Тієї зими з’явився на Хуторі, поселившись у Явдохи Теленової, міський хлопець. Його прислав у село завод, аби встановити на фермі парові котли і навчити селян варити картоплю для свиней за останнім словом науки і техніки. Він недочував, був контужений на фронті. Хлопець уподобав нашу Марію, щовечора приходив до нас, водив її до клубу, на танці чи в кіно, хоч і Явдоха мала дочку, Наталку, одних літ із Марією. Невдовзі він посватався до Марії з тим, щоб забрати її з собою, до Чернігова. Сестра навідріз відмовилася. Можливо, душа не лежала, а найвірогідніше, що був хлопець чужаком. Ще й родичі та сусіди лякали: “Завезе йон тебе невідь-куди та й покине…” Хлопець поїхав до Чернігова — з Наталкою Явдошиною. І прожила за ним Наталка вік свій, як за кам’яною горою, баринею прожила. Хлопець виявився метикуватим, майстровитим, вимурував дім на околиці міста. А Марія наша десь через рік вийшла заміж за сільського красеня з Рогу. І пробідувала вік увесь, короткий, правда, у хатині над болотом. Бо красень невдовзі потрапив до в’язниці на багато літ за крадіжки та розбій і помер за ґратами, в Сибіру. У злиднях, хворобах, виростила Марія, не без моєї помочі, двох дочок, старшу встигла віддати заміж. Обидві дочки подалися до Чернігова, не вельми часто провідуючи матір-страждалицю. І стоїть Марія в пам’яті моїй біля хатинки своєї, виглядає дочок своїх невдячних, чи не бредуть вони з гостинцями по грузькій, болотистій вулиці, хапаючись за тинки. Виглядає і досі, хоч давно уже, ще в середині сімдесятих, упала коло призьби на землю сиру та уже й не підвелася, зійшла в самотині кров’ю…
Господи, за віщо покарав Ти сестер моїх життям коротким і страдницьким?!
Переконую себе, що сестри віддали роки свої непрожиті мені, аби зміг щось зробити у цьому житті.
Через те і сідаю кожного ранку, як каторжанин за весла, за друкарську машинку — єдине моє виправдання і єдина моя спокута.
3
Сьогодні стільки пройдисвітів тиндичать нам з екранів телевізорів і газетних сторінок про свої контакти з інопланетянами, що я нізащо б не наважився до тої словесної бурди додати ложку ще й свого варива. Якби не розповів уперше про цей випадок із власного дитинства ще року вісімдесятого, задовго до суспільної памороки, в новелі “Подих чудесного”. Можливо, я був перший божевільний з численної когорти хворих на голову. Можливо, і справді не усе в нашій земній, такій реальній реальності піддається строгому логічному аналізові. Так чи інакше, а я можу чесно стверджувати і будь-чим присягатися, що такий випадок був, принаймні він — у пам’яті моїй. Трапилося це уже десь після пожежі на дворищі Лозового, наприкінці зими чи на початку весни батько мій уже торгував у сільській лавці, повертався пізно і вечорами я сам залишався у порожній хаті. Сестра Марія, звісно, дівувала: прибігши з ферми, швиденько переодягалася в чисте і спішила до клубу. Я боявся хати, навіть серед дня. Я боявся підпіччя, такого таємничого, боявся підпілля, де лежала картопля, а за картоплею, у глибині лежала ніч, боявся пічурок у печі, боявся закутків між стіною і піччю, навіть закапелочків на трямові, бо й там лежав чорний обмилок ночі. Коли сутеніло в хаті, темрява, виповзаючи з кутків, потроху відтісняла мене до одного з вікон, найчастіше до того, що виходило в сад, бо його ніщо не застило, тільки засніжена білизна городу і небо над ним.
