Мій батько, творець коліс, мав хист і в деяких інших сферах мистецтва. Він чудово малював коней, але про це я дізнався вже пізніше, після повернення його з війська. Ще батько мастакувато демонстрував на білій стіні, коли горіла гасова лампа, театр тіней. Зчеплював пальці рук і по стіні стрибав зайчик, його наздоганяв сердитий, голодний вовк, повільно, наче по грузькому болоту, брела рогата корова, за нею впідстриба бігло телятко. Перші казки, які відклалися в пам’яті Хлопчика, — з того театру тіней на хатній стіні. А ще батько вирізьблював з дерева ляльок, руки, ноги і голови їх кріпилися до тулуба дротинками, і були вони наче живі. Особливо, коли батько підвішував їх на нитках до пальців своєї правиці. Батько ледь ворушив пальцями, а лялька слухняно марширувала по столу, вимахувала руками, віддавала честь, зовсім, як солдатик. Батько пішов на війну, а одна з ляльок, ним змайстрованих, ще довго висіла під стелею, над полом, де я звичайно спав, обкладений, аби не скотився на підлогу, подушками. Коли відчинялися хатні двері або вікно у сад, вона оживала від повіву вітру і ніби летіла, розкрилюючи руки, під білим небом нашої оселі…
Оті мистецькі мандрівки батька у примарний світ ляльок та тіней і спричинили, мабуть, своєрідне сприймання Хлопчиком реальності у роки німецької окупації. Принаймні у пам’яті залишилося відчуття несправжності і тимчасовості усього, що відбувалося навколо нього. А може, йому передалося відчуття матері, яка знала серцем, що усе це лихо минеться і Грицько її повернеться додому, ще й переможцем. Навіть, коли серед ночі у вікно постукалася сестра Люба, яку староста черговий раз відправив до Німеччини, хоч їй ледь-ледь виповнилося шістнадцять, постукалася і розповіла, плачучи, як вона тікала із збірного пункту на станції на зв’язаних простирадлах з вікна третього поверху, навіть цей випадок Хлопчик сприйняв як дивну гру дорослих. У сорок першому фронт обминув Петрушин, далекий від головних доріг, і в село зайшла якась господарча німецька частина. Німці їхали на великих, з підстриженими гривами і хвостами конях, запряжених у окуті залізом підводи. Нічого іншого, окрім тих коней і підвід, не відклалося у його пам’яті. Десь пізніше у селі стояли італійські солдати. Вони були смішні, бо нагадували Хлопчикові вирізьблених батьком із дерева ляльок. Так само вимахували руками, бігали навколо хати, джеркотіли по своєму і стукали у вікна. Поліцаї, а їх на Хуторі було аж троє, ковзнули по пам’яті тінями, на заметеній снігами вулиці, як на білій стіні. Можливо, сімнадцятирічний син Тетяни Отроховичевої Іван і спокусився на “красивенну одіж”, форму поліцаїв. Але більшість їх, залишивши військо, що відступало, і повернувшись скоренько під жінчині спідниці, спокусилося на владу над беззахисними односельцями. У кінці Артемового саду стояло дерево, здається, бересклет, яке щовесни буквально обсипали яскраво зелені майські жуки. Вони геть об’їдали листя, і дерево ще довго стояло голе, наче всохле. І смерділо од нього на всю вуличку. Поліцаї так само обсіли село і пили з нього останні соки. Німці, принаймні для петрушан, були далеко, у місті, ярмо на шиї людей вони одягали руками наших таки ж “підшивайл”. У пам’яті Хлопчика відкарбувався морозний зимовий день у холодній хаті. Мати, і сестри, і я — на ледь теплій черені, топити не було чим тої зими, лютої, ніби сам Бог розгнівався на людей, навіть хрести на кладовищах поспилювали і попалили у печах. На шибках — пишна, кучмата паморозь. Сестри прохукали вікновинку у шибці обмерзлого пічного вікна. Встромивши голову в ополонку на стіні, Хлопчик побачив засипаний снігом по самі вінця круч шлях. Шляхом корячкувате, така в нього була хода, брів од свого двору Малащин Сашок, за спиною стриміла гвинтівка.
