5
На межі літа і осені того року я знову закохався…
Вона була польовою русалкою, царювала в житах, а коли жита скосили, прийшла в село і назвалася вчителькою.
Одгриміла остання літня гроза. Хмара відповзла на край неба і зависла над болотом та лісом. А над Хутором яскравіло стигле, серпневе сонечко. Повз наш двір, з гори, дзюрив, вилузуючи з полотна дороги камінчики, потік дощової води. Я сидів на порозі задвіркових дверей і, підклавши читанку, надписував новенького зошита, уже як учень третього класу. А не якийсь там першокласник чи другокласник. Вона з’явилася з-за Малащиного хлівця, де у сільську вулицю впадав Халявинський шлях, у мокрому брезентовому плащ-наметі, з відлогою на голові, боса, у руках несла по черевичку. Уже коло нашого двору перебрала черевички в одну руку, відкинула з голови відлог. І чи мить така трапилася, особлива, чи пороблено було мені, чи так уже судилося, але я закохався одразу. Ще яскравішим зробилося сонце, небеса заіскріли, як новенькі, дощова вода на дорозі блищала, як живе срібло у ватерпасі, як у нас називали столярський важок. Згодом я платитиму за це щасливе осяяння довгими, тяжкими, хоч і солодкими муками. Але тої хвилини я почувався як у сні, коли літав над Хутором, неймовірно легко і радісно. Вона була руденька з лиця, в ластовинні, коротке, до плечей, волосся — кольору стерні, а очі — несподівано блакитні і добрі. Можливо, ще й тому я так раптово закохався: бо найбільше я любив і цінував тоді в людях доброту.
Несподівано вона зупинилася коло нашої хвіртки і мовила:
— Хлопчику, а чи не можна залишити у вас плаща, аби не волокти в село?
Я мовчки кивнув. Мені раптом забракло сил, аби щось говорити. Плаща свого вона повісила у сінцях на драбині, приставленій до горища. І лишилася в світлому, в жовту смужечку, наче виплетеному з житньої соломи, платтячку. А по нім — сині квіти волошок. Розчісувала, стоячи на задвірках, волосся, воно бралося золотистими хвильками, наче вітер котився по хлібному полю.
— Хлопчику, а де тут у вас школа?
Я провів її до самої школи і полопотів по калюжах назад, сіючи навколо себе іскристі бризки. Час було гнати на стерню свиненя, але я уперто сидів на лавочці під Артемовим двором, не зводячи очей з вулиці по той бік Загального двору, де вона мала з’явитися. Серце билося, як у спійманого в долоню дурного горобчика. Вона випурхнула з Артемової вулички неждано. Можливо, заблукала чи хтось показав їй стежку навпрошки, через городи і ферму. А може, вона уміла літати.
— Я навчатиму у вашій школі першокласників. А ти, Хлопчику, до якого класу ходитимеш?
Господи, як я хотів тої миті знову стати першокласником! Але мусив промимрити з величезним жалем:
— До третього…
Вона згорнула плаща, поклала на руку і пішла гористою вулицею у бік Халявинського шляху. Я, мов сновида, плівся слідом. Біля Малащиного хлівця зупинився: вона була вже далеченько, а бігти, наздоганяти було чомусь соромно. Але вона озирнулася, засміялась і прощально помахала до мене рукою. Я довго стояв і дивився вслід, аж поки її постать не зникла у видолку.
Назавтра у школі я дізнався, що нову вчительку звуть Тамара Василівна і що вона — халявинська. Закінчивши нашу семирічку, я навчатимусь рік у Халявині у восьмому класі, я розпитуватиму про Тамару Василівну і місцевих учителів, і людей, які вік звікували в Халявині, але ніхто про неї нічого не знав і не чув: “Такої людяки у нас наче ж не було…”
Тепер я кожного дня, прибігши зі школи, чекав на неї біля нашого двору або під Малащиним хлівцем. І ми повільно ішли Халявинським шляхом між кучмастих верб, за якими стелилися поля, у стерні, як у золоті. Я розповідав про книги прочитані, про те, що я, коли виросту, теж писатиму книги, навіть читав свої віршики. Вона уважно слухала, схвально кивала головою, усміхалася, але ніколи й нічого не розповідала про себе. І проводжати вона дозволяла себе лише до містка через ярок, ані кроку далі. Я подовгу стояв на містку, а вона танула в золотистих, уже осінніх полях, як привиддя. Уранці я із шкільною шанькою через плече знову чекав на неї коло двору і ми разом пішкували до школи. А в середині дня знову прощалися на містку, на Халявинському шляху, до наступного ранку.
Найщасливіші, найчарівніші дні мого дитинства.
І це щастя тривало біля двох тижнів.
Досі мене ранками будили іволги, які літували у верховітті наших осокорів та верб. Того ранку, прокинувшись, я вперше не почув лунких їхніх голосінь, а тільки шум вітру над хатою. Жовкле листя, зірване вітром, сипалося з дерев і шерхотіло об шибки вікон. Вітер був сіверний, з-під “лаптей”, як казали у нас, схолодало раптово, за одну ніч. Волохаті хмари бігли по спохмурнілому небу, накрапав холодний дощ. Я довго, із шанькою через плече, гріючи по черзі об коліна босі ноги, стояв біля свого двору. Її не було. Я побіг за село, на Халявинський шлях. Шлях безлюдно, сирітно стелився до хмаристого видноколу. Тривожно і сумно вишумовували верби, сіючи листя, як сльози. Я поплентався до школи, ховаючи од стрічних зарюмсане лице.
У школі її не було.
Ще багато днів бігав я на Халявинський шлях до містка і далі, виглядаючи її.
Але вона уже ніколи не прийшла.
Вона перекинулася на золотисту іволгу і відлетіла з птахами у вирій, забравши з собою моє дитинство…
