Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Він мав повітряну кулю, червону, у білих квітах, вона висіла на ниточці під стелею. Для мене то було, та й залишилося на все життя, послання з іншого, городського світу. Це все одно, що для землянина — послання з Венери чи Юпітера. Невдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Матвія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Досі приймача в селі мав лише фінагент. Я приходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику.
Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток.
Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам’яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління…
Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття.
Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п’ятеро, уже не пам’ятаю. Але пам’ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випало йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки… І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади:
— Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу…
Олена Матвієва була жінкою сварливою, нестримною на язик, побила горшки з усіма своїми сусідами. Довго, пристрасно, зле лаялася за межі, за курей, за дітей. Аби зачепенька. Такою дурепою, як казала мачуха, вона і залишилися в моїй дитячій пам’яті. На початку сімдесятих помирав мій батько. Я примчав із Києва. Навколо батькового узголів’я сиділи родичі, сусіди, стиха балакали. Я вийшов на ґанок покурити. Слідом вийшла, закушкана, завинена в теплу хустку (була зима) і Олена Матвієва. Самого Матвія уже не було на світі, помер він досить ще молодим наприкінці шістдесятих років.
— Пойду, Володько, поратися. Трьох синів народила і виростила, а нема коло мене — жодного, побрели в чужі краї, залишили матку. Горя людяцького у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, скольки не старайся. Бо ж ми, людяки, наче снєжинки майські, калі уже земля теплою зробилася давно, а тут схолодало. Живемо дотуль, докуль летимо із неба весняного. А далєй на землю сиру упали, та й нема уже нас, сама сльоза од нас зосталася…
Так вона говорила, довго і мудро, наче з книг моїх майбутніх начитувала, ще ненаписаних книг. Бо усе, що я досі написав, нацвірінькав на папері, здалося мені раптом дурним і нікому не потрібним, так воно, певно, й було. Я зрозумів тільки там, на ґанку, як треба писати книги. Олена нап’яла невидимі нитки між небом і землею, між людьми і Богом, кросна нап’яла між землею і небом, драбину до неба приставила, як на давній іконі.
— Жисть наша земна — се терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса.
А що уже Господь з тих волоконець тче та що із полотна зітканого шиє і для кого та для чого, тольки Господу і відать…
Так сіяла Олена в душу мою зерна майбутнього роману “Листя землі”. Щоб із часом проросли вони і колос викинули.
Батькове тіло занесли до сільської церкви, так він заповів перед смертю, хоч ніколи не належав до церковної пастви. Сестра Люба і чоловік її залишилися стояти коло паперті, надворі, демонструючи, що вони учителі, городські, і релігійного дурману не визнають. Починалися ідеологічно круті сімдесяті роки. Але через два роки раптово помре і сестричка моя Люба, і усі ті застороги її перед земними богами здадуться такими смішними! У церкві було страшенно холодно, проте сонце щедро сіятиметься крізь високі вікна, висвітлюючи дощаті стіни, обвішані рушниками та іконами, гуртик півчих та родичів покійного навколо труни, панотець з кадилом. Труну нестимуть полем, вистеленим глибокими, іскристими снігами, і батькове лице в сонці, як у золотому німбі…
На поминальному обіді, коли повернулися з кладовища, Василь Будаш так начаркувався, що почав за столом співати: “Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую, Ішов Ваня поляною, Зустрів Галю чорнявую!..” Мачуха моя сказала йому: “Ти, Василю, сусіде мій дорогенький, як ти хочеш, а песєнь не співай, бо се у нас не свадьба, а похорон, хазяїна мого поминаємо”. На те Василь Будаш відповів їй так: “Знаю, Тихонівна, що не свадьба сьогодні, а поминки. Але хазяїн ваш, а мій сусіда добрий, дядько Грицько, у сій жисті сильно кріпко намучився, і я знаю, що на тім світі, куди йон переселився, буде йому лучченько, аніж на землі. Тому і співаю, бо радуюся за яго…” З тими словами Василь Будаш підвівся, вибрався з-за столу і похилитав глибокими снігами через городи до своєї хати. І ще довго лунало над Хутором у дзвінкому морозному повітрі: “Постій, Галю, постій, Галю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Щось я тобі сказать маю, Шість загадок загадаю, Одгадаєш — люблю теб’я, Не дгадаєш — уб’ю теб’я…”
Лише літ через десяток, записуючи на диктофон пісні петрушинського самодіяльного хору, дізнався я, що то були за загадки і розгадки. “Ой, що бєжить без повода, Ой, що горить без полум’я? Ой, що в’ється крузь деревця? Ой, що росте без корінця? Ой, що ж плаче без голосу? Ой, що чеше русу косу?”