— Шашок іде, з ружжом, — мовив Хлопчик.
Наче морозним вітром війнуло на піч. Сестра Люба забилася в куток, накрилася рядном. Для неї саме заходжувалося про відправку в Німеччину. Мати зблідла і перехрестилася:
— Невже знову по наші душоньки?!
— Поліцай чортів! — кресонула гостра на слова сестра Марія. — Щоб йому руки-ноги поламало!
І притихли, принишкли, слухаючи тривожно, чи зарипить сніг на задвірках, чи скрипнуть двері у сінцях, чи бамкне клямка.
Навіть Хлопчик — і той занімів, всотуючи у душу страх і ненависть на все життя майбутнє. Здається, того разу пронесло. Але поліцаї порядкували на Хуторі, як хотіли. Стриму їм не було ніякого і влади над ними — жодної, окрім хіба що старости, який разом з ними їв і пив. Корову од нас забрали у перші місяці окупації. Викохана матір’ю з телятка, вона давала багато молока, і Сашок забрав її собі, а свою здав за нас у німецьку армію. Було у нас лоша, чи прибилось до нашого двору, чи мати виміняла на щось у солдат. Коли підросло, Малащин Сашок і на нього поклав око. Поклав око та й забрав невдовзі у свій двір, а нам нібито пообіцяв натомість теличку. Достеменно я цієї історії не знав, а розпитати уже нема в кого. Знаю лише, що ту теличку мати випрохувала у Сашка довго і безнадійно. Уже коли загриміло на сході і запахло для поліцаїв смаленим, він сам привів її у наш двір. Відчуття несправжності і тимчасовості тогочасного життя було, мабуть, не лише в Хлопчика. Було воно і в самих поліцаїв. Свій страх вони заливали горілкою. Якось мати взяла Хлопчика на руки і пішла до Малащиного Сашка нагадати у черговий раз про обіцяну теличку. Переступила поріг хати, а там — гульбище. Досі в пам’яті моїй — довжелезний, через усю хату стіл із наїдками та напитками. А навколо, як жуки майські на бересклеті, поліцаї у формі, на чолі стола — сам староста. Потім його судили, в самому Петрушині, і він зник із села, наче й не було ніколи. Ми з матір’ю сирітками, прохачами стовпіли в порозі хати, а поліцаї гуляли. Оте приниження матері — теж навіки в мені. Здається, саме тоді поліцаї гуртувалися на партизанів. На розстаньках біля нас було багато галасу і похвальби. А поверталися з лісів тихо, везучи на підводах загиблих і поранених. Гаврило Реп’ях залишив у лісі свою правицю і ще якийсь час по війні ходив з рукавом, схованим до кишені піджака. Потім усім колишнім поліцаям дали по десять літ. Гаврило і Миколай Карусів, він жив на сусідній із Хутором вулиці, через городи, з таборів не повернулися. Малащин Сашок вижив, повернувся. Скоро уся їхня сім’я, продавши хату, виїхала до Чернігова.
Господи, що суворо і незворушно зириш із небес на криваве стовковисько людців на грішній землі, чи відаєш ти про сни дітей, обпалених війною?
