Виявляється, у матері ще був брат Іван. Я сам про нього дізнався лише кілька років тому. В Україну з Америки прилетів професор філології Рубчак. Тієї весни на Чернігівщині проводилися традиційні Шевченківські свята. Ми усі були у Седневі Чернігівського району і професорові захотілося побувати в моєму селі. Він добре знається на моїх писаннях, високо поціновує роман “Вовкулака”, пропагує його на своїх університетських семінарах. Тоді ще на представників української діаспори в провінції дивилися як на посланців з іншого, не земного, світу, і районна машина закрутилася. Терміново оголосили про зустріч у Петрушинському клубі, прислали у Седнів колгоспну машину. І ось ми під’їздимо до контори мого рідного колгоспу “Шлях до комунізму”, він, здається, і досі так зветься, незважаючи на усі суспільні переміни, наша провінція традиційна і консервативна. Біля воріт двору стояли петрушани, я підійшов, привітався. І раптом шофер Олексій Бурсим, не набагато і старший за мене роками, запитує:
— Григоровичу, дак ото той, сивий, із бородою, Семирозум?
Цієї історичної миті професор Рубчак якраз виходив з машини і уперше ступав на петрушинську землю. Він справді сивий і справді з борідкою. Я довго не міг зрозуміти свого земляка: розмовляли ми, як німий із сліпим.
— Який Семирозум?
— Дак балакали ж, що буде зустріч із Семирозумом.
— То я ж і є Семирозум, по матері.
— Дак нє, про Івана Семирозума, що колися в Америку виїхав, балакали. Ніби йон вернувся. Старі баби з усього села, яни ще його пам’ятають, позлазилися до клубу…
Я щойно дописав “Листя землі”, один із чільних героїв роману — Семирозум. Я весь ще був — там, у романі. І раптом реальність наклалася на витвір письменницької фантазії. Мій герой теж то зникає, то раптом з’являється на обріях життя. Часове коло замкнулося. Мені крутилося в голові. Уже в клубі, перед зустріччю, я дізнався від бабок, що у матері моєї був брат Іван, у миколаївську війну дослужився він до чину офіцерського, хоч був із селян, із простих, що на той час — рідкість. Після революції органи тягали його сильно — то арештовували, то випускали. Врешті-решт однієї ночі він зник із села і через декілька років подав рідним вісточку із Америки. Аж тепер осе повернувся до Петрушина, і отой бородань, що під оплески пішов на сцену, йон і є Іван Семирозум, ми його одразу признали, тольки йон не признається, бо ще йому, мабуть, не дозволено признаватися…
Воістину, народна фантазія багатша од письменницької. І в батьковому роду була людина, що про нього нам, дітям, нічого не розповідали. Такі часи були. Батько мав ще одного брата — Павла, молодшого од нього. Я дізнався про нього уже в наші роки, записуючи спогади односельців. Павла Дрозда і ще одного хлопця з Хутора забрали органи десь року дев’ятнадцятого, коли мобілізовували молодь на фронти громадянської. Хлопці нібито ховалися від мобілізації, не хотіли воювати. Із Хутора, через село їх вело декілька червоно-армійців. Дівчина брала з колодяза воду і хлопці попросили напитися. А може, хотіли попрощатися. Коли я записував на диктофон спогади, колишній дівчині було уже за вісімдесят. Але вона на все життя запам’ятала Павлові слова. Напившись води, він підморгнув дівчині і сказав уголос:
— Я скоро повернуся. Ми їм навоюємо…
Червоноармійці, певно, із загону особливого призначення, які виконували тоді усі каральні операції, похмуро мовчали. Хлопців одвели в Городню, містечко за верст двадцять від Петрушина, там був штаб червоних, і — розстріляли.
У сімдесят дев’ятому році у нас народився син. Ми назвали його Павлом. В пам’ять про мого дядька, який загинув таким юним. Невідомо за які і за чиї гріхи. Син весь, принаймні зовні, — у наш, дроздівський, по вуличному — гуцівський, рід.
Неспинні колеса часу, колеса доль людських.
3
Уже нема на світі нікого, хто був свідком з’яви і перших кроків по землі Хлопчика із згаданої мною фотографії. І батьки, і сестри його, і тітки, і весь наш Хутір переселилися до, сподіваюся, кращого світу, усіх поглинули могильні хвилі. Той час став історією, міфом, уривки якого — у моїй згасаючій пам’яті, і тільки.