Стала Галя, подумала,
Шість загадок одгадала.
Вода бєжить без повода,
Любов горить без полум’я.
Що хміль в’ється крузь деревця,
Камінь росте без корінця,
Трава плаче без голосу,
Гребінь чеше русу косу…
Трава має голос, коли плаче, тільки ми, люди, його не чуємо. Невже ж і небо так само глухе до плачів людських?!
Страшнішого варіанту діалогу між Богом і людом земним годі уявити…
Багато хлопців петрушинських з усіх сил рвалися з повоєнного села, аби не “крутити волам хвости…” Вступали, хто вхопив шкільної науки, до інститутів і технікумів, залишалися в містах після служби армійської, приставали у прийми до міських дівчат. Сашка Рачишиного виривали із села силоміць, як морквину чи редьку з грядки. Сашко не хотів у місто. Пам’ятаю, як сьогодні, десь року сорок шостого, серед літа на Хуторі його ловив міліцейський загін: Сашко черговий раз утік із фабрично-заводського училища. Один час він переховувався у нас на горищі, вечорами спускався по драбині у сінці, пив молоко і плакав, так йому не смакувало міське життя. Здається, тоді його вперше судили і загнали років на п’ять у донбаські шахти. Там Сашко з кимось побився, втрапив до в’язниці. Рачиха, допоки була жива, сушила сухарі і відправляла посилками кудись на Північ. До села він уже так і не повернувся. Я закінчував школу, коли в селі з’явилася висока, дебела молодиця з дитиною від Сашка, поселилася на Хуторі у спорожнілій хатині Раків. Це уже померла Параска, від раку, за якийсь місяць, і догорів, погас її сухотний син Іван. Сашко знову потрапив до в’язниці, надовго, когось пірнув ножем по п’янці, як казала його дружина. Невдовзі і вона зникла із села, подальшої Сашкової долі я не знаю. Хата завалилася, її розібрали сусіди на дрова, старий сад вирубали, а нового не було кому садити. Тепер на Рачишиному городі, такому пам’ятному мені, побудувався дачник.
З Іваном Рачишиним я приятелював, хоч він і був старший од мене літ на п’ять. Він грався зі мною, як із однолітком. А ще брав книги із сільської бібліотеки, багато читав. Коли читати не було чого, ми переказували один одному прочитане раніше, Іван мав добру пам’ять. Певно, його життя склалося б інакше, якби не сухоти, пам’ять про воєнне дитинство, голодне і холодне. “Якби мені мед та масло, — казав Іван, — я б одужав”. Але ні меду, ні масла не було. Він ловив їжаків, топив з них жир, пив. Ще як був дужчий, возив волами на молокозавод у Чернігів із колгоспної сепараторної вершки. Вершки, гарячими, наливали в металеві бідони, закривали кришки, обв’язували кришки нитками, вішали сургучеву печать. “Цоб-цабе!” — гукав Іван, воли вирушали в далеку дорогу. Я городами біг у поле, чекав у житі чи кукурудзі, поки заремигають воли і задзвенять бідони на товстоліській полівці. Тоді підсідав на воза до Івана. Ми довго їхали полями, прислухаючись, як сплескують у бідонах вершки. Переїхавши Дуброви, де закінчувалися Петрушинські землі і вже не загрожувала зустріч з об’їждчиком чи кимось із колгоспного начальства, Іван зупиняв на пагорбку волів, починав ворожити з нитками на бідонах. Од обрію до обрію, під синім, спечним небом колосилися жита. Гарячий вітрець котив по житах хвилі, схожі на тіні від хмар. Небо дивилося на нас пильним, жовтим оком сонця, але небо не було колгоспним начальником, галіфетчиком. Іноді Іван так умудрявся напнути нитки, не порушивши сургучеву печать, що кришка бідона майже відкривалася. Тоді він згортав із газети ополоничок і ми по черзі так начерпувалися вершків, що животи ставали, як бубни, і починало нудити од масного. Часом кришку вдавалося лише ледь-ледь підняти, і ми цмулили вершки з бідона ще зеленкуватими соломинками…
Немає меж винахідливості голодної людини.