Гул, свист, ревисько, гойдаються стіни хати, ми вибігаємо на ґанок — сестри, мати, Хлопчик — і застигаємо незрушно, скуті страхом, онімілі від подиху смерті. Снаряд, холодно виблискуючи металом, летить, повільно, важко, над нашим городиком, де мати звичайно садовить огірки та капусту, летить над вишеньками, над похиленим тином, над хутірською вуличкою. У нього одне крило, розпростерте на півгородика, схоже обрисами на гусине, що ним мати змітає пилюку з припічка. Летить снаряд над хатою по той бік вулички, над Артемовим садом, над Загальним двором. Сон цей снився так часто, так урізався в пам’ять, що пізніше Хлопчик довго ще не вірив сестрам, які переконували, що такого не було. Було ж таке: німецька батарея восени сорок третього стояла у Дубровах, ярові, кілометрів за три від села, і била по лісу, де вже окопалися війська червоних. Снаряди перелітали через Хутір, через Гору і падали в Розі. Тоді погоріло багато хат над болотом.
Глибоке, яскраво-синє небо раптово темніє, кипить, бубнявіє, пузириться, наче вочевидь заростає коростою. Пухирці видовжуються, ростуть, і вже вони схожі на чорні гнізда ос у піддашші колгоспної комори. За мить це уже не осині гнізда, а бомби, що ними завішане усе небо. Хлопчик знає, що це бомби, але вони живі, вони довшають, як бурульки на стрісі, і скоро нагадують чорні дійки давно не доєних корів. З них пирскає молоко, червоне, і це не молоко, а кров людська. Кривавий дощ падає з неба, червоні краплі його течуть по шибках хатнього вікна. І цього, звичайно, не було, але був літак, який скинув бомби на Загальний двір, де стояли перед відступом із села німецькі військові обози. Хата зойкнула склом вікон, підстрибнула і знову припала до землі, наче зляканий зайчик. А на Загальному дворі, біля колгоспної комори з’явилися три ями-глибки. В одну з них пізніше кинули тіло розстріляного німецького офіцера, трохи пригребли землею, а зверху засипали сміттям із комори та клуні. Дві ж ями щовесни перетворювалися на баюри із гнилою, зеленкуватою водою, в якій полюбляли спечного дня купатися свині.
Але найжахніший сон, коли з гулом снаряду чи бомби розчахується раптом земля під хатою, тріщина живою звивистою змійкою повзе далі, через город і сад, через шлях та ростаньки на Загальний двір, і їй нема спину. Краї тріщини розходяться все ширше і ширше, відкриваючи глинисті ясна землі, нижче яких — безодня. І хата, і піч з нею, і ти з хатою та піччю падаєте в ту безодню, у ту пітьму, у той морок, аж поки сердечко твоє не стане грудкою криги у грудях, і вже ти не кричиш, бо не маєш сили, а тільки стогнеш крізь сон: “Мамо! Мамо!” І лише тепла материна рука, її заспокійливий шепіт, її молитва рятують тебе від безодні, від небуття, яке зветься, ти уже знаєш, смертю… Якщо я скажу, що психіка мого покоління травмована війною, я не скажу нічого, бо це усе слова, які ковзають по поверхні свідомості, і тільки. Усе набагато складніше і непоправніше.
Бо що б не писали вчені мужі про гени, то все тілесне — від батька з матір’ю, від дідів і прадідів земних. А душа людини прилітає з небесних сфер чиста, як аркуш паперу, на якому ще нічого не викреслено пером житейським. І чутлива вона до усього земного, як молодий листочок на дереві, ще аж липкуватий, такий ніжний. Пізніше душа погрубішає, загартується, в бруді земному і кіптеві од людського стовковиська. А поки що на ній, на душі дитячій, лише відблиски чистих, духовних сфер потойбічного світу, про який нам нічого не дано знати, лише солодко марити ним. І написане кров’ю людською на дитячій душі уже нічим і ніколи не змити.
Глибока, особливо для очей Хлопчика, хутірська вуличка, що в’ється між дворів і зникає десь у полях. По дну її тече піщана ріка, пісок, перемелений колісьми і людьми, м’який, теплий, босі ноги Хлопчика у ньому, як у купелі. На крутих берегах піщаної ріки, на випаленій літнім сонцем траві, попід тинками сидять хутірські жінки. Неділя, а може, Пречиста, храмове свято, бо у нас гостює дядина з Чорторийки. Вона і розказує хутірським людям, стишено розказує, озираючись довкола.