На небі проступали зорі, я переконував себе, що то матір дивиться на мене, і вже не було так страшно, так самотньо в незатишному земному світі. Найчастіше я й засинав біля вікна, прихилившись до лутки, батько, повернувшись із лавки, переносив мене, геть захололого, на лежанку. А одного вечора… Ось як описував я цей випадок у “Подиху чудесного”:
“І раптом над вишняком у кінці городу засвічується зоря. Мовби невидима рука повісила її в небі на нитці-промені. Зоря погойдалася крихітним, але сліпуче яскравим маятничком і попливла вниз, за нею стелився білий слід. Зоря вочевидь росла, аж поки не стала яскравою кулею, більшою од сонця і навіть од старого, повного місяця. Куля зависла над вишняком, пульсуючи, наче жива. І вишняк, і город, і весь Хутір освітилися, як серед дня, і хата наповнилася білим, легким, схожим на місячне сяєвом. Раптом тіні од вишень простелилися через город аж до призьби, поповзли по шибках химерним мереживом — куля опускалася. Вона приземлилася одразу за вишняком, на колгоспному клинці і різноколірно запромінилася, немов сонце, яке сходить. Коротку мить тривало те видиво. І вишні, і яблуні, і курінь під яблунями, складений із старого соняшничиння, і весь наш город аж до пригребиці, до призьби були у райдужній поливі. Потім кольори згасли, куля знову стала біла, тільки білизна її тепер аж різала очі. Сійнувши іскрами, вона повільно попливла в небо і пливла, поки не стада завбільшки з яблуко, відтак завбільшки із звичайну зорю, нарешті розтанула, загубилася, зникла з очей. Тієї ночі я літав у сні і вперше бачив кольоровий сон… Ледь розвидніло, я одягся і побіг у вишняк, за яким приземлялася біла куля…Одразу за нашими вишнями крихітним острівком цвіли червоні маки. Мати моя страх як любила червоні маки… Тієї ж миті пелюстки маку, наче сполохані птахи, почали повільно злітати…” І так далі. Годі цитувати, бо далі — література… Не було, звичайно, жодних маків. А було відчуття, що зі мною щось важливе відбувалося тієї ночі. Що саме — не міг пояснити тоді (та й кому було пояснювати?! Обсміяли б — і тільки), не можу і тепер. Пам’ятаю лише ту променисту кулю над вишняком, а потім мене ніби відключили. Скільки часу минуло — не знаю. Можливо, і час зупинився. Я став схожим на ватяну ляльку, яку невідома сила несе над городом назустріч сяєву, що його випромінює куля. Сяєво ковтає мене, і все, жодного спогаду. Потім я знову сиджу на підвіконні у порожній і темній хаті, а куля прощально пульсує далеко в небі. Щось схоже я відчував у лікарні, коли мене провідувала мати, а потім брала кошовку на плечі і йшла в село, залишаючи мене серед чужих людей. Мене провідали, тут, на Землі, а хто? Звідки? Провідали і знову залишили самого.
Отже, навіщось я був потрібен тут, на Землі, якщо мене залишили.
Часом мені на думку спадає зовсім божевільна ідея: а може, це я сам і накликав гостей, щовечора сидячи на підвіконні у порожній, холодній хаті і зирячи на небо із журбою та надією?
Нещодавно, випадково увімкнувши телевізор, я побачив шмат американської фантастичної кіноказочки про дитину інопланетян, схожу на земну жабку, яка загубилася на нашій планеті. Схоже на жабку дитинча інопланетян дивилося в зоряне небо і жалісливо скиглило: “Хочу додому, додому, додому…” За ним справді прилетів корабель із космосу, і корабель був схожий на ту кулю, яка опустилася в кінці нашого городу наприкінці зими сорок восьмого року, коли я ще й гадки не мав про телевізор, а із зарубіжних кінофантасмагорій знав хіба що стрічки про Тарзана у джунглях.
Я теж пристрасно прагнув додому, на небо, до матері, але вони, прилетівши і зустрівшись зі мною, вирішили, що мені ще зарано повертатися додому, що я здатен вижити в земній веремії і хоч дещицю зробити для всесвітнього експеримент у…
Ще божевільніша думка: а якщо пережите нами на Землі і відлите в Слові потрібне не лише для нас, землян і не так для нас, як для тих, з інших світів, з інших вимірів, хто експериментує над нами?