Історія двадцятого століття (та хіба лише двадцятого?) переконує у гідній подиву живучості людини як земної істоти.
Потім Іван віз вершки далі, у місто, а я поволі вертався полівкою додому. Одного дня мені трапився у журналі “Перець” вірш Степана Олійника про візничого, який так само пив з бідона колгоспні вершки, звернувши волів у лісок край дороги. Герой вірша засунув голову в бідона і вже не міг її вийняти, бо розпасся на дармовиці. Я певен був, що цього вірша написано про нас із Іваном, тільки не знав, як міг письменник із такого далекого, аж нереального Києва побачити наші смакування вершками у безлюдному полі. Потім придумав собі, що письменникам видають спеціальні біноклі, аби вони з Києва могли бачити, що діється на оспівуваній ними землі. Опісля того вірша я уже жодного разу не чекав на Івана край товстоліської полівки. Втім, невдовзі у колгоспі з’явилася вантажівка, полуторка, як тоді казали, і вершки вже возили на молокозавод машиною.
Так я уперше відчув (на собі) силу поетичного слова…
У кожній із хат хутірських я впродовж дитинства свого гостював, чи з матір’ю, чи, уже осиротівши, сам приходив гулять. Порога лише одної хати не переступив жодного разу — хати Карусів, крайньої на Хуторі. Карусі — так їх прозивали по-вуличному, бо переселилися на Хутір з Карусівщини. Навіть колядуючи чи засіваючи, наш дитячий гурт обминав Карусів. Обійстя було огороджене високим парканом, ворота і хвіртка — завжди на защібці, а в дворі — злющі не приланцюжені пси. Головне ж, ми знали, що у Карусів колядувать чи засівать не можна, вони цього не визнають. Двір прозивали ще партєйним, бо і господиня, і господар були “членами ВКП(б)” і нагадувати про це де треба і де не треба. Марію я знав мало; висока, породиста, горда з лиця, вона пропливала повз наш двір, вертаючи з дитячого садка, яким завідувала, наче вітрильник повз туземні береги. Вона ніколи не ходила з ланкою, ніколи не виходила на посиденьки до Артемової лавочки. Городом, коровою, усім хатнім господарством займалася її сестра Параска. Більмоока, худа, як жердина, вона ніколи не була заміжня, прожила життя у сестриній родині. Але й Параска трималася замкнуто, мовчазно, осторонь хутірського люду. Петра Петровича я знав добре, бо од самої війни він пропрацював у кузні, а в кузні я любив бувати з раннього дитинства. Впродовж повоєнного десятиліття, розмовляючи з Петром Петровичем трохи не щодня, бо ще ж і свиненя я пас у Загальному дворі, неподалік кузні, я не чув од нього і словечка докору владі, як би тяжко не жилося селянам. Він говорив про життя виключно газетними фразами, як і належало “членові ВКП(б)”. І тільки після двадцятого партійного з’їзду, навесні п’ятдесят шостого року, коли я уже налаштовувався на самостійне життя і прощався з Петрушином, складаючи рядки на кшталт: “десь тут дитинство я залишив, а де — шукаю й не знайду…”, з нього раптом вихопилася одна, ледь-ледь критична нотка. Стоячи на белебені, біля кузні, він підсмикнув штани, обережно роззирнувся навколо і мовив:
— От, мать його, чи ж… повужчала, чи жисть послі з’їзду похудшала, штани спадають…
Вітер суспільних перемін недовго тривожив Петра Петровича. В один із своїх приїздів додому дізнався я, що Марія, Параска і Петро Петрович померли водночас. Підсліпкувата Параска зачерпнула разом із борошном стрихнину, яким у коморі труїли пацюків, напекла млинців… З усієї сім’ї Карусів порятувалася лише їхня дочка Віра Петрівна, моя вчителька, яка у ці дні була на педагогічних курсах у Чернігові. Невдовзі Віра Петрівна прийняла приймака, народила дочку. Чоловік її часто хворів, кілька років лежав паралізований. Залишившись вдовою, і Віра Петрівна якось недовго топтала ряст, переселилася до іншого світу. Декілька років обійстя Карусів стояло край поля чорною пусткою. Дочка Віри Петрівни, закінчивши інститут, працювала десь далеко і не з’являлася в селі. Нарешті хату Карусів купив заїжджий вірменин, який рятував своїх шістьох діток од війни у Карабасі…
А колгоспна кузня і господар її — Петро Петрович — досі у пам’яті моїй вдячній. Червоніє вогник, присипаний вугіллям, у чорному горені. Петро Петрович милостиво дозволяє мені взятися за слизьке довге руків’я ковальських міхів, я підстрибую, повисаю на ньому своїм худеньким тілом і повільно опускаюся вниз, на засипану жужелицею долівку.