— Дак німці оточили Лопатин, нікого із села не випускали, а поліцаї ходили по хатах і усіх зганяли до клуні. Своїх не чіпали, а тольки тих, на кого зло мали, ще з років колективізації, хто в колгосп записався. Бо староста тамочки був розкуркулений. На фронт із Сибіру попросився, тади лінію перейшов, до німців, і в село вернувся. Назганяли яни, мо’, душ із сто, болєй жінки та дєтва. І усіх у клуню, як у мішок, набили так, що заледве воротя зачинили…
Валя Параски Ракової, однолітка, нагортає купу піску: “Се буде наша хата”. Хлопчик обтиньковує хату паличками з плоту: “А се буде наш двір”. Валя кладе біля купи піску крем’яхи: “А се — наші дєтки, яни у дворі гуляють”. А ще Валя кладе жовтий березовий листок обабіч нагорненого піску: “Се наша корівка, на городі пасеться. Іди по корівку, бо треба доїть, дєтки молока хочуть”. Але не іде Хлопчик по корову, він чує лише дядину.
— А тади поліцаї облили клуню бензином і підпалили. Як свіча спалахнула. Закричали людоньки, заголосили, од плачу дитячого і камінь би ожив. А поліцаї нікого не пожаліли. Стіни клуні — із плоту, дак чиясь дитиночка між ліси ручечку просунула, так та ручочка і стриміла, покуль стріха не впала…
Котилося сонце по синіх небесах, але стемніли вони для Хлопчика, і сонце затьмарилося. І лише ручка ота дитяча з палаючої клуні — блискавкою у свідомість, у пам’ять. Назавжди. Допоки й житиму.
Наприкінці вісімдесятих років їхав я в своє село машиною. Біля крайніх чернігівських будинків “голосувала” старенька, геть згорблена бабуся. Я зупинився. Вона попросила підвезти до Лопатина. Лопатин — трохи вбік від Терехівки, через яку мені все одно їхати. Але якби і далі — погодився б. Палаюча клуня, повна людей, і рука дитини — ятрили пам’ять. Невдовзі виявилося, що бабуся — свідок тих подій. Я увімкнув диктофон. Запис виявився неякісним, заважав шум мотора, але і без диктофона розповідь моєї пасажирки лягала в свідомість незмивним вогненно-кривавим шитвом. Такою вона й залишилася на сторінках мого роману “Листя землі”, тільки село Лопатин, якого нема на карті придуманого мною краю, замінено Крутьками. Ось рядки того страшного літопису.
“І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з “червоною мітлою” по хатах ходив. І набралося таких — дворів із тридцять. І зовицю мою одною з перших вписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв і сміявся з мук та смертей людських.
І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: “Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого”. А йон крізь сміх одказував: “Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…”
І служив йон Богові смерті до останку, бо вранці знайшли Мефодія мертвого у хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.
А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його.
Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…
І згадала я тади слова Нестора Семирозума, що їх матка моя переказувала, як ще жива була: “Посланець смерті ходитиме по землі, в ненависті зачатий. І будуть люди, які служитимуть йому вірою та правдою, і молитимуться на нього, забувши Бога життя. І просякне кров’ю земля наша, як водою”. Аж так і сталося”.
