Тетяна Отроховичова пішла із цього світу, з Хутора, тихо і непомітно. Втім, як і жила. Хлопчик, задля якого я, власне, і пишу цю книгу, мало що може пригадати про неї. Окрім хіба що чорного, розшитого червоними квітками фартуха. І весь її одяг — спідниця, кофтина — були переважно темні. Так відклалося у пам’яті Хлопчика. Тетяна рідко з’являлася на люди, до лавочки біля двору Артема Блюма. Хіба що, коли ланка збиралася на розстаньках, аби брести у поле, на роботу. Голосу її я в собі не чую, хоч голоси більшості хутірських жінок— досі в мені. Розмовляла вона стиха, а більше мовчала. Зустрічав корову з череди найчастіше сам Олексій Отрохович. Але і він сідав завжди збоку від гурту, під в’язом із лелеками, лише зрідка, коли до нього зверталися, випускаючи із тонких, сірих вуст скупі слова. Тінню ковзав він хутірською вуличкою повз наші вікна, вертаючи додому з колгоспної роботи, неодмінно — з кошовкою в правиці. На дні кошовки — інструменти, а зверху — щось та з деревини: обрізки дощок, заготовка для віконної рами, колодочка, хоч би стружка на розпал печі. Весь свій вік, відколи колгосп, Отрохович столярував у будівельній бригаді або на фермі. Тетяна була ще непомітнішою тінню, тінню його тіні. “Яна прожила свій вік за Олексієм, добренно прожила”, — резюмувала моя Мотрона Тихонівна, сповіщаючи, щойно я, в черговий свій приїзд, переступив поріг хати, про кончину Тетяни. Про смерть вона завжди говорила охоче і з особливим піднесенням у голосі. Але для мене людина, якщо я встиг записати її спогади, не вмирала…
— Як жила я ще в Почепні, у батька свого, там лежень був дерев’яний через сінці у другу хату. Се вже і я пам’ятаю. Пол вдовж стіни, а над ним — другий пол, туди залазили по драбині. Чоловік тридцять в одній хаті жило, сімейка така. На два столи обід. Дак був ще живий батько мого батька, болєй ста літ йому, уже не бачив. Сидить сліпий, вечеряє та й гомонить: “Що уже мені? І води всиплять, так їм, не бачу, що яно такоє…” Дак одна невістка за кухля, друга за миску та води, а тоє прийняла. Йон же сьорбнув та й каже: “Е, лихо батькові, а вже вода”. — “Так ото ж і не говоріть такого!” Колись же гріха боялися, що ви. Батько мій умер, як розкулачили. Прийдуть: осеє, кажуть, заплатите, і все. Йон по усіх попобігає, напозичається, віддасть, а назавтра узяли і з хати вигнали… А перед тим його розстрілювать водили, із Загуменним разом. Землю в революції ділили, дак вони були проти. Семерих їй виводили у поле, сяя вже власть, поставили, ружжами поклацали, попужали. Та й привели їх назад, не стали стрілять. Дак яни сунялися, годі проти.
А тади якось що зайшли денікінці, дак тії уже нас, молодьонків, пополупили. Се і матку твою, і багатьох. Документи у сільбуді взяли, що Опанас Коршак обучав нас співать, на піяніні голоси підбирав. Сільбуд уже починав будуватися, там грамофон грав, ми співали і танцювали на сцені. А на піяніну ходили до школи. Дак яни, денікінці, за теє нам пліткою руки поперебивали. Матка моя і навколішки перед ними стояла: воно ще ж мале. Так били по руках, кров бігла. Випхнули з клуба — кровиця по пальцях цюрить, на землю скрапує. А то були ще чеченці, страшні люди. А одежі скільки побрали! Шовк, шерсть, шапки, кожухи. А на тих, на наших, що за Україну, одежа була красивенна. Більшовики ж голодненні були завжди, їда, видно, такая. Тольки неакуратні люди були, за столом сидить і на стіл із голови чеше. Але не перебірливі: мати картоплі в мундирах наварить, тільки лопотить. А перед денікінцем мати молока поставила, йон як упоров кулаком, гладишка і покотилася. Більшовики, коли відступали за болото, казали: хай дівки з нами їдуть. А я сердилася. Повернулися, денікінці недовго у нас були, побачили наші руки перебинтовані, питають: “Ну, як?..”