Міхи, шкіряні, латані-перелатані, сопуть, вугілля в горені спалахує синіми язичками полум’я. Нарешті Петро Петрович велетенськими кліщами дістає з вогню шмат розпеченого заліза, кладе на ковадло, б’є по ньому молотом: віяло багряних іскор у сутінках кузні злітає до закінченої стелі і гарячим дощем падає в жужелицю. Залізо під молотом коваля гнеться, наче віск, вочевидь, набуваючи форми ножа, сапки або рогачів. Невдовзі залізо вичахає, гасне, стає сизим, і Петро Петрович знову відправляє його в горен або шпурляє в корито з водою, і тоді кошлатий привид, зітканий із білої пари, виростає посеред кузні… Але найбільше любив я спостерігати, як Петро Петрович взуває у залізного обруча новенькі колеса, привезені моїм батьком. Колесо чекало біля дверей кузні на жорновому, з колгоспного млина, камені з виїмкою для колодки посередині, а залізний обруч достигав у дихаючому вогнем горені, повільно наливаючись соком. І ось уже червоне коло, підтримуване кліщами, випливає з дверей кузні, жевріючі обійми стискаються навколо колеса, спалахує і гасне дубовий обід, швидкі, точні удари коваля та молотобійця — і колесо взуте. Таємнича, вабляча сила вогню, дивина перетворень і народжень нових форм із заліза, яке упокорюється людським рукам і людському розумові, запах вугілля, жужелиці, їдкого диму, паруючої води, розпеченого металу — все таке матеріальне, первісне, справжнє і все таке загадкове, наче прочитана в ранньому дитинстві книга, якої уже ніколи тобі не забути. Такою книгою для мене був і залишився назавжди вічний “Робінзон Крузо”. А може, ще й через те асоціюється він у пам’яті моїй з колгоспною кузнею, що я читав ту загадкову у своїй простоті книгу вголос для Петра Петровича, під перестук молотків і сопіння шкіряних міхів, під жебоніння вогню у горені, під схвальні кивки “члена ВКП(б)”, який умів упокорювати залізо…
І через багато літ у новітні, ринкові часи я знову і знову, розгинаючись на грядці в Халеп’ї над прополеним рядком буряків чи моркви, підсмикую штани і варіюю безсмертну фразу Петра Петровича:
— Чи яно жисть похудшала, чи ж… повужчала…
Тієї першої (після смерті матері) зими я з гуртом хлопчаків і дівчаток щедрував під вікнами Палажчиної хати. “Щедрий вечір, пане господарю! Бережи, Боже, свойого товару. Свойого товару і всякого статку, щоб не було на дворі упадку”, — виспівували ми хриплими, бо вже прощедрували через увесь Хутір, голосами. Скрипнули сінешні двері, Палажка запросила нас до хати. Господаря, Івана Лозового, не було вдома, я, хоч і малий був, а вже добре знаю, що він частенько підночовує у молодиць сільських. Під стелею блимала гасова лампа, восьмилінійка, із закіптявілим склом, на столі, прихилена до склянки з водою, стояла фотографія загиблого у війну Палажчиного сина Мишка. Усім щедрувальникам господиня дала по коржику, посипаному маком, а мені — ще й карбованця. І пригорнула мене, приголубила, як рідного:
— Ти ж бо сиріточка, як і я у сьому світі…
Хата Лозових уже й тоді була незавидна, перехняблена у бік поля. А хліви над вулицею, у кінці двору — добрі, нові, брусовані. Затиснутий у руці карбованець грів долоню, буде на кіно, на три фільми, квиток коштував тридцять копійок, я уже снив тінями на полотняному екрані, як п’яниця горілкою. Очі сльозилися, як завжди, коли мені нагадували про моє сирітство. А може, то від морозу, що дужчав, сніг рипів, аж потріскував під ногами. Зачувши нашу ходу на стежці, мукнула у хліві корова, тріпнув крильми півень, зарохкала свиня.
