Книга третя
1
Хлопчика уже не було, а мене ще не було.
Я вилузувався з Хлопчика, неначе бабка-болотянка з личини, що вибралася з води на гілку вільхи: личина тріскається навпіл, з’являються голова і передні ніжки, а за якусь годину теплий вітер уже сушить її ще крихітні, сизуваті крильця.
Смерть і похорон матері зробили мене не по роках дорослим.
Мені відкрилося небо і я навчився літати. І літаю досі. У снах, звичайно. Хоч це і не просто сни. Занадто вже вони реальні для снів. Що б там не писали мудрі фізіологи, самою фізіологією пояснити їх не можна. Бо у снах відкривається мені інша реальність, неземна. Це спершу, зусиллям волі одірвавшись від землі, я пташкою пурхаю між звичних земних реалій, дерев, будинків, круч, над міськими майданами і вулицями, виписуючи віражі, аби не торкнутися оголених дротів електромережі. А потім, знову ж таки неймовірним зусиллям волі, я долаю невидимий бар’єр, що відділяє наш світ від сусіднього, і моїм не подивованим, бо я уже тут бував, можливо у снах, можливо, в іншому житті, очам відкривається неймовірно барвиста просторінь, над якою уже не пурхаю, а ширяю, ніби не існує і ніколи не існувало звичних законів земного тяжіння у вільному легкому леті. Минає сон, якщо це сон, опускається завіса, але прокидаюся я з трепетним відчуттям щастя, безмежності, багатоваріантності світу, і це відчуття щастя — надовго в мені, назавжди…
Опісля смерті і похорону матері я існую у двох світах.
Усе, про що пишу і писатиму в цій книзі, я насправді переживав і переживаю, це не данина модній нині містиці, та й містики в оповіді моїй немає, хоч не усе з описаного здатен розікласти по раціональних поличках куций людський розум.
Тіло матері, холодне, наче крига, поклали в труну, віко прицвяшили, опустили труну в яму на кладовищі, закидали мокрою, в’язкою глиною, усе це відбулося на моїх очах.
Але мати ще довго приходила у сни мої, і через багато років приходить, час від часу знову. Почалося це все, коли на підвіконні, у хаті нашій стояла скляночка з водою, аби з неї могла напитися душа материна. Ніхто з неї не пив, хоч я подовгу, звісивши голову з печі, потайки стежив за склянкою на підвіконні. А вночі, щойно засинав, невідома сила одривала моє тіло (таки тіло, бо й потім, прокинувшись, воно пам’ятало дотик тієї невідомої сили, ніби брали мене попідруки і несли перед себе) від постелі, і воно пливло, невагоме, попід стелею через усю хату. Я згадую ті свої польоти уві сні, коли бачу на телеекрані ширяння нинішніх астронавтів у космічному кораблі на орбіті. І так само, як космонавтові годі вийти за межі корабля, в небесний простір, так і можливості невідомої сили були обмежені стінами нашої хати. Я плив над комином, вздовж тряму, де лежав трикутничок материного листа до старшої дочки (Люба приїхала, здається, лише на сороковини, довго ішов лист про смерть матері), втишувався коло нього, ніби нагадували мені про те послання, аби я не забув, опускався до вікна, за яким білів сніг. Потім той ранній сніг розтанув, і тільки контури дерев проступали крізь осінню, темну ніч. І знову я плив над полом, над столом, над лавами — до божниці на покутті. Тим часом хата наповнювалася холодним, сріблястим сяєвом, ніби відблисками снігу за вікнами або відблисками зір на морозному небі, коли снігу раптом не стало, і в тому сяєві бачив я рушник, вишитий матір’ю, на божниці, очі Спасителя, великі, світлі, з карими зіницями. Його високочоле лице, обрамлене довгим волоссям, Його благословляючу руку у вікнині візерунчастої сухозлотиці. Сяєво лолотливо текло по сухозлотиці ікони, як по чистому зоряному небу, від того здавалося, що стіни хати зникають, розчиняються в просторі і Бог дивиться в душу мою не з рукотворної ікони, а з глибини небес. Але німіла душа моя до нього, бо я не міг вибачити Богові смерті матері. І я плив далі, повз настінного годинника, що невтомно метляв маятником, повз голодний, відколи не стало матері, мисник, що клацав вирізьбленими з дерева зубами. Нарешті підпливав я до комина, сірого в примарному сяєві, з поличками для каганця, сірників, гусиного крила, яким