5
Утекти від спогадів чорних до спогадів світлих, від смерті до життя, від ночі в день осінній, пахучий, настояний на літі…
Віддалити мить, яка зробить присмерковим твоє життя на багато років уперед, сховатися в кольоровий сон ранньої осені, як ти ховав голову під подушку, відгородившись од гіркої реальності, згорнувшись клубочком на теплій черені печі…
Жовті листочки осокорів, провісники осені, на ще зеленій траві, у яркові край шляху.
Сказати жовті листочки — не сказати нічого. Бо насправді ти сприймаєш їх як чудо, як мазок пензля на геніальному полотні такої близької і такої незбагненної природи, ти їх всотуєш у душу, вони світяться, промінять золотисте сяєво, ніби злетіли не з дерева, а із самого сонця. З темного плеса городу випірнають гарбузи, жовто-оранжево-зелені, поважні, втаємничені, поки батькова сокира не розчахнула їх навпіл, відкривши світові білі, полив’яно-блискучі човники зернят між червоних, соковитих берегів. З волоського розлогого дерева у саду падають горіхи, вони ще в брунатно-зелених кожушках, які від удару об суху землю розстібаються на всі ґудзики, являючи світові коричневу, з вологим блиском голизну…
Шкільний клас пахне осіннім садом, бо в кожного під партою — яблука, які ми гриземо на великій перерві. Одного дня до класу заходить Павло Павлович, викладач ботаніки. Він весь зігнутий, наче знак питання, у нього геть біле волосся і довга, біла борода. Він навчав ще мого батька, давно пенсіонер, але повернувся до школи, бо не вистачає учителів. І мовить до нас Павло Павлович:
— Дітки мої! Ви на перервах їсте яблука, а недогризки із зернятками викидаєте в смітницю. А з кожного зернятка, якщо коло нього розумно походити, може вирости велика яблуня. Так само і груша із грушового зернятка. Люди, які доживуть до того часу, їстимуть із вирощених вами дерев плоди і вам дякуватимуть. Я розстелю на підвіконні газетку, ви зсипайте на неї зернятка яблук та груш, а потім я знову до вас зайду і ми разом даватимемо їм раду.
Ми так і робили. Ми зібрали чимало зернят, ними були засипані усі підвіконня в класі. Потім прийшов знову Павло Павлович із горщиком у руках. Він зібрав зернятка у горщик. Покликав нас із собою і ми пішли за старим учителем, хто хотів садити майбутній сад. Зернятка у горщику Павло Павлович перемішав із піском, сам горщик поставив у куточку шкільного льоху. Навесні ми з ним посіяли зернятка на грядці. Років через три з них викохалися саджанці. Розсаджували ми їх по схилові, нижче школи, уже без Павла Павловича, його не стало. Уже інші учні щепили дички культурними черенками, ми на той час закінчили семирічку. Але й досі на схилі, над яром — сад. Школу давно розібрали, побудували нову, у центрі села, а сад зеленіє…
Втім, скільки б не малював я оптимістичних, життєствердних картинок, осені сорок сьомого року не обминути, вона в мені, вона навіки зі мною, як невиліковна рана…
Здається, у класі другому я навчився переставляти фігури на шаховій дошці. Сказати, що гра мене захопила, знову ж нічого не сказати. Я марив нею ночами, творив у сні неймовірні комбінації, дохопившись до дошки, тремтів весь, як у гарячці. На всю школу була одна шахівниця із замацаними, надломленими дерев’яними фігурками, на перервах її захоплювали старшокласники. Один час я бігав до школи вдосвіта у мороз, у завірюху, в дощ, з’являвся там разом із прибиральницями, вони розпалювали сирим торфом грубки, а я — біля вікна, за яким ледь сіріло, дерев’яніючими від холоду пальцями совав фігури, розігруючи сам із собою пристрасні шахові двобої. За кожну нову книжечку, яку привозив із міста вчитель, ми, без перебільшення, билися між собою. Одного дня він привіз брошурку про будову Всесвіту, дещицю прочитав з неї на уроці, показав здаля малюнки та схеми, пообіцявши комусь із нас дати її додому на одну ніч. Щойно задеренчав дзвоник, ми підхопилися з парт і кинулися до його столу. Учитель підняв брошурку, тримав над своєю головою. А ми жадібно тяглися до неї руками, оточивши учителя тісним колом. Через півстоліття я віддаляюся від того гуртика школярів, дивлюся на нього збоку. Простягнені до брошурки дитячі руки, ліс рук, то крильця, які з часом зміцніють, виростуть, на них моє покоління полетить у своє майбуття…
Нас палила духовна спрага.