А десь за тиждень хліви Івана Лозового загорілися серед ночі. Батько мій не спав, смоктав самокрутку біля припічка, він часто тепер тупцявся ночами по хаті, і одним із перших хуторян помітив пожежу. Тоді кожному в селі на воротах чи хвіртці писали червоною фарбою, що брати з собою на випадок пожежі. Батько ухопив відра і кинувся городами до двору бригадира. Я теж швиденько одягся, побіг слідом, мріючи про героїчний подвиг, тоді в піонерських газетах часто писали про мужність школярів у боротьбі з вогнем, правда, на колгоспних фермах і дворищах. Але місця для подвигу уже не було: хліви Івана Лозового догоряли. Уже впала стеля, завалилася стіна од вулиці. Кури клубками вогню летіли через город і падали у сніги. Крізь червону завісу лопотливого полум’я темніла туша геть обгорілої корови. Гіркувато пахло смаженим м’ясом. Небо над Хутором, вище стріх і дерев було закінчене, як скло гасової лампи. Висвітлені вогнем лиця хуторян були суворі і насмішкуваті. Жаліли скотину, безневинну, але ніхто не співчував господареві.
— Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік…
— Яно, мо’, і так, як ти гомониш, тольки не так яно буде, — мій батько згорнув чорними, в сажі — прибіг одним із перших на пожежу, вибив двері, намагався вивести худобу, але було вже пізно, задихнулася худоба у диму — руками самокрутку, облизав край газетного папірця і сунув її до рота. — А буде так, що власть сельська запише сей підпал по графі — помста несознательних елементів за мудре керівництво бригадою, бо так їм вигідно перед вищеньким начальством. Ніхто з них і не згадає, що Іван Лозовий — блядун несусвітній, а тольки пам’ятатимуть, що йон — галіфетчик. Ще нас усіх попотягають…
Аж так воно і сталося, як передрікав мій мудрий у цих справах батько. Наїхало міліції. Днями і ночами хуторян сповідували у сільській раді. У батька мого допитувалися, як це він одним із перших помітив пожежу і прибіг на дворище бригадира, не спалося, а чому не спалося. Артема звинувачували, що він стояв збоку, біля тину, не намагався гасити пожежу, отже, мовчки співчував паліям. Сашка Малащиного, який кидався у вогонь і розтягав багром стіни хліва, підозрювали, що він, колишній поліцай, робив це про людське око, а насправді — чи не він і підпалив, помщаючись колгоспному активістові. Найважче прийшлося Василю Будашу: він так і не з’явився на пожежі, бо підночовував у своєї дівки, в Розі, і довго не хотів у тім признаватися. До всього, Василь напередодні посварився з бригадиром, який не дав йому коней — вивезти гній на город. Мабуть, на Будаша б і списали той підпал, відправивши на кілька літ заготовляти ліс для Країни Рад. Але комісія, розгрібаючи недопалки, знайшла під ними ящик новеньких гвіздків, що восени пропали з бригадної хати, і справу прикрили…
Усі сільські галіфетчики у той чи інший спосіб, а тягли з колгоспу, і злодій злодія оберігав.
“Ворон воронові ока не виклює”, — казав мій батько, і це була правда.