Хлопчик з’явився у врослій у землю хаті, на Хуторі, край шляху, що вів, через Халявин або Товстоліс, до города Чернігова, неждано і непрохано. Лише матір, якій було уже під сорок, раділа йому і до кінця днів своїх коротких казала вдячно:
— Сього хлопчика мені Бог послав.
Сестри старші від хлопчика на тринадцять і на десять літ. Обидві дуже не хотіли, аби Хлопчик приходив у цей світ, ревнували матір до нього, ще не народженого. Батька, витомленого гірким колгоспним життям, а було йому тоді вже за сорок, теж не радував ще один їдок у сім’ї. Страх голоду, війни, наруги, усіляких суспільних пертрубацій уже був у крові людей, як вірус нової, породженої двадцятим століттям хвороби. Народилося дитя ледь живим, пуповина обвинулася навколо горлечка. Навернула його до життя баба-повитуха. Сталося це вночі, з двадцять четвертого на двадцять п’яте серпня. У сільській раді записали двадцять п’ятим. Був рік тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий.
Наступна сторінка життя Хлопчика тоне у ще непрозірнішому тумані міфу. Хтось на небесах сильно не хотів, аби Хлопчик вижив. І хтось інший, теж, мабуть, на небесах не менш сильно хотів, аби Хлопчик — жив. Єдиний доказ правдивості цього міфу — глибокі шрами (і дотепер) на моїй шиї. Сліди від операції на лімфатичних вузлах. Фельдшерка була одна на декілька сіл, у сусідній Чорторийці. Вона запевнила матір, що надії на видуження — ніякої. Але направлення до чернігівської лікарні виписала. І матір, з тримісячним Хлопчиком на руках, попішкувала крізь осінню пасмур, по підмерзлому груддю у город. Уже наступного дня матір і Хлопчика посадовили на літака, кукурузника, як їх пізніше називали, і вони полетіли до Києва, у Чернігові не знайшлося спеціалістів, а операція потрібна була термінова. Так свідчить родинна легенда, яка уривками збереглася в моїй пам’яті.
Наступної весни, першої весни Хлопчика, мати білила до Паски хату знадвору, а колиску повісила на тинок. Бичок-годованець, чухаючи об тина лоба, підчепив ріжками вервечки і з колискою на ріжках почкурив кружкома по нашому просторому дворищу. Мати зойкнула, сполошено закричала, заголосила, збіглися сусіди. Від того багатолюддя, лементу, від плачу Хлопчика в колисці бичок геть збаламутився, виписував по двору коло за колом, вистрибом, поки не кинувся з відчаю у розчинені двері хлівця, у стійло. Колиска зачепилася за лісу ясел, перевернулася, Хлопчик викотився у січку.
Не претендуючи на жодні паралелі, можу твердити, що вдруге, чи уже втретє, я народився в ясельцях…
Осердя, пуп світу — хата. З хати в двері — у сінці. Із сінець двоє дверей — на ґанок і на задвірок. По той бік сінець — хатка і комора. Усе інше, що є в білому світі, — окілля. Над хатою — горище, царство тіней, ночі, моторошної темряви; над горищем, сінцями, комірчиною, хаткою — стріха, темно-корицева, зверху поросла зеленим мохом; над стріхою — димар, над димарем — небо, у небі — Бог.
Кросна, розкладені на коники, победрини, поперечниці, жердки, стояки, літували у темному, таємничому чулані, під стіною, угорі якої — вузенька ляда для світла, віконце, затулене замурзаним склом.
Кросна заносили до хати наприкінці зими, коли довшав день і стукали у шибки синиці, віщуючи наближення весни: “Кидай сани, готуй віз! Кидай сани, готуй віз!”, а злагідніле сонце проганяло із шибок пишну, узірчасту паморозь, що під вечір знову розмальовувала шибки. Тала вода збиралася на підвіконнях і скрапувала на лави, в підставлені матір’ю кухлики із снарядних гільз, їх майстрував сусідський парубок Семен Будаш, що частенько приходив до сестер гуляти. За розплющеними, сонячного дня, очима шибок, на городах, у дворі навколо тину, на вулиці ще білили пагорби снігу, але зі стріх уже звисали крижані бурульки. Краплі сліз текли по них і падали в ніздрюватий вздовж призьби сніг, зима плакала, передчуваючи весну.