Воістину, чим би люди не тішилися, аби не плакали…
Так чи інакше, але для мене той зимовий вечір, з’ява променистої кулі над вишеньками в кінці городу не минули безслідно. Саме відтоді я став літати у сні. Уже не в материних обіймах, уже самостійно. Спершу мене навчали літати. Навчання тривало довго і було воно не вельми приємне для мене. Щойно засинав, тіло моє (таки тіло, бо я відчував опір повітря і навіть біль від падіння) одривалося від черені, крутилося млинком, веретеном у руках невидимої пряхи, летіло, крутячись, над лежанкою, над полом, падало на підлогу. Ніхто мене не піднімав, прокидався я на черені, під рядном. Так було багато ночей. Я почувався пташеням, підлітком, яке випадало з гнізда високо на дереві, розчепірювало свої ще слабосилі крильця і, замість ширяти в небі, пльохалося в траву. Згодом я вже міг перелетіти через усю хату і опуститися десь у порозі чи в миснику, біля відер з водою. Ще згодом я навчився повільно облітати хату, уже володіючи своїм тілом, без виснажливого, неприємного крутіння млинком. Одної ночі я наважився підлетіти до вікна, за шибками якого біліла місячна весняна ніч. Скло і хрестовиння рами не чинили мені опору, я проник крізь них, наче крізь тінь. Чи то лолотливе місячне сяєво, чи безмежжя зоряного неба налякали мене, я шарпонувся назад, під стріху, торкнувся хатньої стіни — і проплив крізь неї у хату, наче то було пасмо тіні, а не твердь із дерев’яних брусів, обтинькованих глиною. У наступні ночі я уже звільна ширяв над нашим двором, уперше так зблизька розглядаючи млинці зеленкуватого моху на старій солом’яній покрівлі та іржаві залізяки, якими батько приклав новенькі снопики, аби їх не здер зі стріхи вітер. Кожна ніч тепер дарувала мені нові відчуття, нові перемоги над простором. Ось я, долаючи страшок, піднявся над яблунею коло хати, над грушею-дичкою, над могутнім в’язом обабіч дороги, виписав коло над садом, над городом, відтак наважився облетіти весь Хутір, що сонно мрів, залитий по самі димарі місячною сріблястою повінню. Сам політ не давався легко. Тіло тяжіло до землі і лише зусиллям волі я примушував його ширяти в повітрі. Щойно забував про це, замилувавшись мереживом місячного сяєва на листі дерев чи блиском зірок у небі, тіло починало нестримно ковзати, як на крутій, крижаній стежині, униз. І довго ще я не так літав, як пурхав, у небі, неначе дрібна пташка, що, попрацювавши крильцями, складає їх і каменем падає назустріч землі, аби за мить знову тріпнути ними і шугануть угору.
Прокидався я на своїй печі, за комином, чи на лежанці з трепетною, щасливою думкою, що відтепер не лише вночі, а й серед дня я зможу літати, немов пташка. Але відчуття польоту у пам’яті і тілі ще було таке реальне! Я вибігав за вишеньки, у поле, де мене ніхто не побачить, щодуху мчав товстоліською дорогою, між молодого жита, піднімав руки, мов крила, — ось-ось злечу! — але не злітав, земля міцно тримала мене коло себе.
Уже в наші дні я прочитав в одній із книг такі слова: Бог дарує сни своїм дітям, що перебувають далеко від дому.
Я справді почувався у ті роки дитям, далеким від дому. Втім, як і тепер. У довготривалім відрядженні. І усі мої писання, вартують вони чого чи ні, лише вісточки додому або ще — обов’язкові для будь-якої канцелярії, навіть небесної, звіти про відрядження. Ніколи ще я не писав так багато, як нині, коли уже — осінь життя мого, і невдовзі відрядження закінчиться, мене відкличуть. Десь у сорокові чи п’ятдесяті роки в одному з фільмів про розвідників, їх було тоді достобіса, була така сцена: фашисти стукають, ломляться в двері, а наш радист гарячкове вистукує останні радіограми тим, хто його послав. Отак і я: час уже стукає у двері, мені — під шістдесят, я гарячкове вистукую на друкарській машинці свої послання у безвість, у надії, що вони комусь потрібні, що на них хтось чекає.
4
Історію про зайця, якому батько одрізав косою шматочок вуха, а потім приніс додому, годував усе літо, мріючи про шапку із заячого хутра, а я випустив зайця на волю, можна було б розповісти кількома словами. Що, власне, я уже і зробив. А можна написати на її основі і грубезну книгу. Потрактовуючи цю історію як конфлікт поколінь у селянському середовищі, як крок сільської, вимушено практичної людини від прагматизму до ірреальності, історичний, так би мовити, поворот селянства до нового світосприйняття…
Я часто згадую того зайця з надкушеним косою вухом у розорі, серед жита дозріваючого, розцяцькованого волошками. І очі в зайця, як волошки, червонясто-сині. Уже він сидить на денці розори, прищуливши вуха, а я збоку, навпочіпки, і руки мої — на колінах, але зайцю усе ще не віриться, що він — вільний. А може, йому не хочеться розлучатися зі мною, бо де ще він зустріне серед людей такого дурня, що випускає на волю хутряну шапку і кілограмів зо два зайчатини? Нарешті він стрибає вбік, здається, і лап не випроставши, наче гумовий, і мчить безоглядно вже в поля, в жита, у світ живий, широкий.
