Він знічев’я штирхав редактора отруйними голками, і чим дошкульніше було Гуляйвітру, тим глибшу насолоду відчував. І від кожного влучного дотепу в душі танула крига. Натомість знову полонила якась хвороблива, безконтрольна бадьорість, аж курити закортіло, але не просити ж саме тепер у Гуляйвітра — розлючений Івановими дотепами, редактор сховався до кабінетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибіг, промчав повз Загатного та повз розгубленого від сутички двох начальників Дзядзька. Уже з порога повернув до Івана сіре обличчя (мовляв, я зовсім не бажаю з вами розмовляти, я поспішаю, але, між іншим…):
— Між іншим, товаришу Загатний, найавторитетніші люди району не раз свідчили, що мій Джульбарс від чистокровного гончака…
— Не мав щастя чути такого запевнення.
— Борисе Павловичу, — засолодив Дзядзько, — Борисе Павловичу, хай товариш Хаблак авторитетно вирішить вашу суперечку. Він у війську три роки сторожових псів доглядав і теоретично підковувався. Чесне піонерське, сам хвалився…
— Товариш Хаблак не такий наївний, щоб проти редакторового пса свідчити, — невинно зауважив Іван.— йому квартира потрібна.
Гуляйвітер ступив до Івана:
— Що ви хочете цим сказати?
Двері прочинилися. З порога вибачливо-радісно всміхався Хаблак.
У щомісячнику “На допомогу редакторові” часто критикують районні газети за газетні штампи. Я досі його передплачую, уважно читаю поради, нотую слова, за які лають, і намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди це вдається. Деякі слова так приговтались у мені за роки газетярської діяльності, що їх і за вуха не відтягнеш, образно кажучи. Тому зараз вибачаюсь, коли зустрінете тої полови забагато. В генії я не пнусь, як дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вільної хвилини, бо пишеться, та й, повторюю, нема куди вечорами дітися — периферія, а футбольні баталії відгриміли.
Це такий собі вступ до розділу. А тепер про серйозні справи. Хочу ще раз відмежуватись од Івана, аби й мене не звинуватили в його нетолерантності (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз посідають значні посади. Скажімо, товариш Гуляйвітер пішов по адміністративній лінії (тільки між нами — давно було б так, журналіст з нього нікудишненький, але т-с-с-с…) і тепер в області. Дзядзько теж в області, в секретаріаті “Колгоспної правди”. Брати Молохви бухгалтерують в обласних організаціях. Отож більшість моїх героїв — люди помітні, і я підкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всіх очима Івана Кириловича, а не власними.
Загатний з першої зустрічі вловлював одну, найпомітнішу рису в людському характері й відтоді вже не змінював своєї думки. Це й спричиняло деяку його необ’єктивність… Іванів світ майже не мав півтіні, все чітко розмежовувалось на чорне та біле. І хай він мені вибачить, але якось так виходило, що більшість людей в його очах були одягнуті далеко не в білі шати, скоріше навпаки. Загатний мав справжній талант відкривати в ближніх їхні дошкульні місця. Ще й грати на них, ніби на струнах. Згадайте, хоча б того ж Дзядзька.
Винен, що досі не розповів про Дзядзька детальніше.
Смішний чолов’яга, не без дивацтва, як і кожен з нас. Наступного дня по своєму приїзді в Терехівку попросив мене вийти з ним у двір, під шовковицю:
— Побалакати треба, як з другом.
Голос серйозний, навіть трохи врочистий. Повторюю, двох діб не минуло, відколи познайомились, який там друг? Ну, всілися на лаві під шовковицею, почав він ділитися своїм горем. Яких тільки подробиць про своє сімейне життя не розказував! А все зводилось до одного:
— Не розуміє дружина моїх високих помислів…
Я червонів, бо тоді ще не знався на сімейнім житті, бурмотів якісь співчутливі дурниці й пишався в душі, що доросла людина так звіряє на мене. А за кілька день дізнався: не лишилось у колективі працівника, на котрого б Віталька не сповірив, як на друга, своїх сімейних таємниць…
Що ж, накажете ненавидіти таку химерну людину? Тоді ми всі відцуралися б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грішок, коли прискіпливо шукати. Недовго й цивілізації розсипатись. Врешті, хіба не той же Сковорода, якого з таким апломбом цитує Іван Кирилович на своє виправдання, писав: “Помилки друзів ми повинні вміти виправляти або терпіти, якщо вони несерйозні”?
