Андрій Сидорович сховав руки за спину й випростався. Ніяковість майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцімто в літаку, що падав.
— Іване Кириловичу, ви знаєте, як я вас… одне слово, я, звісно, дуже молодий газетяр, але… Ну, я не можу підписувати виправленого вами нарису…
— Ви що ж, вболіваєте за свою славу у віках?
— Іване Кириловичу, це мій нарис.
— Думаю, майбутні покоління вибачать вам мої правки. Усі великі люди колись починали.
— Це не правки, Іване Кириловичу. Ви написали нариса заново. Від мене там нічого не залишилось.
— А, ось воно що… Нездара Загатний підступно витісняє генія Хаблака. Ще один варіант знаменитої комедії “Моцарт і Сальєрі”. Майте на увазі, оригінали зберігаються в архівах, і прихильники вашого таланту через тисячу років поновлять ваш текст, як тепер поновлюють давні фрески. Але чомусь мої правки влаштовують усіх, окрім вас, товаришу Хаблак…
— Я попросився до редакції не заради кусня хліба, Іване Кириловичу. На хліб я міг би заробити і в школі. Я хочу бути журналістом.
— Між нами кажучи, ви ніколи не станете журналістом, товаришу Хаблак. Це свята правда, і колись ви дякуватимете, що я відкрив вам на неї очі. З людини, яка півдня потіє над восьмирядковою заміткою, ще ніколи не виходило гарного журналіста. — Загатний холодно посміхнувся. — Ви нездара, товаришу Хаблак. Посередність. І чим раніше збагнете це, тим краще для вас. Кому-кому, а вам виступати проти моїх правок, м’яко кажучи, нетактовно…
Білий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрій Сидорович повернувся і вийшов із секретарської, не причинивши дверей, його важкі кроки довго гули в сусідніх кімнатах, потім довготелеса постать пропливла повз вікна, повз курців під шовковицею й почалапала (плечі уклякли, руки з паперовим жмутком за спиною) до воріт. Іванові стало шкода Хаблака, й себе шкода, й дуже гидко, аж не хотілося жити. Поправив краватку, перевісився через підвіконня:
— Товариші, сигаретку…
Перший підвівся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотілося пригощатись із Дзядзькових рук.
— Аз фільтром ніхто не має?
З фільтром були в Гужви. Іван припалив, подякував, пішов у глибину кімнати. І раптом увесь вчорашній, отруєний сигаретним димом день хлюпнув у душу За-гатного, прорвавши клятьби й тверді рішення. “Хлюпик, повна безвільність, від сьогодні починається новий Загатний, це для тебе останній шанс, скільки можна народжуватись і знову вмирати. Треба було сказати Хаблакові три слова: “Залишіть нариса собі”, — і замінити його іншим матеріалом. А він намолов сім мішків… З варваром треба по-варварському, ченці колись уміли гнуздати свою хіть і свої пристрасті; лише так…” Іван глибоко затягея, одвернувся од стіни і тицьнув вогник сигарети в руку, трохи вище зап’ястя. “Не кажи зайвого, не кажи зайвого, не кажи зайвого…” Дивився в стіну, рожеві поля виринули з білизни і кружляли, кружляли. “Будь безсторонній, як бог. Будь безсто…” Пахло паленим… Загатний передихнув, відняв недокурок, дмухнув на ранку. Попіл розвіявся, мертво біліла спечена шкіра. Біле озерце поруч трьох рожево-синіх пухлинок. Коли без цього не обійтися, він спалить усю руку.
Іван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу.
Багато міркував про себе, про Хаблака, і одна думка дедалі ясніше викристалізовується. Не страшна жодна прірва, жодне падіння, якби ми зродилися безсмертні. Боюся останньої хвилини, коли вже нічим себе не одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої правди: усі роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за мить до скону.
Відколи дізнався про свою приреченість, щодня линяю. Одна за одною спадають з плечей блискучі шати і розсипаються біля ніг моїх у порохняву: кар’єра, спокій, затишок, гроші, речі, навіть сімейний райок. Всміхаюсь поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе — живі про живе думають. Та коли б народився я заново чи зцілив мене щасливий випадок, я б жив інакше. Бо завжди пам’ятав би про останню хвилину, що рано чи пізно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого себе.
А втім, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би інакше… Зовсім як Іван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя спочатку. А він завжди є, вчорашній наш день, хитрий, підступний, рукатий, бовваніє в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо. Тоді зарегоче радо, закрутиться в шаленім танці, як перелесник, і поволочить нас у прірву, у вир, у наше минуле.