змітають куряву, пічурками для батькового кисета з тютюном, шил, дратви, кленових (для чоботарства) гвіздочків і тут надовго затримувався, можливо, через те, що біля челюстей печі проминула значна частина материного життя. А може, піч, стара, давня, як світ, як хата, як небо над хатньою стріхою, піч, на черені якої виросло уже не одне покоління нашого роду, уособлювала щось більше, значиміше, аніж місце, де булькотить у горшках вариво і печеться хліб. Я підпливав до самої стелі, торкаючись чолопочком голови тряму, опускався вниз, до підпіччя, в якому серед зими жили кури, знову піднімався і плив убік, до лежанки, і вертався назад, аж до рогачів у закутку, між піччю та стіною. І так — багато разів за ніч, і багато ночей. Мати ніби охрещувала мене родовою піччю, благословляла нею на довге життя, знову і знову нагадувала, аби я ніколи не забував гнізда, в якому виріс…
Потім сріблясте сяєво поволі гасло, хата поринала в темряву, у ніч, у сон, а невідома сила вертала мене на черінь, під тепле ряденце. Я засинав у сні. Але і засинаючи, знав, що мати стоїть на лежанці, коло мого узголів’я, пестячи рукою мою давно не стрижену голову, бо батькові не до того, і рука її не крижана, як у труні, а тепла, ніжна, жива. Я прокидався і біг до школи з відчуттям щастя, бо мати моя, хоч і померла, але була зі мною, в мені. Але минуло сорок днів і ночей після її смерті, приїхала з-під Ізмаїла сестра Люба, зійшлися сусіди та близькі родичі, ми пішли по задубілому від грудневих, безсніжних морозів полю на кладовище, Люба впала на закрижавілу глину могильного пагорка, її довго не могли одірвати, назад вели попідруки.
— Не плач, не горюй, Любко, — сказала Ольга Богулина, — теперечки її душонька на небі, їй там лучченько, анєй нам на землі сій проклятій…
Наступної ночі мати не прийшла у сни мої і вже не приходила впродовж десятиліть. Можливо, через те, що я знав із розмов дорослих: тепер моя мати — на небі, далекому, недосяжному для живих. А можливо, з інших причин, згідно одвічних законів людського буття, в які ми віримо і не віримо, боїмося не вірити і боїмося вірити, всупереч тверезому, аж надто тверезому розумові нашому…
Мати прийшла до мене знову декілька років тому. Коли я, зневірений, товкся по закутках свідомості, з гірким посміхом стежачи за колотнечею новітніх політруків у попівських рясах. Втім, не так. Не це — головне, не вони. Земної церкви із фальшю її професійних слуг я не празнував ніколи, вважаючи, що в діалозі між Богом і людиною посередників не потрібно. Тут інше, глибше. У пошуках своїх, болісних сумнівах я підійшов до краю безодні, в яку так солодко пірнути, аби забутися. Тільки погодитися, що нічого нема, і не було, і не могло бути, бо занадто кривава, безглузда товчія людства по колах своєї історії, а ідея Бога над нами — занадто примарна самими людьми з безвиході, сплетена зі страху перед смертю та мінлива в часі. А є лише жорстокий закон виживання в земному болоті, єдиний для всіх істот — від бактерії, амеби до людини, яка, завдячуючи розумові, хапається за соломинку віри і тоне разом з нею безслідно в безупинному потоці часу.
Мати прийшла до мене, коли я, працюючи над романом “Листя землі”, тонув у спогадах про найкривавіші трагедії двадцятого століття. “Як же міг справедливий, людинолюбний Бог дозволити згноїти у в’язницях і таборах, заморити голодівками, забити на фронтах біля ста мільйонів європейського люду?” — запитував я у сановитого церковного діяча. “Це потрібно було, аби люди знову навернулися душею до Бога…” — незворушно відповідав він. Так міг чинити лише жорстокий старозавітний Бог, якого я ніколи не розумів, тим більше, не міг полюбити. Але якщо навіть і так, то чи не завелика, не застрашна плата за навернення людської череди до віри? Тим більше, що через загиблих, замордованих, заморених добра половина люду щиро вірила у Всевишнього. Я вже не кажу про мільйони діток, які так і не встигли согрішити, навіть у наївних помислах своїх, а були безжально покладені під гільйотину історії. Я ніколи не забуду дитячих черевичків, виставлених у музеї Освенціма.
