись. Віл покірно ступає до воріт бійні, хоч ще здаля чує запах крові. В тім своя, воляча філософія.
Івана розбудило радіо. Об нещільно прочинені двері сусідньої кімнати билися спортивні марші. Зирнув на годинника — пів на восьму. Господарка навмисне ввімкнула репродуктор: не вистачало, щоб він спізнився на роботу. Потягся до тренувального костюма на стільці — зверху лежала авторучка і блокнот. Повернувся дуже пізно і ще збирався ранком працювати. Тепер доведеться відкласти на обідню перерву. Він пообідає пізніше, а з години до двох писатиме. Приємно розпочинати день передчуттям творчої роботи. Це збуджує, і більше себе поважаєш. Він уже з місяць серйозно не працював. Та й усе, що досі зроблено, маловартісне порівняно з його новим задумом. Це, певно, свідчить про молодість духу, коли прожите життя вважаєш лише прологом майбутнього, справжнього. Тільки в роті гидкий присмак. Учора здуру накурився і набалакався. Здається, припеченої руки замало. Якщо треба, він голки під нігті заганятиме. Сили волі вистачить. Але таки витруїть із себе весь непотріб, лишивши справжнього Івана Загатного. Віднині він буде самим собою.
Ласкаво погладив цупкі листочки блокнота. Він їх любив, бо їм судилося прийняти в себе його найзаповітніше. Уже бачив на білім папері лави слів, що їх здатні породити лише почуття та розум Загатного. Раптом спало на думку, що, можливо, саме цьому блокнотові судилося тисячоліття лежати під склом у майбутньому музеї письменника Івана Загатного й зараз його пальці торкаються вічності. Думка була трохи жартівлива, а трохи і навсправжки, йому не хотілось у цім копирсатися, засміявся радісно і вийшов на ґанок.
Господарка підмітала двір, вона підмітала його кожного ранку, відколи помер чоловік,— нудьгувала.
— Доброго ранку, — сказав Загатний.
— Доброго ранку, Іване Кириловичу, як спалося?
Вона так хотіла побалакати, трохи забутись. Часом Загатний милостиво слухав терехівські новини, але сьогодні його не звабити, він економитиме кожен душевний порух. Метнувся повз розкішні жоржини в город і межею подибав на левади. Побіг трав’янистою стежкою між тинів та верболозів, високо підіймаючи коліна і тулячи до грудей руки, наче справжній спортсмен. Хати здивовано зиркали голубуватими шибками з-під стріх та черепичних дахів. За рік вони так і не навчились прикидатися, що Іванова зарядка їх не обходить. Зробивши коло над річкою, спинився в улоговині, замахав руками, закрутив попереком. Шиби стежили, стежили…
Коли б то хати здогадувались, як він ненавидить цю щоденну ранкову гімнастику! Але в герці, якщо він триватиме навіть ще рік, переможе Іван Загатний. Минулої осені до нього підійшла ця посередність — Бурляй з інспекції: “Перші дні ми всі героїлись. Я теж починав з гімнастики. Тепер волію зайву годину поспати. Не той ритм життя, колего. Провінція. І ти звикнеш…” Найгірше було взимку — під зловтішними поглядами білих шибок розтирати груди снігом та ще бадьоро вітатися з терехівцями. Але він і тоді не скорився, видужив. Треба поспішати, за двадцять до восьмої він будь-що повинен сидіти в їдальні, за крайнім столиком під фікусом. За дванадцять до восьмої офіціантка поставить на стіл двійко варених яєць, манну кашу і склянку чорної кави.
Загатний причимчикував до хати, дістав з криниці відро води (у смарагдовім небі плавало вишневе листя), вмився до половини й витерся волохатим рушником, що його передбачливо винесла господарка. Над тином, від кілочка до кілочка, пливли голови терехівців. Вітались і зацікавлено зиркали на Загатного. Він тер тіло до рожевості, до болю. Тоді одягся у випрасувані штани і білу полотняну теніску з вишивкою над кишенею, теж дбайливо випрасувану (доплачував господарці за прасування, щоб кожного ранку була свіжа теніска з вишивкою — купив їх колись аж п’ять однакових, ще за студентської практики, і зараз терехівці дивувались: щоранку в свіжій, ніби на парад зібрався). Буде паркувато, але піджак накинув, вулицями він ходив тільки в костюмі, дуже йому потрібне теніскове панібратство з терехівцями. Цікаво, хіба ми одягаємось лише задля тепла, вигляду і таке інше? Одягом перш за все ми відмежовуємось од світу, од інших, схожих на себе, одяг стереже наше “я”, голі, ми розчиняємось у масі, натовпі, порожнечі.