Переглянув останній розділок свій і подумав: кого ставлю перед світлі читацькі очі — бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний вимальовується мій Загатний, аж не віриться, що подібна людина може існувати в нашім суспільстві. Визнаю, грішний: відколи пописую, став критичні статті в товстих журналах переглядати. Цікаво ж знати, за що літераторів лають, аби й собі не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо відсотків позитивного й негативного в герої. Точно я й не усвідомив, скільки чого треба, — один за ту цифру стає, інший — за ту, третій пише й озирається, наче бухгалтер перед ревізією, а конкретної вказівки немає. Раніше легше літераторам писалось: якщо вже негативний тип — то негативний, позитивний — то позитивний. А зараз химерять, химерять і ніяк не домовляться. Звичайно, я розумію — у нас демократія, але ж совість майте, товариші писаки!
Пам’ятаю, років кілька тому дискусія про широкі й вузькі холоші набагато організованіше проходила, хоч пристрасті теж буйні палали. Але досить швидко зійшлися на золотій середині — 24 сантиметри, і вже не чути, щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, приміром, п’ятдесят на п’ятдесят відсотків, тобто половину героя в позитивні тони розмалюю, половину — в негативні, здається, це наймодніше зараз. А раптом завтра мода зміниться, повіє новий вітер? Правду мій дід казав: сокирою легше, ніж пером. І безпечніше, додам я. Важкенько житиметься мені серед літераторів з моєю закоханістю у сталість та порядок. Але кинувся у бійку — зуби не жалій, мудро радить народ. Хай теорією вчені критики займаються, а я ледве домучив заочно той остогидлий університет.
Були в Івана Кириловича й позитивні риси, і було їх чимало. Та лихо в тім, що виявлялись вони не так, як негативні. Воно й справді: не все те золото, що блищить. Найцінніше — його професійна майстерність. Що й казати, він журналіст. Не було таких у нашій районній ланці і не буде. Люди з такими талантами набагато вище Терехівки літають. Не пам’ятаю, щоб Іван Кирилович сидів над рукописом, — він лише диктував. Він міг за ранок продиктувати передову, нарис, фейлетон, а інформації лускав, наче горіхи. Іноді він диктував до тисячі рядків у день і випускав газету сам, маючи в поміч лише коректорів: той у відпустці, той на сесії, а редактор, як завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний виїздив рідко. Йому вистачало кількох цифр, одної риси, одної біографічної деталі, аби написати цілу газетну епопею. Покладе на стола сірникову коробку і чеше, чеше нариса, аж друкарка не встигає за ним, та все до ладу, гарно — заслухаєшся. Тут тобі і конфлікт, і любов, і мрії — диявол у ньому сидів за цих хвилин, слово честі.
Весь рік газета на Загатному трималась—не перебільшую. І напише, і матеріали інших вичитає, і макет накреслить—деякі номери редактор підписував до друку, самі заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвітру до Загатного. Зовсім інша конструкція. Борис Павлович посів редакторське крісло одразу після університету, бо редагував університеську багатотиражку. І взагалі активний товариш. Активність так і била з нього джерелом. Я радів: нарешті справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з ним близько зійшлись — я вчив Гуляйвітра мотоциклом кермувати і в добрі хвилини слухав його далекосяжні наміри зробити нашу районну газету найкращою в області. Мені це дуже імпонувало, всі ми замолоду шанолюбні. Пам’ятаю, ще до Гуляйвітра, десь на другому тижні моєї трудової біографії, обласне радіо передало огляд районних газет. Там і наш листок згадувався з поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до радіоредакції гнівного листа, де перерахував усі матеріали останніх місяців, присвячені тваринництву. А редакція передала мій бурхливий протест обкомівському інструктору, авторові статті. А той у Терехівку дзвонить. А редактор мене викликає. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп, треба протестувати. Ну й ґвалт був…
Так ось, місяців на два вистачило ентузіазму Бориса Павловича, а далі відчув, що в газетярській діяльності на “ура” не візьмеш, а треба брати щогодинно, щоденно, роками, і носа похнюпив. Бувало, тижневу планівку провести — по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим, штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспі наробити. Якщо не уповноважений, то качок чи зайців полює. А коли до кролів, до мисливського пса дійшло — горенько наше, дивуємось, бувало, забачивши Гуляйвітра в редакції. І так уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.