Пізніше Хлопчик навчиться майструвати калейдоскопи з пластинок скла, обклеєних папером, а ще краще — з уламків дзеркала, і химерний барвистий світ відкриється зачарованим очам його. Але такий же дивний калейдоскоп житиме в пам’яті його, де уламки часу, днів і ночей складатимуться в чудернацькі візерунки. Ось їхнє ще лоша, гніде, чеберяє тоненькими ніжками хутірською вулицею від колодязя, де його напувала водою мати, слідом і вона, матір, із відрами на коромислі через плече. І все — один лише цей кінокадр, вихоплений пам’яттю з потоку часу. Або усією родиною: мати, сестри і він, Хлопчик, вони молотять у сінцях просо, дорослі — прачем та палицями, а в руках Хлопчика — уламок дерев’яного обруча від діжі. І вже котить через село фронт, хутірські люди — в льохові, вогко, холодно і страшно, на сходинках — баба Телениха, з іконкою в руках. А вдосвіта вони родиною у вишеньках, в кінці свого городу, на розстеленій постилці; небо темне, хмаристе, шумлять верховіття дерев, у Малащиному дворі грюкає хвіртка. І мати каже: “Се Сашок повернувся”. Одна ця фраза, викарбована в пам’яті, і більш нічого. Можливо, мовлена матір’ю особливим голосом, бо вона думала про нашого батька і снила його поверненням додому. І вже Хлопчик сидить на ґанкові того ж хмурого, осіннього ранку, сестри побігли до клубу, у центр села, де уже наші, мати доїть корову, що розстелилася наприкінці літа. Потім вона наливає Хлопчикові у кухля із снарядної гільзи молока, дає кусень хліба. А повз хату Халявинським шляхом у бік Чернігова повзуть військові з ланцюгами на колесах машини. Декількома днями раніше нашу корівку хотів одібрати німець, але мати повисла у неї на шиї і не віддавала навіть під дулом автомата. Німець стрелив над її головою і подався геть. І хоч Хлопчик знає про це лише з розповідей матері та сестер смак молока від порятованої матір’ю корови, і той осінній ранок він запам’ятає на все життя.
Але серед тих калейдоскопічних картинок, де узори — з уламків часового потоку, чітко і сюжетно, довершеною картиною, вирізняється один із раніших днів, можливо, ще з літа сорок другого року. На лавочці біля Артемового двору — посиденьки хутірських жінок. Синє, з кучматими, білими оболоками небо, як це часто у спогадах Хлопчика. Шум машини з Халявинського шляху, за Малащиним двором. Жінки підхоплюються з лави і кидаються у Артемів двір, за хату, за хлівець. Сестри біжать через наш городик у бузкові зарості.
— Ти, Параско, з дитям, тебе не трогатимуть!..
І ми з матір’ю залишаємося на розстаньках, самі-самісінькі. Я — на руках у матері, тулюсь до її теплих грудей, обіймаю рукою за шию. З гори, з-за Малащиного двору, котить машина, легкова, зупиняється біля нас. Верх машини опущено. За кермом — шофер, німець, ще один німець, офіцер, сидить на задньому шкіряному сидінні, біля нього — дівчина, теж у німецькій формі. Офіцер киває до матері пальцем, аби підійшла ближче, джеркоче:
— Партизанен? Партизанен? — Так у пам’яті.
— Партизани у селі є? — запитує по-нашому дівчина.
Мені зовсім не страшно, машина така гарна, така цікава, відкрита, я вперше таку бачу. Страшно матері, і той страх нарешті передається мені, я ховаю лице в материному волоссі, що виглядає з-під косинки.
— Нема партизан, нема! — запевняє мати.