Та будь-яка сила, якою б жорстокою і незворушною вона не була, не стрималася б, спостерігаючи з небес за кривавим земним дійством, втрутилася б, зупинила його, якби мала хоч найменшу змогу втрутитися і зупинити.
Отже, Бог — щось інше, аніж старозавітний судія і вершитель доль людей та народів. Або Він — у кожному з нас і страждає разом з людьми на розпеченій земній сковорідці. Або Його нема, що страшно вимовити, не те що написати, бо тоді уся наша кривава колотнеча на планеті, усе наше життя позбавлені будь-якого сенсу…
У ті пам’ятні дні я бродив по халеп’янських полях та кручах і просив, молив Бога: “Дай хоч якийсь знак, що ти є, що Ти чуєш мій зойк до Тебе!” Був єдиний знак, доступний мені: краса світу, земного і небесного. Якщо забутись і не думати, що ховається за цією прекрасною, барвистою завісою. Я не знаходив у собі сили забутись і не думати. Я страждав, як не страждав досі ніколи. Ось тоді мати і прийшла до мене, у мої полохкі, неспокійні сни.
Долаючи тяжіння земне, обминаючи павутиння електромереж і вершини дерев, розриваю невидиму завісу між двох паралельних світів і звільна ширяю над килимом, далеко внизу, зітканим із усіх семи кольорів райдуги. Це вже було, у моїх найкращих снах, це вже я знаю. І раптом коло мене з’являється вона, мати. Ні пам’ятних рис земного обличчя, ні знайомих обрисів постаті, лише щось яскраво біле, схоже на сніп променів стиглого, денного сонця. Але це справді — вона: давно забуте тепло материнської любові огортає мене в такий же яскраво білий (із сонячних променів) невагомий і невідчутний скафандр. Ні, не так, бо це не скафандр. Це щось на зразок космічного човника, як сказали б люди учені, у формі видовженої маківки, згусток невідомої енергії, капсула із замкнутого в самім собі простору, якими їх малювали на середньовічних іконах, а фантасти трактують їх нині як міжзоряні кораблики. Тепер ми летимо поруч, усе вище і вище, тане, зникає, губиться в просторі барвистий килим, і тільки синь небесна навколо нас. Мені стає на мить страшно, бо усе-усе, до чого я звик на землі і навіть у паралельному світі, переінакшується. Я — ніби дерево, яке буря вириває з корінням, несе над землею, і коріння сохне, обпалене гарячим повітрям. Тут мати бере мене за руку. Я не відчуваю руки її, на дотик, але знаю, що моя долоня — в її долоні, пальці наших рук переплетені. І мій страх минає. Синь навколо нас прозорішає, вона вже переплетена золотистими нитками, що їх промінить назустріч нам невідоме світило. Це не сонце, бо сонце, дрібне, комашине, блимає десь збоку од нас, як одна з незчисленних зірок. Сяєво наповнює весь небозвід, увесь світовий простір, зупиняється плин часу, ми вже не летимо, ми застигаємо в золотистому сяєві, як у бурштині, навіки, хоч що таке тут вічність, лише одна мить. Я — на порозі таємниці, якої так прагнув, благав, молив. Незвідане досі щастя переповнює мене. І все гасне. Мабуть, є грань, яку не дозволено переступити живій людині, навіть у сні.
Я прокидаюся. У своєму халеп’янському кабінетику. Шумлять за вікнами дерева у березі Жолудівки, на вербах квилить нічний птах. Пес Жульєн на килимку біля дверей похропує, наче людина, і суче у сні лапами. Примарне місячне світло переповнює кімнату, і вона, здається, ось-ось одірветься од землі, наче повітряна куля. Я відчиняю вікно у сад. Під яблунями в траві шерхотять їжаки. Місяць ще пасе череду зірок на чистій половині неба, але друга половина уже затягнена хмарами, в яких спалахують ще німі, бо далекі, блискавки. Теплий літній вітер, з полів пахне жнивом і дощем. Я запалюю сигарету і вже не сплю до ранку, несподівано яскравого, сонячного, бо хмари відсалютували і попливли у бік Києва — мити чуби міщанам.
Щастя, любов і вдячність до матері нуртують у душі моїй збуреній. Щось таки є у світі, хай наш куций земний розум і не здатен збагнути — що.
Можливо, це теж ілюзія, але щаслива ілюзія, без якої неможливо жити.