Кросна впливали до хати із чулана, із ночі в день, із зими у весну, схожі на чудернацький корабель, намальований у підручнику сестри Люби, причалювали до світлої, з двома вікнами, стіни, царювали на добрій половині хати, від мисників до столу. Кросна супроводжувала численна свита: берда, веретена, човники, мотовило, сукало, цівки, клубки і пачинки ниток. Усе було давнє, як світ, а може, і ще давніше, медово-коричневе, тепле навіть для ока від рук бабок і прабабок, що їх торкалися, гладеньке, вичовгане долонями. Відтепер, на багато тижнів, життя у хаті крутилося навколо кросен. З клубків, пачинок і веретен накручували на навій основу. Мати з піднятими руками, на яких — пачинок ниток, годинами стояла біля покуття, під образами (я згадую її завжди, коли бачу у Софійському соборі знамениту Оранту), поки навій, поскрипуючи в улоговинах коників, намотував на себе золотаві, у сонці, що лилося з вікон, струни ниток. Ще день-два мати чарувала біля мотузяних ничниць і густого берда, пронизуючи крізь них нитки і натягуючи основу на верстата. А вже рокотало під сестриними, а потім і під Хлопчиковими руками сукало, намотуючи нитки на вистругані із бузини цівки. Цівки наштрикувалися на залізний стерженьок, збоку, біля кружала. Послинивши долоньку, б’єш по лискучому руків’ю, розганяєш кружало, аж дерево навколо залізних вісьок починає диміти. Сукало стрибає по дощатому полу, пальцям, крізь які тече нитка, намотуючись на цівку, стає гаряче, кіт з-під полу кидається на клубок, що метляється по долівці, впивається у нього лазурями, обриває нитку…
Нарешті в один із ранків мати сідає за кросна, бере у руку човничка з цівкою, опускає ноги на поножиці, і кросна оживають: опускаються і піднімаються, стрижучи настояне на пахощах льону повітря, ничиниці, стукає бердо, наче настінний годинник, зі скрипом повертається нижнє воротило, йому слухняно відлунює воротило верхнє, а золотистий човник бігає по сизуватій нитяній основі, як сонце по небу, — од вікна, що виходить у двір, до хлівця, з-за якого сонечко сходить, до вікна на задвірок, крізь яке сонечко прощається, вкладаючись спати.
І тче матінка моя біле полотно дня. Що кросна у нашій хаті, з човником-сонцем, — модель світу, а матір за кроснами — богиня світу, я зрозумію значно пізніше, коли на воротило долі моєї нагорнеться багато сувоїв полотна — із прожитих днів, років і десятиліть. Але Хлопчик усе це уже знає. Якщо не знає, то відчуває трепетною дитячою душею.
У класі, здається, четвертому вчитель дасть мені (на одну ніч) брошурку про будову Всесвіту. Я жадібно читатиму її до ранку, на печі, біля каганця на пічному віконці і дізнаюся про усілякі там планети, зорі, галактики і все таке інше. Світ у моїй уяві нарешті розпошириться до безмежжя, безкінечності. Але то уже — в іншому житті. Для Хлопчика ж світ кінечний, облаштований дуже просто, як колесо у возі або жорна у хатці, із жердиною до стелі. Годинник на стіні, з двома ребристими гирями на ланцюжку — і то набагато складніший, таємничіший, аніж світ. Хата. Двір. Город. Хутір. Загальний двір. Над усім тим — небо. Небо десь там, за городами, у полях зустрічається із землею, то і є край світу. І це уже в трохи пізніші роки. А спершу — хата, стріха над хатою, поросла зеленим мохом, а над стріхою — небо, по якому котяться, як колеса по дорозі, сонце та місяць і на якому вночі пасуться, як білі вівці з ягнятами на моріжку, зорі. І усе те, два світи — нижній, хатній, і верхній, небесний — взаємозв’язані невидиме, але міцно, як жорна — жердиною — зі стелею хатки. І домінує світ нижній, земний, не небесний, верхній. Мати вдосвіта запалює в печі — і розвидняється, сонечко викочується на небо, погрітися. Піч вихолодає, і вихолодає небо, вихолодає усе навколо, сонечко лягає спати. Мати тче на кроснах біле полотно — і довшає день. Мати запалює гасову лампу під стелею або каганця на комині — і загоряються в небі зорі. Не було б вітру, якби мати не наказувала щоранку сестрам відкрити верху комині, чорне, у сажі, кружало. Не було б хмар, якби мати не топила в печі чи в лежанці, бо хмари — з диму, який піднімається з димаря нашої хати. Не було б ані місяця, ані сонця, якби їх не змайстрував батько, як він майструє колеса для возів.
