Володимир Дрозд – Музей живого письменника

Як це робилося тоді? Дуже просто. Одного дня викликає мене редактор газети до свого кабінету, щільно причиняє двері: “Розумієш, Володю, товариші з КДБ хотіли б з тобою познайомитися. Нічого особливого, думаю, але ж ти — на ідеологічній роботі, сам розумієш…” І — подає папірець з телефоном. Дзвоню. М’який, приємний голос: “А, Володимире Григоровичу! Читаємо, стежимо за вашими успіхами. Мріяли б познайомитися ближче. Зайти до нас зможете?..” І ось я сиджу у скромному кабінетику із заґратованими вікнами. По той бік канцелярського столу — люб’язна, ввічлива, сивоголова людина в цивільному. Жодного слова про недавнє зіткнення, на мовному грунті, з міліціонером, жодного звинувачення, як це було на бюро обкому комсомолу, в націоналізмі. Хоч навіть мені, наївному хлопцеві, зрозуміло, що якби не той випадок — мене б до цієї установи не викликали. Як справи в редакції? Коли вийде нарешті ваша перша книга, якої ми так чекаємо? Що новенького у літературній молодіжній студії, яку ведете? Добре, що усе — добре. Але, до речі, у вашій студії є такий Андрій К… чи не здається вам, що він занадто нестримний у вияві своїх національних почуттів? Я — сміюся: “Та хіба Андрія можна сприймати серйозно? Ковтне добре, то може чого хоч наплести п’яним язиком”. Воно-то так, але ж знаєте, що в п’яного на язиці, то в тверезого — на умі, будьте уважні. Обіцяю бути уважним. А ось є ще у вас такий — М. “Ну, це взагалі — відомий мовчун, слова з нього зайвого не витягнеш, — відмахуюся. — Невже і він десь щось ляпнув?” Поки що ні, але невідомо, що у нього на думці, будьте уважні. Обіцяю бути уважним і до М. А коли що почуєте, дізнаєтесь, подзвоніть по цьому телефончику, наше з вами завдання — попереджати можливі ексцеси, а не чекати, поки вони стануться. Ми для того й існуємо, щоб оберігати молодих людей від можливих помилок. А ось ви зібралися мандрувати по Західній Україні, а з ким ви мандруватимете? “З Валерієм Шевчуком. Та це ж — відомий, талановитий письменник!” Він-то відомий і талановитий, ми це знаємо. Але деякі хибні твердження трапляються і в нього. Нам з вами треба бути дуже пильними. Вороги — не дрімають. Щось не те почуєте і від Валерія Шевчука — запам’ятайте. А потім, по приїзді, розкажете нам. І де будете, і з ким у Львові розмовлятимете. Ми вас дуже чекатимемо. Тільки повернетеся до Чернігова, одразу подзвоніть. Ось телефончик, не забудьте…”

Не ручуся за деталі, давно це вже було, але в загальних рисах отака мила розмова. В установі біля Красного мосту. У Львові, бродячи по вузеньких вуличках старого міста, я непомітно для Валерія кидаю вгору дрібну жорству. Камінчики падають біля Шевчука, ще не лисого й поважного, як нині, ще такого юного, але вже — схильного до любомудрства. Валерій сумно дивиться на старі кам’яниці, які, бач, уже розсипаються, і довго розмірковує вголос про кончу потребу реставрації міста Лева. Нарешті здогадується про мої витівки і сердито буркотить. А я думаю про те, яких камінчиків на його голову чекають від мене в Чернігові, в установі, що біля Красного мосту. Потім ми ще подорожуємо Карпатами, живемо кілька днів у Межигір’ї, у хаті Петра Скунця. Я відкриваю для себе нову Україну, досі вона для мене існувала лише від Чернігова до Києва. Я зустрічаюся з десятками нових для мене людей (уперше я познайомився з родиною Горинів), для яких Україна — смисл їхнього життя. Деякі їхні погляди на ситуацію в мені, поліщукові, вихованому переважно на російській культурі, викликають спротив. Але є те, найголовніше для мене, що нас єднає,— це біль за долю української мови, української культури. Уперше я чую від Богдана Гориня, як по війні, у дворі Музею українського мистецтва, палили картини. Той вогонь пече мені коло серця. Як нищили, на спеціальній машині, українські книжки. Скрегіт тої машини переслідує мене, я чую його навіть на прекрасних карпатських полонинах. А ночами я не сплю і думаю про те, що мені наказано (точніше — пораджено) про усіх цих людей розповісти. Там, в установі із заґратованими вікнами, біля Красного мосту.