Можливо, того серпневого дня я порятував Всесвіт….
Пам’ятаєте відоме оповідання американського фантаста, на нього і без мене занадто часто посилаються. Справді, мандрівник по часові у далекому минулому згубив якусь там комашину, в результаті — світові катаклізми, через багато тисячоліть…
Можливо, лише задля цього вчинку, із зайчиком, мене і послано у світ земний, і, порятувавши зайця, я усе, що мав зробити, давно зробив, і відтоді (уже чимало десятиліть) лише доживаю віка…
Батько ішов з поля, від акацієвого гайку, де вздовж канави ріс рясний пирій. В одній руці він тримав ношку трави, перекинуту через плече, в іншій — косу і крихітне зайченя, з вушка його текла кров.
— Осьдечки якеє добро я викосив. Якщо не здохне, оклигає, буде нам восени і дичина, і шапка…
Верхівку вушка коса одтяла, як бадилинку. Батько помазав ранку дьогтем, яким звичайно лікував корову, коли їй у череді басаманили рогом бока. Декілька днів і ночей зайченя шерхотіло в хаті, під полом. Я наливав йому молока у денце розбитого горшка, наче коту, проте молока зайченя не визнавало, а молоденьку траву желібало, сторожко стригучи вушками сутінки підпілля. Серед дня, коли нікого не було у хаті, я читав йому з прочотної книжки, зайченя слухало.
У неділю батько опустив у яму, в якій зимувала картопля, над ярком драбину, зібрав у кошика залишки гнилля, дно ями вистелив травою. І переселив зайченя у його нову хату, звідки полонянику стелився єдиний шлях — до чавунця для смажені і на батькову голову, шапка якого, солдатська, геть витерлася і зносилась. Уночі пішов дощ. Я думав про зайця: як там йому, під дощем, у сирій ямі? Ранесенько, ще до череди, побіг провідати бранця. До ями зазирав з острахом, після похорону матері я боявся нутрощів землі. За ніч майбутня батькова шапка вигребла собі нірку в стіні, і тепер лише писок її губокопилився з глинища. Підрісши, заєць цілісінькі дні і ночі бурив нори, наче кріт. Можливо, сподівався в такий спосіб здобути собі волю. Але яма була надто глибока.
Згодом він перестав мене боятися і вже не ховався в нору, почувши мою ходу. Тим більше, що я приходив до нього з оберемком свіжої трави і навіть із молоденькими бурячками, які висмикував із грядки. Я розмовляв із ним, як із людиною, подовгу, бо й не було мені з ким того літа розмовлять. Ще начитував уголос із книжок, які мені уже видавали в сільській, для дорослих, бібліотеці. Кращого слухача я ніколи не мав і не матиму. Підібгавши під себе лапки, заєць, ворушачи розкриленою губою, зосереджено жував молоду бурякову гичку, яку найбільше полюбляв, і, як частенько тепер кажу, кепкуючи з колег у президіях усіляких зібрань, робив розумне обличчя і розумні, уважні очі… І лише коли я починав зображати, як татакає кулемет (більшість тогочасних книжок було про війну), слухач мій злякано нашорошував вуха або й кидався стрімголов у нору. Перші, написані опісля смерті матері, поези свої я теж читав лише зайцеві, стоячи на краю ями, наче Пушкін на відомій, продукованій у читанці, картині, з простягненою угору рукою і натхненним обличчям, звернутим до рукопису. Заєць тривожно косував оком на випростану над ямою правицю, стриг вухами, коли голос мій у патетичних місцях гучнішав до крику, але вірші йому, здається, подобалися…
Тим часом спливало літо. Заєць, завдяки моїй турботі про нього і неволі, ріс, як на дріжджах тісто, повнів, хутро на нім — од вух до куцого хвостика — вилискувало. Уже й школа була не за горами. Батько усе частіше заговорював про шапку. Я боявся, повернувшись одного дня зі школи, побачити на тинку розіп’яту заячу шкуру, а в хаті почути пахощі смажені. І десь у середині серпня я остаточно вирішив для себе, чим би це мені не загрожувало, подарувати зайцеві волю. Якраз і нагода трапилася: батько на весь день поїхав до лісу по ломаччя. Кинувши у яму свіжої травиці і прочитавши перед полоняником свої нові вірші, я приволік