Батько робив колеса.
Хата стояла на колесі, по ободові якого небо стрічалося із землею. Люди жили на колесі, як лелеки на в’язі, на вершину якого наштиркнуте колесо. Колесо-сонце котилося по небесах, колесо-місяць у місячні ночі висів над хатою, вози торохкотіли повз нашу хатку на дерев’яних колесах, сотворених батьком. Котилося по небесах крилате колесо, на залізній вежі, водогону вітряного, у Загальному дворі, котилося по небесах і гнало перед себе хмари.
Творив батько у хатці, по той бік сінець, лише на зимові морозні дні перебирався із своїм струментом до хати. Стіни хатки, з одним вікном, на Халявинський шлях, обвішані рубанками, ватерпасами, долотами, стамесками, циркулями, свердлами, від маленьких, у мізинець завтовшки, до свердла-велетня, яким батько просвердлював березові колодки для колісних маточин… Обточивши колодку на верстаті, батько ще теплу од його рук і різака маточину клав в ослін із виїмкою посередині, вимірював її вершню циркулем, розкреслював по дереву хімічним олівцем, послинюючи грифель, і видовбував долотом окопчики для спиць. Спиці батько стругав у хаті, серед зими, коли шибки вікон геть заплющували, навіть серед дня, свої пухнаті вії. Заносив до хати ослона, схожого на гривастого коня, вершникував на ньому, закріпивши між дерев’яних виступів дубового спичака. Довго стругав його та вигладжував, до дзеркального блиску. Під добрий настрій батько садовив Хлопчика перед себе на дерев’яного коня, вкладав у його маленькі долоні руків’я струга, ножак ковзав по твердій деревині, але то були щасливі для Хлопчика хвилини, бо він почувався причетним до творення колеса.
Котилися дні і ночі, докочувалися до весни, вкочувалися у літо. За тепла батько перебирався під хату, де стояла збита з обаполів, на ногах-колодах, колесня. Од вулички їх затуляв бузок, що рясно розрісся під вікном, величезна яблуня-пепенка височіла до піднебесся, розкриливши гілля над колеснею і стріхою хати, над ступою-ножаною біля стіни. Батько вкладав маточину у виїмку посеред колесні і, хекаючи з кожним ударом, вганяв у видовбані ще восени окопчики промені спиць. Найтяжче для батька було — одягти обода, уже з просвердленими віконцями для спиць. Гухкання дерев’яного молота відлунювало від хатньої стіни і стугоном котилося через сад, городи, аж у поля за нашими вишеньками. Нарешті остання спиця затуляла віконце в ободі, випиляні кінці його ручкалися, коло замикалося. Батько, в розхристаній, вогкій від поту полотнянці, переможно виймав колесо з виїмки, ставив на край колесні. Сонце в небі, по той бік густих акацій та розлогих осокорів, було тільки подобою колеса, ясно-жовтого, як материне бурштинове намисто, блідою тінню його. Але ще довго батько прихорошував колесо, пригладжував, пестив стамесочкою, змагаючись із Богом, який сотворив сонце рівненьке, без жодної щербинки, без жодної скабки. Аж тоді опускав колесо на стежку, що бігла вздовж призьби до задвіркових дверей, і казав до Хлопчика: “Коти, сину!” І наставав його час, золота мить для Хлопчика: він котив колесо по стежці і котив сонце по небу, уже розпашіле, червонясте, уже соннувате сонце, котив до золотих воріт його опочивальні. Колесо ховалося у хатку, сонце — у свою господу край неба і край землі, і верталася з поля мати, і корова верталася з паші, мати доїла корову, наливала в кухлика молока просто з дійниці, Хлопчик сидів на ґанку, уже в бузкових сутінках, і пив Хлопчик — сиродій.