Одяг підкреслює, що ти інший, не такий, як усі, і зась вам усім до мене. Цю думку треба записати.
Загатний глянув на себе в люстро — трохи стомлена життям високочола інтелектуальна людина. Худорляве обличчя, рання сивина на скронях, глибокі замислені очі,— узяв з валізи шостий томик Гегеля, п’ятий учора забув у редакції, спішив до Люди,— і вийшов на вулицю. Ступав без поспіху, трохи опустивши плечі й голову, було ще двадцять дві до восьмої, двох хвилин цілком вистачає дійти до їдальні. Коли вітався зі стрічними, високо підводив голову, ніби щойно пробудився од глибоких дум, без усмішки (в Терехівці всі при зустрічах чомусь дуже безглуздо всміхалися одне одному, він це давно помітив), але поважно, низько вклонявся. Хтось писав, уже не пам’ятає, що ввічливість — найкраща форма відчуження. Він знає, як дратує часом натовп його підкреслена інтелігентна чемність. Та ще з Гегелем у руці. Гегель і Терехівка. Діалектична логіка. Філософія історії. “Ви не чули, кажуть, з вересня району не буде, це вже точно, Галька-ветеринарша приїхала з області, на власні вуха, а ви нічого не чули?” Він купив дванадцять томиків у букініста, видання 30-х років, у чорній коленкоровій обкладинці, літери тиснуті золотом.
“Що це ви за книжку все літо носите?”
“Гегель, багатотомне видання”.
“Вчитесь? Я сам нещодавно складав його. Вік би не бачити. Я на заочнім”.
“Не подобається?”
“Хто?”
“Та Гегель”.
“Ха-ха, ну й гуморист ви. Я ж по філософському словнику… Та й ви не мучтесь, а візьміть філософський словник, жартома складете”.
“Я вже скінчив університет. Гегель — мій улюблений філософ”.
Дуже характерна розмова. У піку Терехівці він закохався б у самого диявола, не те що в Гегеля.
Зараз буде за двадцять восьма. Десять секунд. Саме зійти на ґанок і перетнути залу. Іван Кирилович привітався з буфетницею, вона навіть не глянула на годинник: з півроку дивилась і зводила брови. Тепер звикла, не дивується. Іноді переводить стрілки з його появою, якщо годинник лишився з ночі незаведений і відстав. Вклонився офіціантці. Вона несла склянку чорної кави. На столику під фікусом стояла тарілка манної каші, білий хліб і яйця на тарілці. У нього хворий шлунок. Якщо не поберегтись, може бути виразка. Він мусить харчуватися обачно. З кухні пахло смаженим. Шашликом. Шніцелем. Підгорілою цибулею… Він любить смажену цибулю. Тільки не дозволяти собі зайвих думок. Так можна розкиснути. Вирватися б до обласного центру та наїстися досхочу в ресторані. Він доведе їм, що має сильну волю. Десь на третій день по приїзді в Терехівку завідувач їдальні допитувався: “А якщо не прийдете за двадцять до восьмої?
“Мене не буде лише тоді, коли я вночі несподівано переселюсь до іншого світу. Але ви нічого не втрачаєте. Я плачу за тиждень уперед”.
Його відповідь довго мандрувала по Терехівці.
— Ви не читали Белля? — якось поцікавився Іван.
— ..Золя читав, а Белля не доводилось, здається. Стільки роботи, знаєте…— зніяковів завідувач. “Тільки не вистачало, щоб ти читав Белля.
Прочитав попередній розділок про себе — бридко стало. Навіть ця історія провінційного “хвілософа”, який усі свої двадцять сім років мріяв так улягтись, щоб боки не муляло, — гірша від істерії. Свідома спроба істерії, гра в істерію, симуляцію — ось точний діагноз. А все тому, що, розпатякуючи про власну смерть, я не вірю в неї або щосили намагаюсь не вірити, лишаю для себе щілину, закуточок, де можна сховатися за слова, за, щасливий випадок, за ілюзію. Проте ж ховатись нема куди. Не сховаєшся.