Від цього усі потерпали — два мотоцикли в редакції, а одного з них дуже надійно осідлав Гуляйвітер, мало до туалету на ньому не їздив. Правда, гріх ремствувати, шмат району над річкою, то він часто, їдучи на риболовлю, завозив кореспондентів у села, а по дорозі назад підбирав. Примчить у редакційний двір, круто розвернеться навколо шовковиці, аж в очах пасажирів потьмаріє, забіжить до редакції, гасає по кімнатах з трьома карасиками, мов ошпарений, а ми всі дивуємося, розхвалюємо його рибальські здібності. Дитя нерозумне, хоч уже й під тридцять.
Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумів, коли про гени в журналі вичитав. Заїдьте до обласного центру — анекдотів про Павла Павловича Гуляйвітра наслухаєтесь під саму зав’язку. А Павло Павлович — рідний батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися мені, слово честі давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
Якого тільки хліба не скуштував Павло Павлович на своїм довгім віку — майже у всіх обласних кріслах величався. Номенклатурна одиниця давньої випічки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива голова відкинута назад, довгі вуса, гучний голос. На всіх святах, що їх знімала в області республіканська кінохроніка, до кадру потрапляв. Колоритна постать.
Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останніх його діянь,, коли завідував міським комунальним господарством. Будують мікрорайон. Перших мешканців вселили. Але ж пустир — жодного деревця. Раптом комісія з Києва. Заметушились. Тут Павло Павлович і вирішує похизуватися перед київським начальством та й місцевому свою оперативність явити. За ніч усю дорогу до мікрорайону ялинками засадив, а в самім районі, навколо дитячих ясел, справжнісінькі парки зазеленіли. Комісія задоволена — турбота про людину на високому рівні, саме в моду це входило. Усе б зійшло з рук, якби по ситім обіді в новій їдальні якомусь членові комісії не прикортіло ялицею в зубах поколупати. Сіпнув — ялинка нахилилась, він за гілочку — ялинка із землі виштрихнулась. У членів комісії обличчя затіпались. Оточили бідну ялинку, а вона під корінь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився. Набрав у жменю чорнозему:
— Ви зверніть увагу, яка, земелька. Золота. Чистісінькі селітри й аміаки. Та у нас дерево коріння не пускає, бо то марнування енергії, без коренів усяку живність смокче…
Здається, опісля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу у верхах. Зараз старий Гуляйвітер на пенсії. Виступає в школах, на підприємствах зі спогадами — інформації в обласній газеті були.
Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такі оказії. Але досить. Не про Павла Павловича ж мій роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во здравіє, кінчив за упокій. Нема в мене зібраності, логічності. Писатиму про Загатного. Ні, вже ліпше про Гуляйвітра закінчу.
І в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були дві причини. Заходжувався Гуляйвітер, отримавши доброго прочухана від начальства. Що тоді діялося в редакції! Ми не працювали — реорганізовувались. Ідеї сипалися з Бориса Павловича, ніби горох з мішка. Він поспішав усе змінити, усе поліпшити, буцімто від того, в якій кімнаті чий стіл стояв, розумнішала наша газета. За таких моментів Іван Кирилович любив декламувати відому байку про оркестрантів, котрі “в музики не годилися”. Гуляйвітра, звісно, неприхований скепсис бісив. А Загатний тільки того й домагався, і що за приємність людині ближнього свого злостити? Досі не розумію. Переполох тривав кілька днів, і потроху все влягалося, заспокоювалось. Ми вертали на обжиті місця, а Борис Павлович їхав рибалити. Єдиною пам’яткою гарячих днів лишалась несподівана ряснота на сторінках газети енергійних звернень, закликів та гасел, набраних жирним шрифтом і в розрядку.
Ще яскравіше вибухало, коли Бориса Гуляйвітра наздоганяло натхнення і він з мотоцикла пересідав на Пегаса. Траплялося це рідше, аніж шприц від начальства, зате ж незрівнянно світлішало в редакції. Починалося так. Негадано серед робочого дня в редакційний двір вкочувався на шаленій швидкості мотоцикл. Гуляйвітер на бігу стягував рукавиці, захисні окуляри, гукав стрічним колегам: “Привіт!” — і замикався на ключ у своєму кабінеті. За годину з друкарської машинки знімались усі термінові матеріали, друкарка курсувала між редакторським кабінетом та своєю кімнатою і поспіхом цокотіла.
Під вечір млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвітер з’являвся на люди.