Але і це все — пізніше, коли війна уже перестала буть, і батько повернувся з війни і з чужого, незнайомого дядька став батьком, і була вже корова Лиска, і мати — ще була…
А спершу були слова: ПІЧ. ПОЛ. МОЛОКО. ГАМ. ЛЕЖАНКА. ХАТА. НЕБО. СОНЦЕ. ЖИЖА. СКРИНЯ. КЕТА. ЯБЛЯ…
Слово “ЯБЛЯ” вбирало усі слова. Бо ЯБЛЯ — це був він, Хлопчик, так прозвали його сестри, а всі слова були в ньому, і все, що означали слова, було в ньому, і він був усім, що ці слова означали, бо Хлопчик і навколишній світ ще були нероздільні.
— МАМА. ДАЙ, ЯБЛЯ…
І НАЗВАВ АДАМ ІМЕНА ВСІЙ ХУДОБІ, І ПТАСТВУ НЕБЕСНОМУ, І ВСІЙ ПОЛЬОВІЙ ЗВІРИНІ.
Твій шлях на вершини — шлях на піч, в підстелля, підстрішшя, піднебесся земного світу.
Прочеберяти босими ногами по холодній, вистудженій морозним подихом із дверей підлозі, зіп’ястися навшпиньки, облягти животом на край дошки, обіпертися ліктями, ривок усього тіла — і ти, щасливий, уже котишся по широчезному полу, до подушок біля стіни, високих, як кучугури снігу за вікном. УРА, НАШІ, НІМЦІ, БОМБА, САМОЛЬОТ, АТАКА, ОКІП, ФРОНТА! — ти безтямно і пристрасно, аби лише приглушити страшок, вигукуєш усі слова, які вклала у твою дитячу голівку війна. Проте лежанка упокорюється тобі без бою, вона лише трошки вища од полу. На лежанці ти озираєшся і спочиваєш після атаки. У кутку, під стіною — діжа, кругла дерев’яна хатка, щільно накрита віком, в ній живе квасне тісто, кавалочок, на самім денці, присипане борошном, воно спить, дихаючи кислим, спить до того дня, коли мати заходиться пекти хліб. Тоді тісто ростиме, підніме віко і гляне навколо білим, булькатим оком, і запитає тільки у тебе, бо ніхто, окрім тебе, того голосу не вчує: “А чи є ще хто живий у цьому великому світі?” Біля діжі хижо скалить до тебе зуби рубель, широкі, руді, але ти його майже не боїшся, він не кусається, лише погрозливо торохкотить, коли мати прасує твою нагорнуту на качалку свіжовипрану сорочку.
Ти страшенно боїшся залізної праски, що дрімає на виступі комина, над лежанкою. Навіть сонна, праска страшна, бо у неї — великі, гострі ікла, а писок — як у сердитого пса. Коли ж сестра розкриває її зубату пащеку і всипає у ту пащеку совок розжареного, палаючого вугілля, праска клацає зубами і дихає вогнем, димом, наче змій із казки, прочитаної тобі сестрою Любою. У присмерках хати праска зирить хижими, червоними очищами і, побризкана водою, шипить, мов гадюка. Ти уже знаєш: люди їдять хліб, теля їсть траву, праска їсть вогонь із печі. Сьогодні вона люта, бо давно не годована.
Тепер страх перед праскою додає сили і мужності, ти безоглядно ставиш ногу у темну пічурку в комині, запахаєшся руками за край рядна, яким застелено черінь, ще одне відчайне зусилля і ти — на черені. Піч — пуп світу, який у тобі і в якому — ти.
— Мамо, я уже на печі! Я, САМ!
Твоя найдорожча, бо — найперша — перемога.