Не віддавали нас, дочок, до школи, що яни за батьки, не було в голові, їй-бо. Уже як пішла заміж, так письмо чоловік пришле, а я не вмію читать. Чотири сестри нас було і жодна до школи не ходила. А хлопці ходили, тиї понаучувалися. Тади вже мене дорослою учили, три роки, як лікбез у селі став. Карусьову Машу призначили учить, далєй — Надю Новикову. А вже як останній клас, то чоловіка до мене мого приставили за учителя. Вписали йому Явдоху Гарбузову, мене і Лозового Машу. Оце вже яни учаться у нас увесь вечір, а я там, у хатці, піч топлю, управляюся по хазяйству.
Сиї уже пішли додому, тади чоловік починає мене навчать. Починає навчать, а я звикла уже розписуватися так. Йон іншим оборотом навчає. Я кажу: “Не так!” А йон калошею по голові мене, і все, і розійшлися. Нічого з тою наукою у нас не получилося. Дак грошики пенсійні прийшлося получать, а я і не розпишуся, їй-бо. А тут іще із чоловіком то ревність, то гавненність, уже ж думаєш — чи ти сьому їх учиш, молодайок хутірських, чи чому, що попало…
Се ми ще до колгоспів училися. Ми тади ще в колгоспі не робили. Ми останніми пішли в колгосп. Ми, Будаші, Сашок Малащин, Явдак, Миколай Галанков, щось зовсім уже мало зосталося. Нас уже розбурали, уже й хліви забрали, сінці одірвали. Аби коня не одняли — нічого, жили б. Се ж одноосібники роблять і колгоспники роблять — красота. Поїдемо ми, і як воно велося, що дозволяли косити осюю траву во всю. Кінь добренний у нас був, сіна накосимо, у город одвіз, грошей привіз і усякої всячини. Ну, а в жнива, туди, де жну, мене забирає чоловік, їдемо. Колгоспники, хоч яка погода, шайками стоять, заздрять, думають: “От уже, як останеться сам собі хазяїном, так нігадки буде”. А далєй уже сиділи ми сиділи, аж посилає мене Халимон у підводчики. Ну, я ощетинилася. Їдемо, я його із воза штовхаю, бо я — хазяйка. Він тоді мене у контору. Та як напужали, що завтра і з хати витуримо. А ще далєй, отам, де Платониха, жила монашка. Прийшла до нас та й просить: “Перевезіть мене у Чарниш, там мої родичі”. Олексій поїхав, аж вертається на своїх двох, із пужкою: “Уже нема у нас коника…” Ми того дня і заяву до колгоспу подали. Корову од нас давно забрали. Пішов жалітися у город, так віддали. Але корова пропала, молочко ж було, так ніхто її в колгоспі не доїв. Ми її зарізали. Прибігли з колгоспу по корову — корови нема.
А тут ще й город одрізали. Вийдеш за хату — аж страшно. Ну, та вступили ми до колгоспу. Довго я звикала. Вийшла вперше з людьми у поле — наче дичина. Люди регочуться та кагаляться, позвикали вже, а я далеко отак одійду, та ніби боюся. Прийшла після роботи додому, плачу: “їй-бо, болєй не піду…” Так Олексій мені каже: “Ну що ти, Тетяно, справді, ну де ж нам подітися, дітися ж ніде. Люди ж роблять, а ти — що?” А далєй як стала робить, то і звикла, уже й дома не можу, до людей тягне. Іду, і получала ще й прем’я за роботу. Ранєй млини навколо села були, багато млинів, вітряні. У Отроховичів аж три вітряки було. Де Артемова клуня тепер, млин стояв. У колектив млини порозбурювали. А один вітряк зостався. Дак мого Олексія у млин посадили, йон умів, од батька вивчився. Дак ми не сильно і голодували. А люди навколо мерли, як мухи. По семеро на могилках лежало, і нікому ховать було. Як здохне коняка в колгоспі, вивезуть її на скотомогильник, шкуру обдеруть, люди голодні слідом біжать і тую скотину дохлу на шматки, як звірі, рвуть. Отакеє було. А ми — нігадки. Було і сеє, і теє, і бджілок Олексій глядів, медок у нас не переводився.