од пригребиці драбину. Заєць шмигнув у нору, але я вперто сидів на дні ями, прихилившись до драбини, поки йому знову не закортіло бурякової гички. Притиснувши бранця до грудей, я вибрався по драбині з ями, і усі приваби стиглого літа відкрилися полохким заячим очам. Сердечко його билося, як двигун коло молотарки, хвилювання його через невидимі паси передавалося мені. Я боявся зустріти когось із дорослих у вуличці і побіг стежкою через городи, проминув вишеньки, вибрався на клинок поля, де ще колесило жито. Присівши на суху, теплу землю в житі, я виголосив промову. Не пам’ятаю уже її всю, але були там такі слова:
— Прощавай, зайчику. Не забувай мене. Як зустрінемося у полі, хоч вушками до мене ворухни. І я тебе ніколи-ніколи не забуду…
Відтак я опустив зайця на дно зарослої волошками розори, розняв руки. Якусь хвилину він сидів непорушне, прищуливши вуха, ніби не вірив у своє щастя, у свою несподівану волю. По тому, справді, як гумовий, не випростуючи лап, стрибнув убік. А за мить уже чкурав розорою од мене в поля, в жита, що тільки шелеснули за ним. Я поплівся до двору свого, уже дорогою, передчуваючи скорий приїзд батька. І він не забарився. Щойно я встиг витягти з ями і прихилити до пригребиці драбину, як у вуличці заскрипіли колеса і занокав до коня батько. Коли я з’явився з-за хати, він уже відчинив ворота, заїхав у двір і тепер закурював, прихилившись до воза, повного ліщиння.
— Дак ти там за своїми книжками не забув свиненя погодувать?
— Не забув, тату.
— А теляті трави нарвав?
— Нарвав.
— І зайцю кинув?
— А зайця я випустив…
— Куди ти його випустив? — батько ще нічого не зрозумів, спокійно смалив цигарку.
— У поле одніс і випустив.
— Ти що, здурів?!
— Зайчик теж жити хоче на волі…
Батько мовчки висмикнув ліщину з оперезаного вірьовкою воза, кинувся до мене. Я метнувсь за задвірки, там, в огорожі, була хвірточка. Вислизнувши у хвіртку, щодуху біг крутим Халявинським шляхом, повз наш ярок, повз Малащин двір, батько, з довгою ліщиною у руці, важко хекаючи, — за мною. Проминувши Малащин двір, батько зупинився. Я був далеко попереду.
— Щоб ти й додому не вертався! Живи у полі із своїми зайцями! — гукнув гнівно батько і повернув назад, у село.
Я побрів у жита, сів на край розори, де нещодавно прощався із зайчиком. Житні колоски шелестіли над моєю головою, лагідно і зичливо, волошки тулилися до моїх колін, ніби утішали мене. Я гірко і довго плакав, просячи жито, землю, небо повернути мені матінку рідну. Усе живе навколо співчувало мені, я відчував на собі теплий подих світу живого, чув голос його німий, добрий до мене. Але матері не було, і я знав, що вже й не буде. Ніколи. Сонце покотилося по верхівках верб над шляхом, час було виганяти на пашу свиненя. Свиненя паслося в Загальному дворі, я сидів на ґанкові колгоспної комори, читав книгу. Батько пройшов повз мовчки, похнюпивши голову, ніби й не помітив мене, але уже й не сварився. Мабуть, у лавку. Більше ми ніколи не згадували про зайця. Він ходив у своїй старенькій солдатській шапці, поки й не оженився вдруге. Нову, цигейкову шапку йому купила в місті молода дружина, моя мачуха.
Через багато років, поки я займатимуся громадськими справами, зайці геть обгризуть мій молодий сад у Халеп’ї.
Але то, певно, інші зайці, не родичі порятованого мною…
Щойно я буквально “проковтнув”, як у дитинстві, коли вдавалося добути цікаву книгу, роботу Георгія Касьянова: “НЕ ЗГОДНІ: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років”. Уже наш час настільки віддалився, що стає потроху історією. В цій роботі, серед іншого, є такі рядки: “…Поява шістдесятників — подія революційного характеру. Тоталітарна система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала “побічний продукт” — ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо, саме з середовища інтелігенції… Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим…”