4
Лавочка під Артемовим, Блюмовим, по-вуличному, двором, що разом із невеликим городом, чітким прямокутником вписаний у двір Загальний. Початок Хутора, витоки Хутора, розстаньки, схожі на обчикрижену січкарнею Артемову долоню, з трьома пальцями-вуличками, одна вулиця — в глибину Хутора, в поля, повз колодязь, хутірські хати, нанизані на неї, як білі намистини, друга — до колгоспної комори і далі, на сільське кладовище, третя вулиця, крута, гориста, за Малащин двір, на Халявинський шлях, до таємничого і вабного города. Лавочка — хутірський клуб, хутірська збірня, хутірський парламент. Тут гуртується хутірська ланка (Параска Гуцова, мати моя, незмінна ланкова, аж до хвороби, яка звела її, молоду ще, в могилу), аби з сапками через плече чи із серпами брести в поля, на роботу, тут хуторяни чекають на корів із череди, тут збираються гулять у святкові дні. Моє постійне місце — біля лавочки, під тином. Ще є на Хуторі діти, мої однолітки, ще накочуються у хмарах куряви дитячі ватаги з Карусівщини, сусіднього, люднішого кутка. Але мене мало вабить гонитва за обручами, гра в піжмурки чи гра у війну, кидання “бомб” — із піску і широкого листя лопухів. Не розумію і не замислююся — чому, але мене магнітом тягне до себе людський гурт, людська гомонка. “Чого бо се ти туточки розсівся, коло старших! — гримне якась жінка, захотівши розказать щось таке, що для дитячих вух не підхоже. — Іди до діток гулять!” Я неохоче бреду на розстаньки, де кубляться мої однолітки, але невдовзі тихцем ковзаю повз тинок і знову клубком згортаюся неподалік лавочки. З часом до мене звикають, як до бузку по той бік тину чи до берези над лавочкою. І гомонка хуторян вростає, в’їдається в мою душу навік, як петрушинська курява, в якій ми, діти, купаємося. Вона вкладається у свідомість пласт за пластом, осідає на денці пам’яті, майже нічим не нагадуючи про себе впродовж багатьох років, аби через десятиліття, на схилі життя, настирно клубочіти, вирувать і проситися у Книгу…
Останнім пішов із Хутора, на кладовище, Олексій Отрохович. Уже стояла скумасною пусткою посеред поля садиба Карусів, навіть дочка Петра Петровича і Марії — Віра Петрівна, моя учителька, — померла. Уже розсипалася в порох хата Палажки Лозової і бур’яном та дерезою заросло хатище, уже розібрала свою халупину на дрова Ольга Богулина, а сама перебралася у таку ж стареньку хижку своєї родички, але в селі. Уже на місці садиб Ніни Реп’яхової, Параски Ракової і Явдохи Теленової росли дачі міських скоробагатьків, а Олексій усе ще стеріг старий Хутір. Сам-один у порожній, холодній хаті, що її серед зими по вікна замітало снігом із полів. Діти і онуки жили в Чернігові, правда, не забували батька і діда, час від часу навідували, привозили харчі. На плівці мого диктофона досі його хриплуватий, спокійний, розважливий голос, записаний, коли я приїздив до Петрушина із професором Рубчаком. Десь через півроку Олексія Отроховича не стало, переселився на кладовище, здав свій пост… Кому? Вітрові з поля, небу над руїнами старого Хутора, такому незворушному. Звичайно, буде з часом нове життя на Хуторі, але це уже буде інше життя. Коли помер Артем Блюм, а невдовзі, наступної зими, і мій батько, і над Хутором, над полем, над кладовищем висів яскравий місяць-повня, моя мачуха Мотря Тихонівна казала: “Уже твій батько і Артем сидять на лавочці, між могил, покурюють і гомонять про жисть земну і небесну…” Ця уявна картинка досі в мені, хоч минуло після смерті батька уже понад двадцять років і сама Мотря Тихонівна лягла в землю сиру. Усі наші хутірські люди лежать в одному кутку кладовища, край поля. І я можу нафантазувати їхні посиденьки, їхні гомонки під маревним місячним сяєвом…
Палажка Лозова переселилася на кладовище лише декількома роками раніше від Олексія, найближчого, через вулицю, сусіди. Жінок хутірських, своїх поровесниць, вона пережила усіх. В останні роки свої просилася в сільського начальства, аби її влаштували у притулок для перестарілих. Задля цього їй доводилося цілісінький день дибати через село із Гори на Низ, де сільська Рада, і ночувати на лавочці під клубом. Іноді сільське начальство змилостивлювалося і відвозило Палажку на Хутір колгоспною машиною, їй усе обіцяли, посилали в район документи, але місця в притулкові не знаходилося. Я записував Палажчині спогади наприкінці сімдесятих і вже тоді вона скаржилася, що ось-ось помре в самотині або її привалить стеля. Стелю справді підпирало декілька колод, вона вся прогнила, стріха текла, а знадвору похилена набік хатина була обтикана кілками. Опісля і Палажка, і хата прожили ще з десяток літ. Померла Палажка серед зими, у люті морози і тіло її пролежало в хаті тижнів зо два, а може, і довше, ніхто достеменно не знає, поки не переступила порога листоноша, що принесла бабі пенсію. Напровесні березневі вітри з поля повалили і хату, вона упала набік і справді розсипалася на порох…