Батько відвозив Любу на станцію по голощоку. Сніг, який було випав у листопаді, розтанув, земля взялася мерзлим струп’ям. Віз торохкотів по вибоїстій дорозі, наче трієр на току. Сестра сиділа на краєчку воза біла, аж синя з лиця. Напередодні я сказав їй нарешті про листа, залишеного матір’ю, хоч батько і забороняв мені це робити. Але ослухатися матері, хай і мертвої, я не міг: вона знову і знову нагадувала про нього в снах моїх. Читаючи материного листа, сестра ридала ридма, її відпоювали водою, — уже тоді слабувала на серце. До школи я того дня не пішов і довго брів за підводою, сестру я любив, та й не хотілося вертатись у порожню хату. На клинку поля за Хутором паслися по озимині колгоспні коні. День був хмурий і пронизливо холодний.
— Випустиш корову на озим, — сказав батько. — Тольки наглядай, щоб вовки йой тельбухи не випустили…
Я одчинив хвіртку на город, і корова повільно, злизуючи із закрижавілої землі сухий бур’ян, побрела через сад на озимину. Дорогу вона знала. Я переступив поріг хати. Тиша обценьками здавила серце. Що б я тільки не дав (хоч що я міг дати і кому?), аби з-за комина прошелестів — хай тихий, кволий! — голос матері: “Се бо ти, Володю?” Не прошелестів, лише мишва шкреблася в підпіччі. Крізь давно немиті, зарюмсані шибки вікон цідився грудневий день, але по кутках і навіть під стелею клубками кіптяви висіла похмур. Немає нічого страшнішого, аніж людська оселя, з якої нещодавно винесли ногами уперед господиню. Немає нічого страшнішого, аніж тиша в осиротілій хаті. Я кинувся геть, хряснув дверми, і хатніми, і сінешними, аби відгородитися від важкої, моторошної тиші. Вороння текло над Хутором чорною, болотяною рікою. Зрідка політував сніг, спіймана у долоню сніжинка танула і ставала сльозою. Світ був широкий, але не було у нім гнізда, в якому я міг би згорнутися в клубок, одігрітись тілом та душею і забутись. Мати пішла з цього світу і усе забрала з собою. Лише мене навіщось залишила. Уже на вулиці згадав, що Богулів Володя сьогодні не в школі, застудився в своїх постоликах, хворіє, і побіг до Ольжиної хатки. По її глиняній, притрушеній соломою долівці бігав, тягаючи слідом поламане крило, болотяний кулик. Богулині хлопці пасли влітку людську череду, спіймали калічку в очеретах, відтоді він у них і жив. Я зняв чоботи і заліз на піч, де кашлюкав Володя. Ми довго лежали мовчки, бачилися ж бо щодня і уже про усе, здається, переговорили. Відтак я запитав:
— Що яно луччей: коли батька нема чи коли матка помирає?
— Дурбас ти, калі такоє питаєш, — відповів Богуля.
— А таки луччей, калі матка є, — зітхнув я. — Яна і їсти наварить, і пожаліє, а батько тольки гримає…
Потім ми виривали листки із старого Володиного зошита, майстрували з них паперові літачки, пускали літачки з печі, через комин, а кулик ловив їх на долівці і шматував на клапті дзьобом та кігтиками лап. Про нашу корову на озимині я згадав, коли Ольга вже повернулася з роботи. За вікнами сутеніло. Ковзнув ногами в чоботи і побіг додому. Корови у дворі не було. Не було її і в саду, і на клинкові поля за садом. Серце моє в грудях під куфайчиною тріпотіло, як горобчик чи синичка в долоні. Десь об ту пору вовки вкрали Артемову свиню, продерши вночі благеньку лісу хлівця. Ніби хтось із фермівських бачив удосвіта, а може, дуросвітили люди, як два вовки, вхопивши зубами за вуха, вели її вуличкою у поля. Звісно, втішав я себе, корови навіть вовки за вуха не вхоплять і не поведуть, корова ж бо має ще й роги, та ще наша Лиска, в якої не роги, а гострі списи. Втім, підупадав я за мить духом, вовча тічка і Лиску нашу може загнати до яру, а там уже і насправді — випустити тельбухи. І я побрів довкола Хутора, сторожко вдивляючись у млисту сутінь, що облягала поля.