Я вертаюся у своє древнє і вічно молоде місто, на березі “красуні Десни”, нікому не дзвоню, ні до кого не заходжу, а — подаю заяву про звільнення. Борис Васильович досить радо, здається, її підписує. Я беру валізу, в якій, окрім рукописів, декілька сорочок, зміна білизни і шерстяна ковдра, моє єдине надбання, і йду на автобусну станцію. Коли автобус вирулює на київську трасу, переїздить міст через Десну, я почуваюся вільним, яко птах у небі, почуваюся звірком, який перехитрив полювальника і уникнув пастки. Треба було, звісно, бути таким зеленим наївняком, яким я був тоді, аби думати, що сто сорок кілометрів, від Чернігова до Києва, порятують і захистять мене від чіпких рук з установи біля Красного мосту. Я просто не уявляв усіх можливостей тої організації. Навіть десятком років пізніше я сперечався про це з Богданом Горинем, який приїздив до Києва і зупинявся у нас. Богдан доводив, що усі наші біди — від КДБ. Я твердив, що усі наші біди — од нас самих. У чомусь суттєвому, глобальному я мав рацію. Але, звісно, Богдан Горинь конкретною ситуацією володів значно краще. Тепер, коли я стільки документів прочитав, стількох людей з величезним життєвим досвідом вислухав (працюючи над “Листям землі”), я часом задумуюся: а чи була вона, Радянська влада? А ось що влада КДБ була, з перших місяців нового суспільства (а можливо, є і досі), і влада єдино реальна — в цьому я уже не сумніваюся…

Повернуся ще до одного епізоду, аби вже покінчити з відповіддю на запитання — як це робилося. Уже я був “рядовий Дрозд”, служив у тому ж Чернігові, у військовому училищі льотчиків. Один час до нас у лабораторію занадився люб’язний, ввічливий, веселий капітан, начальник особливого відділу. Саме ішов процес над Синявським та Даніелем, і він дуже полюбляв про той процес зі мною розмовляти. Звичайно, я мислив так, як і належало мислити солдатові,— цитатами з газет. Якось, пригощаючись кавою, яку я готував на електричній плитці, веселий капітан ніби між іншим сказав: “Хотів попросити вас, Володимире Григоровичу, про невеличку послугу. Напишіть для мене хоч на сторінку про розмови в казармі, нам треба знати політичні настрої солдатів. Окрім вас, ніхто краще не зможе цього зробити, ви — володієте пером і слухати людей умієте…” — “З радістю, товаришу капітан, зробив би це для вас, — заспішив я, віддано дивлячись у благодушні, але чіпкі очі особиста. — Але ж ви знаєте, що в казармі я практично не буваю, працюю в лабораторії од світанку до пізнього вечора, приходжу в казарму лише виспатися. А читати солдатські сни я ще не навчився, та й наука, здається, до цього ще не дійшла…” Мій улюблений літературний герой у ті роки був — безсмертний солдат Швейк із роману Гашека. Опісля тої розмови капітан уже не навідувався так часто до лабораторії, а при зустрічах у дворі училища, коли я, виструнчений, радісно усміхнений, віддавав йому честь, лише неуважно кивав головою.

Що порятувало мене в обох цих випадках? Не мужність, звісно, та й не політичні переконання. Порятувала, думаю, абсолютна моральна неможливість для мене тодішнього — доносу, тим більш політичного. Ми, в переважній більшості, раби в душі. Мойсей водив євреїв по пустелі сорок літ, аби вимерло покоління, яке зазнало полону, і народилося нове, покоління вільних людей.