А тади ото сяя війна почалася. Ну, думаємо своїми дурними головами, визволителі прийшли. Як німці вступали, я кошик яєць винесла, по одному роздавала. Уже німці ввійшли, а колгоспну пасіку ще розтягали. Меду понаносили, хто скольки хотів. У Артема, йон сторожував на пасіці, бочки меду стояли. А тади один німець, солдат, напився, вікно вибив і примушував Артема з Артемихою по вулиці марширувать. “Айн! Цвай! Драй! — кричить. — Айн! Цвай! Драй!” І щоб ноги вище піднімали, показує. Дак яни, Артем із Артемихою, як гуси, попоходили вулицею. Реготу було. А в Аркана, що у Рачихи жив, п’яний німець стрелив і поранив. Далєй на порозі ліг і заснув. Артем з Артемихою у хлівці ночували, разом із скотиною. А тади ж стали молодьонків у Німеччину забирать. І Віру Карусьову, і Сашка Артемового. І се ж Любу, сестру твою, только яна якось що втекла і довго ховалася. І нашого ж сина. Дак Олексій пішов у німецьку комендатуру за сина просить, відпустили, а тади ближчей забрали — у поліцаї. Тади сильно у поліцію сватали. Одежа у поліцаїв красивенна була, за все красивеє і пішли. А которих — силою. Тади зібрали їх і кажуть: “Поїдете на партизанів!” Куди діватися. Се ж і Гаврило Реп’яхів із Хутора, і Сашок Малащин, і наш син. Дак побили їх партизани сильно. Динякового Омельку геть покарбували, йон добровільно записався у поліцаї. Гаврилу руку одірвало, вирвався, лікувать повезли. А Омельку — того хоронили привселюдно. Староста і всі біля нього начитували. А наш, нігадки, вернувся, не зачепило. Дак поліцаї деякі відступили з німцем. Наш не став із німцями відступать, додому прийшов, на засторінок поліз, сховався. Бо ми уже знали, що у Стасях отаких людей побили, як німець відступив. Се ж ми самогонки понаганяли. Як вступила наша перва лінія, побігла я у солдат за самогонку коня куплять. Що ж думалося, що ми тепер самі хозяїнуватимемо, що колгоспів уже не буде. Сам Сталін нібито обіцяв такеє. А Марія Карусева письма читає солдатам та й каже: “Он того матка пішла, що в поліцаях був і на партизан ходив”. Осе так, уже мені і не до коня. Солдати підбігли: “А де твій син?!” — “Дома”. — “А чого дома?!” То я швиденько осюдою, поза городами, та попередила: “Утікай, куди видно!” А юно, як перва лінія іде, так треба не показуватися. Коли Марія Карусева уже веде їх, начальників. Дак йон у копиці сіна, за акаціями три дні пролежав. Далєй приходять: “Нехай німецьку одежу несе!” Одніс, і його одпустили. Се сьогодні одпустили, а завтра усіх їх погнали на перву лінію, на фронт. Которих на перву лінію, которих у тюрму. Наш синок і поранений прийшов із фронту, а вісім годиків своїх погодя одсидів. Отакая жисть наша була. Хоч круть, хоч верть, а під черепочком — смерть…
Ольга Богулиха ще жива. Принаймні, жива була, коли я востаннє навідувався в свій Петрушин, на похорони Мотрони Тихонівни. У церкві вона тулилася до півчих і підтягувала своїм тріснутим старечим голоском. Півчі непомітно відштовхували Ольгу плечима, там своя конкуренція, півчих садовлять за поминальний стіл, і щось перепадає від попа. Але жила вона уже на іншому кутку села, у хатині якихось родичів, що переїхали до Чернігова. Уже не було на світі її старшого сина Миколая, і онука не було, Володьчиного сина. І не було хатки на Хуторі, розсипалася на порох, як і Палажчина, тепер там бур’янище. Хатка стояла на узвишші, а до вулиці скочувався просторий, зелений, зарослий споришем двір. І хатка Ольжина, і двір, і садок біля хати — то все моє дитинство. І досі часом сниться мені, як повертаю крутьолку, відчиняю двері, оббиті ганчір’ям та соломою, і ступаю босими ногами на земляну долівку. А від мене під піл тікають цибаті