І це в глухому поліському, забутому Богом і людьми, повоєнному селі.
Я знову тікаю від осені сорок сьомого, боюся зазирати в неї, як боявся Хлопчиком зазирати у наш глибочезний хутірський колодязь. Але її справді не обминути і не забуть. Вона — в мені. Перша половина осені наче провалилася в непам’ять, її нема. Хоч горе уже на порозі хати, мати давно лежить у чернігівській лікарні, сестра Марія невміло ковзає рогачами по горщиках та чавунах у печі, плаче, ідучи доїти корову, бо корова знає лише нашу матір і вибиває ратицею дійницю з Маріїних рук. Батько, засукавши рукава солдатської гімнастерки, у якій і досі ходить, місить тісто в діжі, тісто не підходить, лежить каменем на дні діжі, Марія виймає з печі не паляниці, а пласкі матаржаники, та ще й присмалені зверху до вугільної чорноти. Повертаючись зі школи, я зазираю у порожні горщики і смакую картоплею, звареною в мундирах у великому чавуні для свиненяти та курей. Носимо з батьком картоплю з городу, зсипаємо, вогку, під піл, двері — навстіж, хата вихолодає, піч — ледь-ледь тепла, зігрітися нема де, гостре, до сліз, відчуття незатишку і сирітства…
Мати — осердя домашнього світу. Осердя вийнято — і світ вочевидь розвалюється.
Я таки боюся повертатися, навіть подумки, у ту пізню осінь сорок сьомого року, мокру, холодну, осінь мого сирітства. Це все одно, що зривати марлеві бинти, присохлі до рани, або висмикувати шви після операції. Біль (через стільки літ) майже фізичний. Ліпше я процитую з уже написаного про той час, рядки із повісті “Музей живого письменника…”: “А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий ґлей, гіркуватий од лусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір’ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько, в солдатській шинельці і солдатській шапці, плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: “Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!” Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: “Луччей удома помру, анєй під ножем”. Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала на трям, над комином: “Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемцо йой…”
Подиву гідна пам’ять наша, подиву гідне те, про природу чого ми так мало і досі знаємо, — час. Пам’ять, бо я не те що пам’ятаю, згадуючи тепер, як у тумані, той похмурий осінній день, коли мати писала листа до Люби. Я знову увесь — у тому дні, у тих хатніх присмерках, на печі, коло віконця, а мати лежить, накрившись ряденцем, бо й на печі їй холодно, біля комина. Підклавши мою читанку, мати шепоче про себе, але я чую слова листа: “Донечко моя, сонечко моє, соловеєчко мій, радість моя, надієчка моя…” Потім мати складає аркушик трикутником, як звикла складати листи до батька, коли він був у війську, і просить мене покласти листа на трям: “Ти ж тольки не забудь писемце оддать, як Любка приїде, а мене вже не буде…” Мати — тут, на печі, коло мене, говорить до мене, і я не можу збагнути, як це її раптом не стане, навіть в уяві своїй не здатен я перебрести через якийсь десяток днів і ночей, що відділяють її од смерті. І я запитую по-дурному, зовсім по-дитячому: “А де ж ви, мамо, будете?..” — “У земельці сирій, у земельці, — відповідає спокійно, чи так мені здається, спокійно мати, — а душа моя із Богом розмовлятиме…” Я беруся до уроків (на завтра багато задано), а кінець чверті скоро, потім біжу на вулицю гулять, а коли вертаюся під вечір додому, у нас порядкує сільська фельдшерка, хата повниться важким лікарняним духом. Фельдшерка наказує мені ще трохи погулять на вулиці, я довго сиджу на ступі за хатою, сіється осіння мряка, зі стріхи скрапує вода, сутінки накочуються з поля, мені хочеться плакати, але сліз немає, за мене плаче низьке, хмаристе, холодне небо…
— Господи, Боженько, Татоньку небесний, — шепочу я до співчутливого, заплаканого неба, — порятуй мою матінку, зроби так, щоб їй не боліло, зроби так, щоб вона жила довго-довго…