Обминувши Хутір, перетнув полівку, що ледь припорошена сніжком сірим, невибіленим полотном стелилася у бік Чорторийки, і знову попхався по струпкій ріллі. По той бік толоки, зораної під зиму, влітку росла колгоспна кукурудза на зерно, кияхи давно виламали, стеблом обтинькували вівчарню край села, але на землі залишилося листяне ошмаття і голодна Лиска могла на нього звабитися. Кукурудзище зашерхотіло під ногами, проте корови ніде не було. І не було нікого й нічого довкола. Десь там, у млі, чорним, звивистим змієм лежав Ближній рівчак, до якого ми з матір’ю колись, коли мати була ще жива, востаннє ходили по щавель. Потім мла згусла, зчорніла, ковтнувши обриси яру, змій розпластався між небом і землею, заполонивши собою все довкілля. Ще бовваніли на тлі низьких, снігових хмар хрести кладовища на узвишші, невдовзі і їх зітер вечірній морок. Пасмуга Хутора ще ледь-ледь мріла привидами припорошених снігом стріх, але жодне віконце в хатах не світилося. Я, маленький, хирлявий, осиротілий, нікому в світі не потрібний Хлопчик, незрушно стояв посеред поля, наче вмерзла у землю, обхльостана морозними вітрами бадилинка, і тихо, гірко плакав. Я плакав не від жалю за коровою, не зі страху перед вовками і ніччю, навіть не зі страху перед сердитим батьком, який ось-ось повернеться і запитає про корову, я плакав від сирітства свого, яке відчув по-справжньому лише тепер, гостро і глибоко. Чорна, мерзла земля ковтнула небо, а може, небо ковтнуло землю, але не лишилося в світі нічого, окрім холодного, мертвого, непроглядного мороку. Ніколи до того і ніколи вже потім не відчував я з такою гостротою, безнадійністю чужості живій людині земного і небесного світу. Бо у ньому не залишилося, принаймні для мене, ані крихти любові. Мати пішла з цього світу і забрала любов із собою. Вистуджений зсередини, залишений усіма, залишений без любові, я міг би того вечора так і зостатися в темному полі, замерзнути, померти, бо вже мені не хотілося вертатись у світ людей, не хотілося жити. Але блимнув каганчик у вікні Ольжиної хати, той вогник розбудив мене, покликав до людей. Я кинувся бігти, ковзаючи по струпчастому полю, по замерзлих ковдобинах, коли вибрався на дорогу, захлинаючись від безутішного плачу. Страшок, простерши з кладовища свої кістляві, холодні ручища, хапав мене за плечі, проте я уже проминав вівчарню, під якою жеврів самокруткою сторож, дід Халимон, і страшкові ручища слабли. Я вбіг у Артемову вуличку і тільки тут стишився.
З Малащиної гори торохкотіла по голощоку підвода, то вертався з міста батько. Корова Лиска терлася об тинок двору напасеним на озимині боком.
— Ти корову поїв? — запитав батько. — На, осьдечки тобі Любка бублика передала.
— Дак я тольки пригнав її з поля, паслася добре. Зараз поїтиму.
Бублик був солоний од сліз моїх…
2
А Хутір жив своїм життям, приземленим і суворим, таким далеким од вирувань у моїй юній душі.
Упали глибокі сніги, вітер котив сніги з полів білими, велетенськими куделями, куделі облягали у хутірській вуличці, і скоро замети стали вищими од тинів та парканів.
Хати стриміли із заметів засніженими стріхами, як білі лісові гриби із опалого осіннього листя.
І кожна хата хутірська — то окрема Книга із карколомними житейськими сюжетами, людськими характерами і долями, яких би вистачило найписучішому письменникові на усе його життя.
І ту велетенську бібліотеку із ще не написаних книг я інтуїтивно, передчуваючи своє майбутнє ремесло, том за томом збирав у запасниках пам’яті.
Тієї зими я частенько, повернувшись зі школи, тікав од пусткуватості і незатишності нашої хати гулять до Артема з Артемихою. Старший син їхній служив у війську, молодшого забрали на Донбас у шахти, і старі, здається, раділи моїм візитам. Артем виписував і читав газету. Всівшись на лаві коло вікна, він починав читати газету з низу першої сторінки, де сповіщалося про візити до Кремля високих зарубіжних гостей і урочисті обіди з цього приводу. Прочитавши вголос рядок про приймання і обід у Кремлі, він одривався од газети і запитував у мене?
— Як ти, Володю, думаєш, що яни тамочки єлі?