болотяні птахи, що зимували в Ольжиній хатині, їх, підранків, приносив із болота її син Миколай, чередник. Усе дитинство дружив я із її молодшим сином — Володькою. Уже працюючи в Олишівці, у редакції районної газети, провідав сестру та батька. Із Петрушина вантажівкою віз мене Халявинським шляхом Володя Богуля. Він шоферував у Чернігові і теж вертався на роботу. Був ранній передосінній ранок, сонце золотило верхів’я верб вздовж шляху. “У тебе є женщина? — запитав Володька. І з гордістю повідомив. — У мене є женщина…” Дитинство наше закінчилося. Володька побудувався в Чернігові, більше ми з ним не здибувалися. Миколай ще раніше пішов у прийми, на Низ. Ольга доживала віку у своїй хатці на Хуторі, поки хатка і завалилася. Синам вона не вельми треба була. Особливо невісткам. Із невістками вона не зживалася. Одну зиму няньчила онука у Володьки, але напровесні повернулася на Хутір. Десь у ті роки, ще в хатці на бугрі, я і записав на диктофон її балачку…
— Дак се ж ми уже перед війною сею на Хутір перебралися. Построївся йон, Борис мій, два годочки пожив, пішов на фронт і голову поклав. Зруб купили ми у Листвені, у вдови, клуня була. Непутящеє деревйочко. Але в своїх руках. “Поштукатурю, — казав, — і добренько буде”. Хіба ж думалося-гадалося, що се на всю жисть мою горісну йон будує? Плотник був такий, що усе геть сам умів: і стріхи крив, і в колгоспі робив, і по людях ходив, із батьком. Батько його теж був майстер. А як оженилися ми, то жили у тому ж дворі, що й батько його. Пожили років півтора, мо’, і два. Дак Миколай, братеник його, середульший, кріпко погано життя своє вів. Жінок по багату мав, дітей розпространив багато усюди. Ну й життя у нього таке пішло, що нас уже ідуть описувать. Трусять нас, і ми через нього горюємо. Батько до Бориса і каже: “Через що ти будеш таку неприємність переживать? Ти — на все робітник, бери собі порося, овечку яку і одходь. Без зла, без лайки, по-доброму щоб”. Ну, ми ще трохи потерпіли. А далєй дійшло до того, що Миколай, як нас удома нема, залізе у скриню, хліба набере із пуд, і які грошики, діне хтозна-куди, проп’є. А йон, братеник Борисів, кріпко горілочку любив. Доходило, що й за груди вони одне одного хапали. Я ж плачу, дитя мале уже у мене стало. Піду до матки, пожаліюся і думаю: “Ну як же се його жить та що?” Дак вони одне одного посмичуть та й помиряться, свої, а мені — і не підходь. І до того дійшло, що ми відділилися.
А в Загальному дворі, що біля Хутора, де ото ти дитиною усе свинок пас та книги прочотні глядів, отамочки Ковганкові хати стояли. Кімнати такі хороші. У тому дворі свинарня була. Борис звернувся до начальників, що жить нам нема де, а вони сторожем його ставлять. А він і каже до начальників: “Я сторожувать буду. Але продайте мені хати ці. А буде в жисті поворот новий і хазяїн на них знайдеться, то я — вийду”. Начальники погодилися, оцінили тії хати у дві чи три сотні. Купили ми під зиму і вселилися, перетягли усе своє. І за сторожа уже Борис мій. Сторожує се він, а щеня кожної ночі аж охрипне, лелече так, лізуть у комори, ключі підбирають. Одганяє Борис, не дає руки вмочить у колгоспне. А не даєш лапи вмочить, так що ж, спалить тебе треба.
Нажив вороженьків. Підпалили тії хати, і ми чистенько ж попеклися, такеє горенько перенесли. Уже ж наче зиму перемучилися були. Коля маленький був. Телят маленьких у хату позаводили, штук семеро може чи болєй, я уже їх напуваю молочком, ну, і дитя моє, нігадки, молочко теє п’є. А навесні і запалили нас. Гомоніли на Ковганка, але і сяк, і так. Допитували і Чайку Василиху, і Аркадієвого Василя, що у Варки Радивилової проживав, ніби той полюбляв хати палить.