З неба уже не мрячить, а сіється крижана крупа, вона шелестить об сухе яблуневе листя, об сухий бур’ян на городі, шелестить заспокійливо, багатообіцяюче, шелестить до мене. Я обережно, щоб не рипіти дверми, заходжу до темної хати, батька і Марії ще нема, на роботі в колгоспі, а мати спить за комином на печі. Я знімаю чоботи, спинаюся на лаву, чеберяю поза столом на покуття, над яким ікона Спасителя, так його називає мати, в обрамленні із сухозлотиці, що ледь-ледь світиться у загуслій темряві хатнього кутка. Стаю навшпиньки, дотягуюся обличчям до ікони, гарячкове цілую холодне скло, за яким Образ Його, аж тепер плачу, по-справжньому, гіркими слізьми, що зрошують скло. Уже багато років ікона ця (нею вінчалися мої батько й мати) висить у моїй київській квартирі, скло її вимите і витерте до блиску, а й досі на нім — незмиване — сліди моїх дитячих сліз…
Опісля тих молінь моїх матері справді полегшало, вщух біль. Правда, вона нічого не їла, лише узвар пила. Нарешті одного ранку вона попросила їсти — сметанки. Марія налила їй у блюдце, подала на піч. Ми з Марією поспішали до сільського клубу на свято, було сьоме листопада. Я мав читати зі сцени свого віршика, про щастя жити в Країні Рад. Я відбарабанив вірша, жодного разу не збившись, під оплески вдячних і схвильованих односельців зійшов зі сцени, сів біля вчительки. І раптом мені страшенно заболіла голова. Такого болю я ще не знав ніколи. Я трохи не втрачав свідомість. Обхопивши голову руками, прихилився до плеча вчительки. В очах — темніло.
У ці хвилини помирала моя мати.
Біль вщух так само раптово, як і почався.
Коли ми з Марією повернулися додому, на столі горіла свічечка. На лавах сиділи похнюплені сусідки. Побачивши нас, батько схилився на край столу і безутішно заплакав.
Наступні дні — як зойки, короткі, болісні моєї пам’яті.
Батько у дворі майструє з вербової гілляки хреста. Хтось із сусідів зауважує, що верба недовговічна, скоро згниє, струхлявіє. Батько обіцяється згодом витесати і поставити на могилі дубового хреста.
Він ніколи цього не зробить, забуде про свою обіцянку, одружившись десь через рік на молодусі. Хрест справді струхлявіє, упаде, і я, з часом порозумнішавши, так і не знайду материної могили, хоч шукатиму її на сільському кладовищі довго і уперто, серед тих же безіменних могильних хвиль.
Мати лежить на столі в труні, у руках її — свічечка. Повна хата людей. Я сиджу на полу серед подушок. Жінки зиркають на мене співчутливо: сиріточка…
Найдовша і найстрашніша в моєму житті дорога — до сільського кладовища. Грузька, розмокла, в баюрах — чорна вода. Січе дощ навпіл із снігом. Солоний — для мене — дощ. Ковзаючи, шпортаючи в баюри, бреду за материною труною. Яма на кладовищі — як рана землі, моя незагойна рана. Навколо ями — в’язка, впереміш із водою і снігом, глина. Востаннє цілую матір у холодне, як крига, чоло. І вперше у моєму житті — безжальний, діловитий стукіт молотків: забивають гвіздками віко труни. Труну на вірьовках опускають у провалля могильної ями, закидають розмоклою глиною. Дощ ляпотить об глиняний пагорок.
— І небо плаче за Параскою, — зітхають хутірські жінки.
Я не розумію, чому небо має плакати за моєю матір’ю, якщо вона уже на небі. Те, що закопали у мокру глину, не матір моя. Дядьки витирають лопати об бур’ян на канаві довкола кладовища. Обважнілі хмари торкаються гребеня колгоспної клуні. Вертаємо в село. В Артемовій вуличці нас настигає липка, непроглядна сніговиця. Земля, дерева, хутірські хати — у білому савані. У смерті — білий колір лиця. Як у моєї матері, коли вона лежала в труні.
Того ж чи наступного дня, не пам’ятаю. Білий морок за вікнами. Я у хаті — сам. Сестра — на фермі, батько тупцяється у дворі, по господарству. На підвіконні — кисле, з бочки, потемніле яблуко. Приніс хтось із сусідів на похорони. Я надкушую яблуко і випльовую — смак гнилизни, дух смерті.
Те квашене, зчорніле, підгниле яблуко на підвіконні порожньої, сповитої у сутінковий смуток хати — остання крапка у книзі пам’яті моєї про смерть матері…