Тепер мені одне болить — хоч би вистачило днів, які мені ще судилися, роман дописати. Тільки ж ковтати щораз важче, я помітно худну, вже й апетиту немає — і до їжі, і до життя, окрім хіба писання, ночами кашель душить, щосили стримуєшся, чманієш під подушкою, а тоді як прорветься, як вибухне! Уже й дружина, помічаю, стурбована. Допитується, чи гаразд, у мене зі здоров’ям. А тут все частіше думка: може б, медицина, ескулапія хоч на кілька тижнів доточила мені віку, адже існують якісь ліки. А що як саме цих тижнів не вистачатиме, щоб дописати останні сторінки? Хто знає, доки я зможу мережити — може, так притисне, що й пера в пальцях не втримаєш. Тоді лишаться мої зошити сім’ї на згадку, зжовкнуть у шухлядах чи й у печі спопеліють.
І все моє зі мною в труну ляже.
Знову ж таки побоююсь: а раптом лікарі покладуть у ліжко, до спільної палати, колотимуть, різатимуть, заспокоюватимуть до останньої хвилини, і я тільки час втрачу, нічого не створю. Хоч круть, хоч верть — під черепочком смерть… Якесь дурне прислів’я чи уривок вірша ще з шкільних літ крутиться, крутиться в голові, навіть вулицею ідеш, а воно у ритм стелиться: хоч круть, хоч верть — під черепочком смерть… Гидота. Треба бути вищим за це. Вищим од себе.
Так ось про Івана. В його стосунках з колективом, що рано чи пізно мусили перерости і таки переросли в конфлікт, найбільше гнітило й дивувало мене, чому ця людина, що так хворобливо, непримиренно обстоює власну індивідуальність, нездатна терпіти поруч себе іншої? Загатний волів бачити навколо тільки сіре поле. Він був добрий та ласкавий до тої сірості, навіть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась випнутися з тої сірості, бісила його. Іван Кирилович вбачав у тім загрозу власній індивідуальності.
Був же колектив, дорікнуть мені фахівці з виховання, профспілкова організація. Чому вони не вплинули, не перевиховали свого члена? Були, скажу, і колектив, і організація. Були, та не перевиховали. Людині ж не сімнадцять, та й у сімнадцять спробуй перекувати. А коли за тридцять? І час такий неспокійний. Тільки й розмов — ось-ось район розженуть. У кожного своїх турбот вистачає. Газетних ортодоксів у нас не траплялось, усі люди випадкові в журналістиці, сімейні: хочеш правити — прав, лише б не лаяли та не примушували переробляти. За синіми птахами ніхто не гнався—гадаєте, лише я волів синицю в жмені мати? Проте якось не втримались. Вельми вже допекло всім. Це десь під осінь, пам’ятаю, підморожувало вночі. Зібрались. Виступали. Сварили Загатного, поки не обридло. Він мовчав, тільки курив багато. Коли всі нагаласувалися, сидимо, чекаємо, зараз виправдуватись почне. Як годиться серед бувалих людей. Сидить, руки не підіймає. Головуючий:
— Вам слово, Іване Кириловичу.
А він спокійно так відповідає:
— Мені нема чого сказати.
Ми всі так і отетеріли. Стільки докорів, стільки критики вислухати — й жодних висновків. “Що ж у протоколі писати?” — запитую головуючого. Той плечима знизує. Знову зашуміли й таки примусили висловитися. Підвівся, поправив краватку, руки за спину, чемний, спокійний, лише з обличчя дуже блідий, чоло морщить:
— Оце сидів, думав, у грубці помішував. Бачите, жарини скочуються до дверцят. Сизо димляться і за хвилину мертві, навіть не гріють. А інші жарини палахкотять, ще й сусідів своїх полум’ям обдаровують, бо живі. І нема їм смерті. Так ось, я жарина, котра горить…
І сів. А ви, мовляв, згаслі, мертві жарини. Я цитую точно з протоколу, в мене копія збереглась, бо я секретарював на зборах. Ну що його, вішати? Постановили: записати догану зарозумільцю, дати місяць строку — якщо не виправиться, вимагати в редактора звільнення Загатного з посади секретаря. А через три тижні указ про ліквідацію Терехівського району… Протоколи профспілкові палили — Іван собі на пам’ять узяв…
І ще одне. Хоч я й симпатизую Іванові Кириловичу, але не розумію його погляду на людей. Ну, хай я естетично невихований, хай “Поема про море” мене не хвилює, а “Бродяга” хвилює, хай я більше полюбляю слухати ліричні пісні, а не класичну музику, хай вперше почув я про Хемінгуея з Іванових уст, хай я не маю жодних талантів — невже ж через те я якась нижча раса, що мене лишається тільки зневажати? Існують інші цінності, за якими слід поділяти людей, якщо вже він так прагне поділу. Тут Загатний чогось не домислив. Справді, він тричі ходив до кінотеатру дивитись “Поему про море” й плювався на сентиментальні індійські фільми, щовечора слухав симфонічні концерти по редакційному приймачу та проклинав футбол, зачитувався Хемінгуеєм і, без сумніву, мав більше літературних здібностей, аніж усі ми в редакції. Але доброю людиною Івана Кириловича я не назву. Не поза очі пишу — і в очі йому казав це. Радше Хаблака назву добрим, хоч він і недорікуватий, і смішний, і талантів літературних не має. Можливо, я людина з маси, чогось тут не тямлю, можливо, це в мені периферійне кугутство гомонить, але такий уже я є і такий помру…
Андрію Сидоровичу в пам’ятку, що Дзядзько сидів під шовковицею, коли він ішов двором. І раптом Дзядзько чекає на нього біля книгарні, вухатий, очі лукавенькі, ріжки під капелюхом, може, й копитця в гостроносих черевиках — містика. Тут би хоч хто здивувався.