Віри Пуделевої батько сусідував з нами. Він перший прибіг, коли вже усе вогнем обійняло. Серед ночі, одягнутий. Так я і кричу: “Боже ж мій, рятуй нас, відкривай вікно!” А він так нехотя усе робить. Дак мій чоловік коца на голову накинув та постіль мені викинув. А я дитя однесла в город, полишила там. А чоловік то постіль викине, то скриню витягне. Докуль коц на голові не зайнявся. А тади я бачу, що полум’я у вікно поперло, Боже, кажу, ніщо не треба, як чоловік згорить у хаті. Тут стріха узяла і бухнулася, жар по кісточки. Борис бачить, що погибель, закутався коцом та як скочить у вогонь коло вікна, тади у кущі поповз, руки і ноги попік, і на милицях довго ходив, і в Роїще, в лікарню, попоїздили, і хлоп’я наше обпеклося. Усе ж було позамикано, од злодіїв ховалися. Покуль задвірки одімкнув — повітря гаряче як війнуло, у мене косинка геть згоріла, я дитя притулила, дак голівка спеклася чисто, водянки повискакували, страх такий, на ручечці. А сусіда наш так нехотя пішов од хати…
Узяли ми та й недогарки тії продали. Купив Пінчук. А ми нащо — одному батьку і другому? Перезимували якось, аж на тобі — тридцять третій. Голод. Уже ж діватися нам нема куди, пухли. Останні рубці продали, та вже ж якось підтримували одне одного, щоб від голоду не подохнути, сяк-так вижили. На тобі — тридцять четвертий наступає, давай їхать на переселення. Миколай корову продав, у Мотрі Сірого йон жив, та й каже до мого: “Я тобі дам на білет, ніде хужей не буде, як у Петрушині отутаки”. Завербувалися, поїхали на Херсонщину. А я одна, із малим на руках зосталася. Думаю, тольки я і бачила свого чоловіка. Миколай Мотрю свою таки й покинув. А я уже й не знала: ждать його чи не ждать. Мішок житечка йон мені залишив. Я теє житечко у скриню всипала, і одежина там кой-яка. Дак улізли, обікрали мене. Жито із скрині витягли, не дали мені і з печі злізти. Отак проти неділі прокинулася, лежу тихенечко, коли крутьолочка — круть, скрип. А гачечок плохенький на дверях був. У мене уже і душа в п’ятках. Я одразу — проба! — на всю хату. А яни утрьох — двері сіпнули і влетіли. Я ні жива, ні мертва — сиджу в самім куточку печі, і дитя коло мене. Замок на скрині одкругили, житечко у два клунки висипали, одежу перебрали, де луча, де плохша. Останній шматок хліба одняли, іду до батька та плачу. А вже Борис приїхав по мене, по двору батьковому ходить. Почув про сеє, сміється. А у нього така вдача була, що б не сталося, погане чи добре — тольки сміється. “Поїдеш, — каже, — зі мною, там хужей не буде, якось житимемо”. Дак і я з дитям поїхала на Херсонщину. Мо’, з рочок ми там пожили, а далєй — урожай увесь згорів, сушина така була, треба додому тікать або там загибать. Йон мене відправляє: “Їдь сама”. А я одвічаю: “Куди ти мене саму із малим дитям відправляєш, я ж не можу сама доїхати. Під тином уже не будемо, а поїдемо до батька мого”. Так і зробили. Отоковалися, йон давай уже на роботу в колгосп, і я. Пожили трохи уже в свекра та в мого батька, а тади побудувалися. Самі все, нам ніхто нічим нічого. Тольки б жить, дак війна, і — нема з ким. Володька, як Миколай у прийми одійшов, цеглини давай носить, та й сам у Чернігів поїхав, та й досі. Город ранєй у нас був маленький, а тепер розбільшився, тольки я уже не подужаю його порать. А помочі нема. Одне до одного, у хаті все валиться. Попросила Олексія Отроховича вікна перев’язать, геть перекосилися, йон постукав, дак яно усе негодноє, зогнило, трам сів на комин, хата у землю увійшла.