Мойсей не знав того, що знає нинішня наука, — про гени. Що рабство — у генах наших, я написав ще в статті “Так вернется ли их время?”, головний редактор “Литературной газеты” викреслив ці рядки уже в полосі. Тоталітарний устрій у нашій країні не міг би так порівняно легко утвердитися, якби не гени кріпосних рабів у людських душах. У наших душах — гени рабів нової формації. Але навіть у раба є та остання межа, якої він не здатен переступити. Межа моральна. І саме в наявності тої моральної межі — наша надія на відродження народу.

Досить виразна відмова співробітничати з установою біля Красного мосту невдовзі мала для мене сумні наслідки.

Уже на початку вісімдесятих, коли я очолював редакцію журналу “Київ”, мій рідний колектив попросив мене дістати квитки на перегляд в одному з центральних кінотеатрів Києва італійського фільму. Я подзвонив директорові кінотеатру: “Вас турбує головний редактор “Києва” Дрозд….” — “Приїздіть, дорогий Володимире Григоровичу, усе для вас зробимо, — відповів рокотливий “керівний” голос. — Скільки вам квитків? Через п’ять хвилин лежатимуть у мене на столі. Я на вас чекаю…” — “Народ мене знає…” Щось подібне я думав, їдучи до кінотеатру. З директором ми перекинулися декількома фразами, я заплатив гроші, узяв квитки, подякував і вже зібрався іти. Раптом господар кабінету запитує: “А ви що, Володимире Григоровичу, мене не знаєте? А я вас — добре знаю. І знаю усе ваше літературне покоління. Я — колишній начальник відділу КДБ по боротьбі з ідеологічною контрреволюцією. Я усіма вами тоді — молодими, займався…” (Даруйте, якщо не точно називаю відділ, але — щось у цьому плані). “Господи, — подумалося мені, — які люди і які відділи нами, молодими займалися! Невже ж я, початкуючий літератор, зеленок, такий далекий від політики, мав хоч якусь дотичність до “Ідеологічної контрреволюції?!” А виявляється — мав… Ми розмовляли з добру годину, пригадуючи минуле. Серед іншого начальник відділу КДБ шістдесятих років сказав мені приблизно і таке: “Я знаю, що з вами тоді вчинили несправедливо. Знаю, що ви й досі звинувачуєте у всьому КДБ. Але, повірте мені, ми були проти того, аби вас, хворого, з передостаннього курсу університету відправляли в армію. Усе це робило ЦК партії і тодішнє керівництво Спілки письменників, їм конче потрібні були жертви, аби показати, що й вони не втратили ідеологічної пильності. От ви й стали однією з цих жертв…” Я подякував директорові кінотеатру за цікаву інформацію, але — залишився із своїми сумнівами. І підстави для сумнівів у мене були. Скоро після повернення з рядів доблесних Збройних Сил я випадково, у трамваї, зустрів майора, колишнього працівника військкомату, чиїми руками мене “заголювали” в солдати. Він уже був у відставці. Майор і розповів мені в деталях як, що і з чийого наказу усе навколо мене тоді відбувалося: “Ви хоч на мене зла не майте. Я розумів, що з письменником так не можна вчиняти, рано чи пізно, а воно — стане відомим. Але у мене — телефон не вмовкав. І приходили — звідти… Я — тільки виконував, тільки службу служив…” Сьогодні тим більше пізно дошукуватися, яке відомство винне в моїх та дружини стражданнях. Головне, безневинна жертва усього того давно вже покладена на жертовний стіл і її не повернути жодним докопуванням до істини. Та й чи є вона, істина, у нашому божевільному світі?