Я мовчки знизував плечима, моєї фантазії не вистачало, аби підтримувати розмову на таку далеку од мене і таку гостру, бо вдома у нас тепер мало що було їсти, окрім хіба що пісного капусника, кремлівську тему…
— Навєрно, єлі яни, бляха, наваристий борщ із куркою, — розважливо, прицмокуючи, казав Артем, не дочекавшись од мене відповіді. — А може, бульйон із курки з вермішеллю. Як служив я у німця, бауера, у миколаївську, дак хазяїн з хазяйкою найболєй бульйон із курки полюбляли. Густий бульйон, як недоїдки з кісточками обгризаними мені у двір виносили, то скалки по мисці — наче іскри од сонця, бляха…
Я не знав, що таке “бульйон” і що таке “вермішель”, і знову мовчав, ковтаючи слиньки.
— А на друге яни, бляха, єлі, навєрно, смажену курку…
Тут уже і я міг дещицю додати:
— З картопелькою розваристою, дядьку Артеме…
— А на третє їм, бляха, подавали кохвей, — продовжував свою смачну пісню Артем, навіть не завваживши моїх слів. — Тольки не такий кохвей, як у нашій лавці, ячмінний, із сахарином, а кохвей справжній, із цукром і вершечками. Мій бауер у войну такий кохвей щоранку пив, і мені коли-не-коли гуща перепадала. Ти, Володю, ніколи такого кохвею не питимеш, хіба що, як виростеш, на ветеринара вивчишся, бо у ветеринара — завжди свіжа копійка…
З тими напутніми на моє майбутнє життя словами Артем клав газету на покуті, під божницю, скидав валянці, ліз на піч і невдовзі уже хропів на всю хату. Він був страшенно скупий, про це на Хуторі всі знали. Батько мій частенько сміявся з Артема за ту його скупість: “Як бере Блюм (так їх прозивали по-вуличному — Блюм і Блюмиха) сире яйце на косовицю, то половину яйця випиває, а другу половину додому несе, щоб і на завтра було…” Артемиха була добріша, принаймні до мене. Як тільки з черені долинав храп Артема, вона відкривала заслінку печі, діставала горщика, пітунчика, з молочним кисилем чи пшоняною кашею і пригощала мене, зирячи на сирітку співчутливо, жалісливо, певно, думала про синів своїх у далекій далечині…
Артемів Сашко повернувся з війська десь наприкінці сорокових, прослуживши більше п’яти років. Ми з ним частенько ходили по гриби аж у Чорний ліс, за болото, і поверталися з повними кошиками біляків. Невдовзі Сашко одружився на дівчині із Киселівки, що за Чорторийкою, там — льонозавод, Сашко на ньому працював. Було пишне весілля, Артем розщедрився. Бочка з рожевим, солодким морсом стояла на ґанкові, ми черпали з неї мідним кухлем і пили, скільки хотіли. Сашко забрав теличку, кабана і поїхав з Петрушина назавжди у прийми. Молодший син Миколай так і прижився в Донбасі, став якимось начальником на шахті, хвалилася Блюмиха, одержав квартиру. Артем прожив ще років з двадцять, до останнього свого дня земного возив на базар у місто яйця велосипедом. Повернувшись із торжища, заліз на піч подрімать, та уже й не прокинувся. Хоронили сини. Миколай примчав у село на таксі од самого Києва. Опісля похорону довго шукали гроші, сховані Артемом. Знайшли, коли розібрали лежанку, замуровані були — чимала пака, але скільки — ніхто із сусідів так і не дізнався, навіть Артемиха не проговорилася. На зиму матір забрав до себе Сашко, але невдовзі привіз назад — не зжилася із невісткою. Відтак приїхав Миколай, продав хату, і Блюмиха з усіма своїми подушками, ряднами та рушниками покотила потягом на Донбас. І вже не повернулася в село, тільки листа прислала зовиці. Мачуха моя згодом так розповідала про того листа: “Дак се ж Артемиха присилає зовиці своїй писемце, а там накарлячено, що йой живеться непогано, хоч і скучає сильно за Хутором. Одне погано, що Миколай не дозволяє їй своє стелити, що з дому взяла, і на стіні вішать. Бо, каже, начальники до нього ходять у гості і не треба, аби яни бачили, що матка у яго сельська. Розсердився Миколай, усе її манаття — рядна, рушники, постилки ткані, скатерті, коци — згріб, виніс у двір і порубав сокирою на шмаття. А про шо се йон так уже зробив, не знаю. Дак чоловік зовиці одписав Артемисі: “Живіть, бабо, як живеться, а своїх законів у синовій хаті не правте…” Яна болєй і не писала”.