Хотіла я кріпко чоловіка свого, як на фронт ішов, до города, до Чернігова, провести, дак не прийшлося, маленький Володька на руках був. Тольки за хату Сашка Малащиного вийшли, там уже підводи стояли. Йон так кріпко, тяжко руку мені потиснув, поцілував мене і синка та й пішов. Навік. Скольки буду жить, жаліти буду, так хотілося далєй провести. Не прийшлося знать, де й голову поклав. Дак йому добро і честь за свою Родіну, а як мені було двоїх діток самій ростить, один Бог знає. Півсотеньку на двох було дадуть. А як німці увійшли, було і холодом, і голодом, усяк було. Добра од Сашка, ні од других поліцаїв ми не бачили. Хто голови поклав, а яни поповерталися і поробилися поліцаями. Другеє і тамаки, і тамаки живе добренно. Отакі перевертні. Прийшли по корову. Я плачу: “Залиште, дітки малі, молочка дітям хочеться”. Ні, веди. Прив’язала до двору, не було сили вести. Прийшли, повели. А яна вирвалася коло двору Артемового — бігає. Я стою, плачу, що ой-ой-ой! А Сашок мені: “Не плач, червоні уже не вернуться, а ми — поможем”. Дак помогли, півпуда одчіпного, з піском, та перегону виписали. Дак я пересівала, пересівала та в ступі товкла. А перегону і брать не брала. Самі ж яни, поліцаї, за німця добренно жили. Не знали, що пить, що їсти. Уїдали. І масла, і меди, і усяку всячину. А ми не жили, а одживали. А після німців похоронна на мого Бориса прийшла: такий-то пропав безвісти. Дак мені і досі обидно, що яни так написали. І наче ж грамотні люди, а про що бо яни так пишуть. Написали б: такий-то загинув. А то ж: пропав безвісти, печатними літерами. Якби ж я хоч чувствувала, знала, де йон лежить, де його кості хто пригріб. А чоловік — мировий був. У Володьки — уся його вдача. Як вип’є було, хіба що цибульку де витопче, а щоб облаяв мене, чи бив, чи матюкався — ніколи. Багато води втекло. Хоч погано жилось і живеться, та не получчає уже. Усякого переживала, нікому — і ворогові своєму — не побажаю. Се ж ще яно так, а коли снігами двері запечатає, ніхто за усеньку зиму і порога не переступить. Палажка Лозова ондечки, як хатні двері снігом замело з поля, привалило, місяць у халупині своїй зіпала, поки й не розтануло. Хоч кричи, хоч плач, хоч смійся…
5
В отакий світ я прийшов.
І піду з нього, не відаючи, навіщо приходив. Бо світ опісля мене кращим не стане. Хіба що частинка його віддзеркалиться у Слові. Якщо слово моє ще буде комусь потрібне.
Але піду, щиро подякувавши Богові, що дав мені побачити і відчути красу сотвореного Ним світу. Мабуть, існують світи ще прекрасніші, немає межі винахідливості, геніальності небесного Майстра. Але і цей, у якому мені випало гостювати за нинішнього народження, випало пройти тяжкий шлях перетворення із гусені у метелика, із зернини у колос, вартий, попри усю гіркоту і незлагоди його, подиву та захоплення. Кажуть, учені мужі уже зважили душу, яка залишає тіло людське після його смерті. Навряд чи спромігся хто зважити душу, яка вселяється у тіло немовляти, щойно немовля з’явилося на світ. Так це усе чи ні, але якби подібні виміри існували, певен у єдиному: душа, яка колись залишить мою тілесну коробку, буде важчою, наповненішою од тої, що серпневого дня тридцять дев’ятого року невидимим згустком небесних дріжджів приземлилася на Хуторі. Бо увібрала у себе красу і болесті світу земного, перестраждала ними. А головне — не обірвала пуповини, якою зв’язана з океаном духовності, хоч і не дано людині знати достеменно, де той океан і чи є він насправді, а не лише нафантазований прагнучою вічності уявою людською. Я не стверджую, що цей матеріальний світ, у якому нам випало кублитися, лише ілюзія, але знаю, бо вірю, що є інші світи, у які ми і полинемо, залишивши на переробку невтомній природі смертні тіла свої. Мій добрий Янгол, порадник мій і охоронець від зваб земних, дозволив мені краєчком свідомості відчути, хай лише у сні, щасливе ширяння у космічному безмежжі, на тій дорозі, що чекає на кожного з нас, принаймні на тих, хто вірить у безсмертя душі і має що у безсмертя нести, має чим звітувать перед вічністю. Я пам’ятаю і пам’ятатиму завжди той політ крізь синю-синю просторінь назустріч яскравому золотистому сяєву. До того я літав у сні безліч разів, дивовижні кольорові картини відкривалися моїм очам, але усе це були земні картини, хоч і побачені іншими, новими очима. Земне тяжіння, хоч і пересилюване відчайними зусиллями моєї волі, не відпускало мене. Цього разу Янгол летів поруч, узявши мене за руку, і земля нас відпустила. Той політ крізь блакить — найщасливіший, найобнадійливіший спогад у житті моєму, якщо то ще було життя, а не щось інше, на означення чого немає слів у людській мові. Уперше (і востаннє) пишу про це. Пишу, мабуть, з дозволу мого провідника по небесній блакиті, бо усе, що я писав і пишу щиро, черпаючи з глибин власної душі, надиктоване і благословенне Ним. Уперше і востаннє, бо усе це — занадто моє і водночас — не моє, значиме для всіх людей, аби гратися в слова навколо незабутніх миттєвостей. Політ цей був, було відчуття легкості, щастя і прозріння, які не описати жодними словами, було відкриття, утвердження у вірі, що Земля — лише колиска для душ людських, гніздо, з якого вони вилетять, якщо здобудуться на крила. Бо тільки душам-бджолам, які не впорожні, а з добутком вертаються до свого вулика, доступна ця небесна дорога. Додам єдине для більшої психологічної точності цього приблизного опису: і тоді, і потім мені часом здавалося і здається, що поруч мене крізь небесну блакить летів не Янгол мій, а летіла душа моєї давно померлої Матері. У якійсь миті я навіть вгадував у майже прозорому згусткові енергії (як інакше назвати те, що не має назви у людській мові?) обриси її уже забутого мною (лише на денці пам’яті), але такого рідного обличчя. А може, душі матерів, які оберігають нас, дітей своїх, і після смерті земних тіл їхніх, і наші янголи-охоронці — одне і те ж, зветься воно те, що не можна описати єдиним словом — любов, яка не має часових і просторових меж?..