Сьогодні вранці пройшовся по саду, молодесенькі яблуні треба б соломою оперезати, скоро морози. Згодом подумалось: кому це треба? Мені в усякому разі воно ні до чого. Це я напевне знаю. Вже не те що яблук — зелених листочків не побачу. Звичайно, коли вмирають років під сімдесят, можна зігрівати в садочку свої старі кісточки, садити молодняк і мріяти, що онуки та правнуки, яблука смакуючи, тобі; дякуватимуть. Ще одна людська ілюзія. А якщо тобі лише під тридцять і ти сам яблук не встиг наїстися, а тобі кажуть досить… Можливо, це егоїзм. Кожен буде егоїстом за таких обставин. Нормальна реакція живого організму.
Цікаве спостереження. За останній тиждень моя хода змінилась. Раніше майже бігцем на роботу і з роботи: вдома по господарству турбот доволі, не гайнуєш жодної хвилини. Тепер мені здається, що чим швидше йдеш, тим непомітніше час спливає. А шкода ж, кожна секундочка на обліку, кожну мить хочеш відчути, знаючи, що вона вже ніколи не повториться й дуже мало їх у тебе лишилось. Ось і ступаєш повільно, насолоджуєшся своїми рухами, думками, навколишнім світом. Взагалі лише тепер зрозумів я всю відносність часу. Даремно ми метеликів-одноденок жаліємо: мовляв, дуже мало тішаться білим світом. Дурниці. Для них день, певно, вічність, чи не довший за наше багаторічне життя. По собі суджу: зараз кожна доба для мене незрівнянно розтягується, ніби гумова. Скільки передумаю, відчую — раніше за місяць того не встигав. А все тому, що не поспішаю жити. Прокидаюсь рано — який там сон, ще висплюсь… Милуюся, стримуючи бухикання: наливається світлом кімната, дружина легко дихає, донька в ліжечку з боку на бік перевертається, сніжок на шибках шарудить, бузок під вікнами хилитається, півень-соня похапцем прокукурікає в хліві. Нарешті теща на кухні гримкотне чавунами; дружина прокинеться, одягається, а я все ще не поспішаю, смакую світ, ніби дитинча цукерку.
“Миколо, час уже корові нести!” — нарешті прошепоче крізь двері теща, аби не розбудити онуки. Тоді я підводжусь, відчиняю хліви, випускаю курей, несу з тещею чи дружиною цебро пійла корові. На цім моя господарська місія закінчується. До сніданку пройдуся садом, ще сутінковим, сіруватим,— пізня осінь, потім снідаю, цмулячи кожну ложку супу (раніше, бувало, сьорбаєш, на годинник глипаєш, давишся хлібом — ні задоволення, ні відчуття часу). За десять до дев’ятої (весною та влітку робочий день у районних установах з восьмої починається, інші півроку — з дев’ятої) біжить в амбулаторію дружина. Тоді сідаєш у крісло з якимось журналом у руках, але не читаєш та й ні про що не думаєш. Тільки прислухаєшся до цокоту годинника — цок-цок, цок-цок, цок-цок, цок-цок, уже на шість секунд менше лишилося жити, цок-цок, ще на дві, але ти не змарнував цих секунд, бо відчув їх. Треба буде купити пісочний годинник, але в терехівських крамницях немає, там час перестає бути чимось вигаданим, невловним, він матеріалізується, його можна бачити, сам плин часу спостерігаєш; годинникові стрілки—теж непогано, але це радше символ, і до того ж більш статичний.
Десь о десятій прокидається дочка, кличе до себе, конозиться; теща одягає її, а я ніби не чую. Зараз для мене існує тільки час, бодай краплинку якого шкода загубити. Все, що заважає його відчувати, чуже й байдуже мені. За п’ятнадцять хвилин до одинадцятої — бібліотека працює з одинадцятої — одягаюсь, виходжу на вулицю. Здається, що від ночі минуло не п’яток годин, а щонайменше тиждень. Радію тій ілюзії, всміхаюсь молодому снігові, колючому вітрові, але теж жодних різких емоцій, емоції відволікають, розпорошують увагу й силу.
Обережно ступаю по тихій, білій вулиці, а перед очима лише піщаний годинник і золотистий струмок тече, тече…
Шість днів не виймав із шухляди зошита. Не міг писати — не вистачало нахабства. Спершу себе зрозумій до пуття. А ти не зрозумів, хоч вигадав добре, шана моїй винахідливості — відчувати кожну мить і в такий спосіб продовжити п’ять тижнів мало не до вічності. Але вже третього дня мені стало лячнувато, далі страх ріс щогодини, ніби снігова лавина, яка котиться з гір. Він і змусив чесно озирнутись. Але позаду нічого навіть не бовваніло. Тобто в межах останніх днів. Ніби якесь провалля. Сіра пустеля — ні спогаду, ні сліду. Хай манюсінького. Погодьтесь, це дуже страшно, коли запитуєш себе: ти жив чи не жив ці дні і чи живеш сьогодні, зараз? А я ж смакував кожну секундочку, наче гіркий п’яниця останні краплини оковитої.