— Андрію Сидоровичу, побалакати треба, як з другом, справжнім другом.— Дзядзько узяв Хаблака під руку і ніби прилип, зрісся. Вони перейшли вулицю, ступили на тінисті алейки парку, між чепурних рядів жовтої акації. Сіли на лаву, затягнуту в кущі якоюсь парочкою, що полюбляє самотність. Хаблак легко скорився Дзядзьковій руці, думаючи свою думу. І слова колеги дійшли до нього лише згодом, ніби припливла з далечі:
— Любий мій, сьогоднішній день у вашім житті знаменитий. Ви причастилися великому богові на ймення життя. Ви поцілували хрест, відтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс в теорію. Що таке життя? Питання вічне, як вічний космос. Не будемо демагогами, друже, будемо людьми. Життя — це височезна драбина у небо, по якій дряпаються найспритніші, а задні хапають передніх за п’яти. Але на драбині уже пестуни долі. Основна маса посередностей, як каже вельмишановний Іван Кирилович Загатний, внизу: юрмиться, штовхається, гнітиться, бо перше, аніж лізти по драбині, до неї треба дістатися. Це в загальних рисах, друже. Тепер твоя позиція донині. Ти стояв поза юрмищем і тільки спостерігав боротьбу. Ти принципово не купував лотерейних білетів, хоч неодноразово на твоїх очах вигравали. А люди видющі, заздрі. Хоч погляди всіх — на підніжжя драбини, а бачать, хто їхнім збіговиськом гребує. Тут, друже, безвихідь: і борешся — ворог, і збоку стоїш — ворог, бо незвично: запишався або на щілину у натовпі чатує, думають. Боротьба за існування! Це товариш Дарвін відкрив — тепер усі вчені. Бував на автобусній зупинці, щойно робочий день скінчиться? А я бував. І не один раз. Спостерігав. Раджу й тобі. Ну ось, і раптом при білім світі, не одягши на лице жодної личини, ти кидаєшся в стовписько й шалено працюєш ліктями. Так я розумію твою недавню пропозицію щодо семінару по, будемо відверті, вельми голословній і некомпетентній статті товариша Загатного. І це була твоя перша велика помилка. Бо в тих, хто штовхається навколо драбини, своя згодність. Ага, він стояв збоку, Наполеон, Мефістофель, святенник, думав, ніби кращий, чистіший від нас, ну, ми йому покажемо,— і причавлять. А тобі, якщо вже хотів так несподівано рвонути, треба було щілину нагледіти й хоч трохи задніх випередити з першого ривка, тоді б ті, хто лишився за твоєю спиною, підштовхували б тебе про всяк випадок, не з любові, звичайно, а з розрахунку, що таки дістанешся драбини і про них згадаєш. І не було б згодності між тими, що перед тебе, і тими, що позаду. А це дуже важливо. Одне слово, наївно ви сьогодні вчинили, дуже наївно, хоч, визнаю, сміливо. З берега та у воду — відчайдуха. Люблю таких. Знову ж виникає питання: навіщо я подаю вам руку в цьому табуні? А це вже почуття тонші. Це, коли хочете, моя слабкість. Були б ми поруч, на одній відстані од драбини, я б так молотнув ліктями, що годі вам змагатися. Але ви десь позаду мене, і я подаю вам руку через голови. Своєрідна людяність, гуманізм, шляхетність, бо в цьому юрмиську ніколи не знаєш, хто тебе обжене. Але кожному хочеться відчувати себе добрішим, ніж він є насправді. Ви зараз особливо вразливий щодо всіляких людських оман. Я буду для вас неоціненний помічник на вашій новій стезі. Бендер знав чотириста способів, як добути гроші. Я знаю чотириста способів лишитися шляхетним у цій колотнечі навколо драбини. Коли ж вам пощастить і ви пропхнетесь до драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить перемога, й ті ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло золотий німб. Тоді вам уже не знадобляться мої чотириста способів лишитися шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але я ніскільки не здивуюсь: такі закони боротьби, це трохи сентиментально й сумно, в наш час приємно бути сентиментальним, любити квіти, собак і кішок, читали в газеті про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою об стовбур? Плакати хочеться, бідна тваринка, коли вже про це пишуть газети, до речі, сентиментальність — це один із способів зберегти шляхетність, я знав одного чоловіка, який приходив на службу раніше, щоб полити квіти, і мимохідь совав голки в стільці своїх колег, дуже любив усе живе, куди ж ви?..