Безмежне синє-синє, без жодної цяточки хмар небо наді мною — перше, що зафіксоване пам’яттю Хлопчика. Хлопчика, якого рідні звуть Ябля. Бо так він каже на яблуко: “Мамо, дай яблю!..” Сад за хатою. Можливо, цей спогад — ще з колиски. Я лежу горілиць, наді мною синє-синє небо, по ньому котиться велике яскраво-жовте, аж боляче очам, яблуко-сонце, я простягаю до нього руки: “Ябля! Ябля!..”
І ще, уже десь наприкінці літа: по дну синьої чаші наді мною кружкома пливуть бусли, виписують коло за колом, повільно, прощально, сумовито, білі, з темними цятками на розпростертих крилах. Потім ковзають по небесному схилу і зникають до наступної весни.
І ще, це уже на межі літа і осені, уже сорок першого року.
Я уже стою на задвірках, на плацкові, над шляхом, що починається із розстаньків коло нашого двору і повз хату тітки Малашки тече до города. Город — це гостинці, білі булки, бублики і цукерки-подушечки та червоні півники на паличках, це уже я знаю, це уже в мені. Шляхом з боку міста бредуть люди з клунками за плечима, з хатнім майном на тачках, ведуть кіз. Люди звуться погорільцями, бо город горить. Люди тікають від німця, од війни. Війна насувається із заходу, де обрій ковтає сонце і звідки приходить ніч. Біля мене — сестра Люба. А над нами — на денці синьої небесної чаші — кружкома літають бусли, чорні. І стрекочуть залізними голосами. Один з них вихоплюється з кола: “Все, я більше з вами не граюся…” За ним тягнеться димок, ще прозорий, легенький, наче з димаря хати, коли піч їсть солому. Але з кожною миттю хвіст чорного бусла набубнявіє, темніє, стає широким пасмом на синьому, бусел летить до землі, ковзькома, по небу, наче по крижаній ковзанці, і вже це не птах, а літак, з хрестами на крилах, тепер він схожий на крилату зміюку, що зависає над Хутором. А потім десь у полях бабахкає так сильно, що деренчать шибки вікон, а літаки кружеляють і кружеляють у синьому небі і сварять одне одного злими, залізними голосами…
І знову небо. Пекуче, синє. Жодної хмарини. А десь за селом — розкотисте погримує. Хлопчик — на руках у матері. Мати з Хлопчиком — біля хвіртки, що виходить на хутірську вуличку. Уже немає удома батька, він зникає з життя Хлопчика на багато років, він повернеться восени сорок п’ятого, повернеться чужим дядьком, і мине чимало часу, допоки Хлопчик звикне, що цей чужий дядько і є його батько. Матір ішла за підводами з новобранцями аж до мосту на Халявинському шляху і несла Хлопчика на руках, але Хлопчик знатиме про це лише з розповідей, пізніших. На вулиці біля нашої хвіртки — хутірські жінки. Тітка Параска, тітка Явдоха, тітка Ольга, тітка Наталка — Хлопчик уже вгадує їх, уже знає кожну в обличчя; широкі, як дзвони, спідниці, фартухи, босі ноги товчуть пісок глибокої, виїмкуватої вулиці. А грім котиться по синьому небу, і ніде жодної хмарини. Хлопчик уже знає, що гримить, коли край неба застеле темно-синя хмара. Грім із чистого неба — це і є війна.