Поруч цього провалля з яскравою реальністю постали минулі дні, місяці, роки. Навіть найпрозаїчніша відпустка моя, перша в бібліотеці, коли за місяць огородив садибу парканчиком та збив з бракованих дощок хижку, — навіть вона лишилась у пам’яті. Я плентався уздовж загорожі, мацав штахетики, жердини, головки забитих гвіздків — кожен беріг у собі секунду мого життя, а то й дві: це був справді зматеріалізований час. Кожен забитий мною гвіздок гальмував його квапливий біг—ця думка й зараз не дає мені спокою. Десь тут вирішення проблеми, яка болить мені.
Знаю, що не відкриваю Америки. Може, й глузуватимуть столичники: мовляв, усе це давним-давно відоме, ще Гете писав — тільки робота зберігає мить, безсмертить людину. Але ж скажу вам, і до Гете писали… Я не претендую на відкриття. Кожна людина, навіть найпростіша, як люблять у нас казати, відкриває світ заново. Я й описую щойно відкрите мною. Не конечна мета головне (ми всі приходимо майже до одного й того ж), а дорога. Над цим теж варто поміркувати.
Обернусь поки що до своїх Іванів та Хаблаків, аби ви не покинули цих сторінок, заморені моїм периферійним мудруванням…
Кожного ранку, прошкуючи до редакції, Загатний мав клопіт з вітанням. По-перше, він ніколи не запам’ятовував облич. На роботі, в установах, у клубі люди пливли мимо, наче на ескалаторі метро, не полишаючи сліду ні в пам’яті, ні в серці, бо Іван не цікавився ними. Аби знати масу, треба виявити кілька стандартних типів, а він їх досконало вивчив ще у війську. Тож і виходило, що Івана Кириловича знали всі терехі’вці, а він лише якийсь десяток найколоритніших постатей, окрім, звичайно, редакційних колег та районного начальства.
Змушений селищними традиціями вітатися з кожним стрічним, він виробив знаменитий загатнівський уклін (терехівські старожителі досі люблять копіювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом після першої чарки. Це був геніальний синтез нарочитої, підкресленої ввічливості й заглибленої в себе стриманості). Хай знають, що хоч він і поруч них, хоч і спішить одними й тими ж закуреними терехівськими вулицями на роботу, він все одно не з ними. Його уклін — тільки машкара: віддає шану традиціям людського збіговиська, але втямте, які гони між Загатним і Терехівкою.
І ще одне бентежило Івана Кириловича в ці ранкові години —зустрічі з районним начальством.
Аби поважати себе, доводилось і тут користуватися типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замислені очі, що пробігають по стрічному, не помічаючи його. Але це важко вдається. Мабуть, діє інерція посередностей, що липнуть до сильних світу сього, наче вогкий сніг до чобіт. А може, ще армійська звичка.
Ніби йому не однаково, хто перед ним: терехівські вожді чи терехівська маса. Усі на один копил шиті. Щосили тулив губи, щоб не розвела їх багатозначна усмішечка, а погляд не підсолодився хоч краплею улесливої теплоти. Мовляв, ми з вами рівня, хоч зараз про це ані слова, і тільки ми з вами знаємо ціну всьому, що вовтузиться десь далеко внизу, біля наших ніг. Теж мені солідарність. (Такі думки дуже гнітили Івана Кириловича, що глибоко зневажав будь-яке начальство й мав себе за дуже самостійну індивідуальність). Намагався пересилити себе. Завваживши голову райвиконкому чи райкомівського секретаря, робив ще холодніше обличчя та майже не вклонявся, ледь кивав головою, ніби й справді милостиво ощасливлював їх своїм вітанням. Начальники, звісно, гнівалися в душі, застерігши таку демонстративну неповагу, бо, як і все у нас, були люди прості, щирі й трошки патріархальні.
Нарешті, стомлений майже п’ятихвилинною (од їдальні до редакції іти було чотири з половиною хвилини, і ще тридцять секунд лишалось, аби перейти двір та відімкнути двері) напругою нервів, Іван Кирилович звертав у редакційні ворота та з десяток кроків, до шовковиці, де знову потрапляв у погляди колег, міг належати самому собі. Загатний дуже любив ці десять кроків. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком, вдячний дворові за перепочинок.