А в Києві шістдесят другого року все починалося так чудесно. Євген Гуцало допоміг мені поселитися на приватній квартирі, в одному з мальовничих котеджів, у Голосієві. Він з молодою, вродливою дружиною уже, здається, одержав кімнату в новому будинку ЦК ЛКСМУ. Тоді комсомол ще опікувався молодими. Я невдовзі працював у редакції “Літературної України”. Літературне, національне життя навколо мене вирувало, і я був у тому вирі. Починалася золота київська осінь. То була чи не найкраща осінь у житті мого літературного покоління, остання осінь юних, рожевих надій… Наступної осені ми всі будемо уже значно дорослішими. Ми усі досить швидко зістаріємося. Душевно. Ми станемо квітами, по яких топчуться несподівано ранні осінні заморозки. Ми — виживемо, бо наше коріння виявиться набагато глибшим, аніж здавалося тоді ідеологічним наставникам, начальникам відділів по боротьбі з “контрреволюцією”. Але ті, перші, рани у наших душах ніколи не загояться…

Хай дарує читач, що пишу більше про себе, аніж про товаришів з мого літературного покоління, можливо, талановитіших, та й відоміших — у нашій культурі. Просто ще не час для подібних спогадів. Хай напише їх той із нас, хто переживе усіх і помиратиме останнім. Про себе я можу написати все, де — з гумором та сміхом, де — з болем або і з тим, і з іншим водночас. Про товаришів своїх — не в праві того робити. Втім, і мій психологічний стан у ті роки — теж історія доби, покоління, незалежно від мого місця в літературі. “Єдина реальність, яка дана нам безпосередньо, — це реальність нашого “я”, — сповідував один з російських філософій. Як письменник я давно дотримуюся схожої думки. Усі мої писання — це насамперед історія моєї душі.

Я не ідеалізую свого покоління. Про кожного з нас можна було б розповісти доста і смішного, і гіркого. Усі ми були — живі люди. Та й доля дісталася поколінню не з легких. До всього ми були таким першим живим душею поколінням після розстріляного, репресованого покоління тридцятих років, і тінь від тих страшних років таки лежала на нас, звітували ми собі в тому чи ні. Але, попри всі недоліки в наших характерах, потри всі життєві помилки кожного з нас, попри всі наші принципові і непринципові розходження впродовж довгих десятиліть, я — люблю своє покоління і сповнений ніжності до кожного, з яким судилося мені, як казала молода поетеса, “увійти в літературу”. Пишаюся, що і я хоч трохи дотичний до того покоління. Радію, що серед нас було порівняно мало особистого суперництва. У чомусь, найголовнішому, ми — спільники. Водночас ми надто різні як літератори і одне від одного читацького сонця не затіняємо. Щасливий, що ми з Євгеном Гуцалом та Валерієм Шевчуком і досі можемо по-дружньому кепкувати один з одного, як замолоду, хоч — уже на шостому десяткові. Але це кепкування ніколи не переростало у ворогування чи зневагу до зробленого кожним з нас, як це траплялося у попередніх літературних поколіннях. Жодні видання-перевидання, жодні премії чи посади не розділили нас, трьох прозаїків, що починали в один час, і, вірю, уже не розділять, не розсварять. Уже ніжність моя трохи печальна, бо ми — на крутому схилі літ. Ми не помітили за роботою, коли почали старіти. І тепер чи не єдина у мене з Валерієм суперечка, у кого з нас — більша лисина…. Дай Бог і далі так. Хай до останніх днів наших нас зігрівають і підтримують спогади про творчу молодість. Коли я піднімаюся з Миколою Вінграновським од Хрещатика по крутій Інститутській вулиці до Спілки письменників і ми через кожні сто метрів зупиняємось, бо Миколі болять його хворі ноги, я згадую Вінграновського початку шістдесятих — молодого, вродливого, швидконогого, як олень, на хіднику, під київськими каштанами… Хай світлою буде наша ніжність і наша печаль, що народжується від усвідомлення швидкоплинності людського буття. Нещодавно Валерій Шевчук завважив, що я стаю сентиментальним. Можливо, це — од віку, а можливо — і від усвідомлення того, що ми все ж дещо зробили, гостюючи на землі. І кожен зокрема, і всі — разом…

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Володимир Дрозд – Музей живого письменника":
Залишити відповідь

Читати казку "Володимир Дрозд – Музей живого письменника" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.