А для нас тільки починалося. Дзвонили в села — скликали на завтра літературне об’єднання. Порпались у старих листах—шукали вірші, поеми, новели. Газета ставала літературним альманахом. Височезні підвали трьох останніх сторінок заповнювалися уривками з чергового роману чи повісті Бориса Гуляйвітра. Заголовки романів, повістей були гучні, красиві, багатозначні, закінчувалися трьома крапками і дуже подобались редакційним жінкам. Пам’ятаю три: “Я зірву для тебе едельвейс…”, “Проліски цвітуть повесні…” і “Весняні приморозки…” Жодного разу Борис Павлович не повторився, не написав двох уривків з одного твору. Ідеї майбутніх епопей народжувались у нім з дивовижною швидкістю і напрочуд хутко забувались. Оповідань наш редактор не писав.
І перший конфлікт між Гуляйвітром та Іваном Кириловичем стався на творчій основі. Ще до приїзду Загатного стало традицією уривки з редакторових романів вивішувати на дошку кращих матеріалів. Самі тямите, не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою — уривок з роману чи повісті місцевого автора. На одній з планівок після чергового творчого приступу Дзядзько запропонував усі три підвали повісити на червону дошку і, як годиться, сплатити підвищений гонорар. Я сидів просто Івана Кириловича і помітив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово. Але репліка Загатного була на диво спокійна:
— Названий товаришем Дзядзьком матеріал не є художньою прозою. До літератури йому так само далеко, як нашому листкові до справжньої газети. І яку б посаду не обіймав автор підвалів, що про них йдеться, ми зобов’язані сказати йому святу правду. Я пропоную цей матеріал вивісити на дошку браку.
Ми всі заніміли. Жінки п’ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловіки діставали цигарки й задивлялись у вікна, аби не стрічатися поглядами, Гуляйвітер, блідий від природи, зовсім побілів. Пробачте за штамповане порівняння, але він побілів, як стіна: сидів на тлі неї. Одначе витримку неабияку мав. Не захищався, буцімто не про нього. Тільки в холодних очах стрибали мстиві вогники. Нікому з підлеглих не прощав він найменшої образи. І зараз, певно, мріяв про слушний випадок, який рано чи пізно трапиться. Але як тепер захиститися від дошкульних Іванових жал? У душі ми всі знали, що редакторові уривки навіть за погані замальовки не зійдуть. А мова — суцільні штампи, ніби людина піввіку промови завідуючому обласним комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досі не розкопане. Врешті, ми ще так мало знаємо про гени.
— Ставимо на голосування, — з підкресленою офіційністю мовив Гуляйвітер.— Є дві пропозиції. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса Полтавського (його літературний псевдонім) “Проліски цвітуть повесні…” вивісити на дошку кращих матеріалів і відзначити підвищеним гонораром, прошу підвести руки.
Всі звели руки, окрім Івана Кириловича та Гуляйвітра. Можливо, моя позиція в згаданій історії не зовсім принципова, але мені ще зарано були принциповість свою виявляти — півтори п’ятниці у редакції, освіти немає, ледве на другий університетський курс переліз. За інших не розписуюсь. Але таки треба розуміти людей: у кожного сім’я, садиба, роботу в Терехівці майже неможливо знайти, куди дінешся? І питання, врешті ж, зовсім не принципове, хай людина втішиться, хіба не однаково людству, де та халтура висітиме?
— Хто за те, щоб вивісити згаданий твір на дошку браку, прошу голосувати
Повільно, стомлено підняв руку Загатний. Відчувалося, що після першого голосування йому справді усе збайдужіло. Порожніми очима дивився він у вікно, і відтоді на усіх планівках це стало його улюбленою позою —механічно креслити макет, записувати пропозиції і тоскно позирати у вікно, ніби все, що робиться тут, його не стосується. У.моєму альбомі є фотографія нашого колективу. Ми стоїмо на редакційному ґанку, очі всіх — в об’єктив, як серед людей ведеться. Тільки Іван Кирилович дивиться вбік, одвернувшись від колективу. І погляд холодний, гордий.
Ну, підняв руку Загатний, а слідом — хто б ви думали? — сам Борис Павлович голосує проти власного творіння. Ми й роти пороззявляли. А він:
— Хто утримався? Ніхто. Я вважаю, що уривок можна поліпшити. Лев Миколайович по дванадцять разів не лінувався переписувати, а що вже нам, грішним. Але скоряюсь перед волею більшості. Отже, постановили: уривок повісити на дошку кращих матеріалів і сплатити підвищений гонорар…