— Дак се яно під Звеничевом бухкає.
— Мо’, німець у наші болота і не попре, туточки з його машинами робить нема чого, загрузне по вуха.
— Йон і пішки прийде, по земельку нашу.
— Чернігів горить, як свічка, уночі скумасно на небо глянуть.
І досі в пам’яті моїй — криваво-червоне небо за нашим садом, там, куди стелиться шлях, що пахне городськими гостинцями. А серед дня край неба за нашим садом занавішено чорним димовиськом. Я побачу спалений Чернігів восени сорок п’ятого — чорні кістяки будинків, чорні згарища і зграї чорного вороння над руїнами. Рання, з двох літ, пам’ять Хлопчика, хай і уривчаста, епізодична, але чітка і щедра на деталі, що ніби вкарбовані назавжди у свідомість, — результат, звичайно, потрясіння дитячої душі війною. Осяяний теплим сонечком і синім небом, барвистий, затишний, добрий до дитини земний світ раптово повертався до неї іншим, злим, темним лицем. Для самого Хлопчика ніби нічого і не мінялося. Зник батько, але між батьком і Хлопчиком ще не було напнуто струн, які б обривалися з болем. Руки і груди матері були такі ж теплі, лагідні, як і раніше. Як і раніше, світило сонечко і синіли небеса. Але горе, тривога, розгубленість дорослих і його обкутує невидимим для ока, проте важким, їдким туманом. Ось Хлопчик дибає по грядках біля хати. Лапате листя капусти, наче шматини неба, простелене по землі. Рудувате, присохле огудиння огірків, а між огудиння — пузаті жовтяки. Мати розрізає їх навпіл, вибирає насіння: “Посіємо, синку, навесні. Якщо Бог ще дасть життя нам…” Хутірською вуличкою іде Семен Будаш із відром у руці. “Тітко Параско! Чому ви не біжите на колгоспну пасіку, там мед хапають, хто скольки донесе, а бджіл викурюють!” — “Чужий мед — гіркий мед…” — одказує з грядок мати. “Дак німці все одно пасіці капут зроблять. Давайте посудину, наллю меду, дитині на скибку!” Мати ще роздумує, а сестра Марія вже біжить через грядку із горщиком у руках. У відрі, повному меду, плавають уламки стільників і мертві, з обгорілими крильцями бджоли. Золотистий мед пливе у горщик повільно, як погідний літній день у вечір. І того ж дня, а може, наступного під дашком нашого ґанку, на лаві, на яку мати звичайно становить дійницю з молоком, аби налити мені у кухоль пінистого сиродою, сидить, звісивши ноги, одноокий Андрій. Живе око його блимає до нас, наче каганець на комині печі, а друге — затягнене більмом. Чоловіків забрано на війну і він тепер за якогось там начальника у колгоспі. “Хапайте мішки і біжіть у комору по зерно, — каже Андрій суворим голосом, — бо мені наказано комору підірвать, щоб нічого фріцу не зосталося, сама земля мертва”. — “Дак німець прийде і піде, а нам далєй жити на цій землі”, — зауважує з призьби, де вона лущить у дерев’яні ночви квасолю, мати. “Як хочете, а тольки я зараз іду комору зривать, ось і міна мені на сеє владою видана… — Андрій дістає з кишені штанів круглу, з двома ріжками, металеву фляжку. — Ось тольки запобіжник одкручу і кину, од вашої хати і від усього Хутора самі тріски залишаться!” І він починає згвинчувати з одного з ріжків фляжки кришечку. Сестри кидаються із ґанку у темні сінці, я вростаю тілом в одвірок, не зводячи очей із в’юнистих пальців дядька, що ворожать над лискучою цяцькою. І тільки мати моя, наче заведена, лущить квасолю і спокійно каже до гостя: “Се у тебе така міна, Андрію, як я дівка. Я уже три війни пережила і набачилася. Ще в миколаївську мій дід з такої міни косу на зиму змащував, аби не ржавіла. Іди одсюль, куди ноги несуть, і не пужай дітей моїх, їм і без твоєї цяцьки є чого пужаться”. Андрій загвинчує ріжки, ховає фляжку до кишені, сковзує з лави: “Ну, як знаєте, моє діло сказать…” І хилитає далі на Хутір.