Хаблак підвівся і, злегка заточуючись, ніби напідпитку, почвалав навпрошки, крізь акації, на головну алею парку. Припікало сонце. В голові чамріло — жодної виразної думки, ранок все-таки заважкий для нього, характером він тугодум, мусить обміркувати, зважити кожну дрібничку, а тут одразу стільки навалилось, якась апокаліпсична Дзядзькова драбина височіла в очах і тисячі Дзядзьків у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може, Дзядзько жартував. А що як він справді жартував, збожеволіти можна, а ще спека зранку. Андрію Сидоровичу пригадалось, нащо він виходив з редакції. Жадібно вхопився за конкретну рятівну думку: переписати в райвиконкомі зведення.
Коли Іван Кирилович ніс у складальний цех макети двох середніх шпальт, друкарська машина мовчала, хоч ще півгодини тому він наказав друкареві відбити триста примірників номера.
— Ви одержали наказ про додатковий тираж? — від порога запитав моториста друкарні, вайлуватого парубійка в чоботях і широчезних штанях.
— Одержав,— сказав парубійко й переглянувся із складачами. Складачі, а може, це здалося Іванові,— приступ неврастенії,— загадково посміхнулися.— Піду заводити мотора…
Але не рухався з місця.
— Я оголошую вам догану,— суворо мовив Загатний.
— Так і знав, що догану сьогодні схоплю. Троячка наснилась… — моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузіазмом, що можна було сподіватись — за півгодини він дійде до моторної. Всі засміялись, окрім Івана Кириловича. Він поклав макети на касу й пішов до виходу. Іванові часто здавалось, що інші знають більше за нього чи якось передбачають хід подій. Зараз вони відверто тішилися своєю обізнаністю. Передчуття неприємностей хлюпнуло на Івана з їхніх тріумфуючих облич і зіпсувало настрій, що був вирівнювався. Коло дверей з’явився Гужва:
— Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, терміново…
Йому вчувся за спиною сміх. Озирнувся. Складачі уважно вивчали макети. “Звідки вони все знають? Ненависне терехівське болото!”—тоскно подумав Іван Кирилович і ступив до телефону.
— Я, Гуляйвітер! Нестимете перед райкомом персональну відповідальність, товаришу Загатний. Я так і доповів першому. Я не маю бажання звалювати на свої плечі обурливі помилки. Я попереджав — рано чи пізно таке безвідповідальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки.
— Щось не пам’ятаю ваших попереджень…— проказав зимно й стомлено, дивлячись у зелене вікно.
— Не пам’ятаєте? Тепер ви можете не пам’ятати! Але свідок — увесь колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закінчується. Поки що я редактор, і ви будете виконувати мої вказівки. Перший наказав виїхати в село усім відповідальним працівникам редакції і прилюдно вибачитись перед матір’ю…
— Пробачте,— Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, біль допомагав стримуватись.— Я нічого не знаю.
— Як не знаєте? Уся Терехівка давно знає. Ланкова, що рапортує у вашій передовій про успіхи та обіцяє зібрати кукурудзу достроково, загинула ‘в автомобільній катастрофі три тижні тому. Газета трапила на очі хворій матері, уже помчала “швидка допомога”. Я оголошую вам сувору догану і попереджаю, що цим не обійдеться. Я…
Іван Кирилович грюкнув апаратом, пішов до вікна. Телефонний дзвінок різко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
— Борис Павлович просить секретаря.
— Перекажіть, що я не бажаю з ним розмовляти,— голосно, аби вчув Гуляйвітер, мовив І’ван Кирилович.
— Він наказав повісити передову на дошку браку й не виплачувати гонорар.— Гужва опустив трубку.
— Вішайте,— коротко відповів Загатний. Тільки не показати, що він засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такі дрібниці, буря в калюжі, жодного зайвого слова:
— Я ж не міліція, не реєструю нещасних випадків. У блокноті є прізвище, з місяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю, скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працюємо добре, працюватимемо краще…