Машина рушає у бік села. Я довго дивлюся їй услід. Вона котиться попід Загальним двором і зникає за колгоспною коморою, назавжди з моїх очей, але не з пам’яті. Мати опускається на лаву і плаче. Від пережитого страху — за мене, за себе. Від принизливого страху на своїй і не своїй землі. Я виціловую її щоки в краплинах сліз. Солоний смак материних сліз — теж у пам’яті, назавжди. Через багато-багато літ у Сумському обласному музеї я довго стоятиму перед іконою, що зветься “Чернігівська Богоматір”, жінка із величаво-скорботним обличчям, з дитям на руках, у червоно-кривавих відблисках, і згадуватиму наші хутірські розстаньки, і матір свою з Хлопчиком на руках, і той кривавий час, час війни…
Але що таке війна насправді, я дізнаюся лише через декілька днів після звільнення села від німців. Той страшний спогад нуртує в моїй душі, в моїй пам’яті впродовж десятиліть. Найперше моє оповіданнячко, написане ще в ранній юності, недолуга, але щира спроба побачити війну, смерть очима дитини. Так, як бачив її Хлопчик з материних рук осіннього дня сорок третього року. Хлопчикові щойно виповнилося аж чотири роки. Ані відчуття, ані розуміння смерті, звичайно, не було. Але була чітка, глибока фіксація кожної сцени кривавого дійства на кіноплівці-пам’яті. Мабуть, не лише пам’яті, а й душі, свідомості, підсвідомості, як тепер модно казати. Бо довго ще побачене знову і знову спливало у снах Хлопчика чорним кошмаром. І залишилося в ньому назавжди незаживаючою, пульсуючою раною.
Поранене дитинство.
Хмурий вересневий ранок. З котроюсь із сестер ми пасемо нашу Лиску за Артемовою клунею, на кагатах. Нудотно-солодкий смак пасльону, що китицями, жовтими, у краплях нічного дощу, дражниться з кущів. З поля, повз кагати, стоячи на возі по коліна в соломі, шмагаючи віжками худореброго коника, мчить одноокий Андрій:
— Там, у скирті — німець, офіцер!
Ми стоїмо край поля, за колгоспною вівчарнею. Військова полуторка із солдатами гуркоче полівкою. Сіється дрібна мжичка. В глибині поля, над Ближнім рівчаком, — скирта соломи. Від неї по стерновищу у бік рівчака біжить темна (крізь сіру мжичку) постать. І — все. Кінопроектор пам’яті гасне. Той же похмурий вересневий день. А може, наступний. На Загальному дворі, біля комори — гурт жінок, підлітків, дітей. Хутірські пси. На згірку, ближче до водокачки — шерега військових. Енкаведисти. Нове слово — шпичаком у пам’ять. З гвинтівками в руках. Коло них спійманий у полі, біля скирти німець. Світле, розкуйовджене волосся, кітель розстебнутий, з-під нього визирає нижня сорочка. Босий. Старший над військовими щось читає з паперу. Троє енкаведистів підводять німця до комори, становлять біля стіни, викладеної з грубезних брусів. Енкаведисти відступають на декілька кроків, зводять гвинтівки. Німець залишається біля стіни САМ. Як на сцені сільського клубу. У нього крейдяне обличчя. Плечі під кітелем перехняблені, опущені, і, може, від того руки видаються довгими, трохи не до підігнутих колін, висять, як одчахнені гілки, долоні з-під рукавів — кольору перестиглого пасльону, пальці бігають по сукну штанів. Очима німець ковзав по хмурому небу, з якого знову сіється мжичка. Старший над військовими різким голосом командує, гримлять постріли, з яблунь у дворі шукає в небо чорне вороння. Німець падає, як підтяте сапою кукурудзяне стебло або як стемніле на осінніх дощах уже безголове, вивернуте із землі соняшничиння. На лицях жінок — краплі дощу, а може, і не дощу. Солдати беруть мертвого за ноги і тягнуть через двір до вирви од бомби. Кидають тіло у яму, загортають землею. На моріжку біля комори, де щойно лежав розстріляний німець, — калюжка крові, з чимось білим на дні, а зверху плаває його око.
Голодні хутірські пси злизують кров.
Люди мовчки розходяться, хутірські жінки поволі бредуть Артемовою вуличкою.
— Може, і мой де отак одстав від своїх, а його узяли та поставили до стіни, — каже Богулина Ольга.
— А ти як наче жалієш німця! — суворим, командирським голосом кидає Карусьова Марія. — Яни наших не жаліють!
— Я усіх жалію, — зітхає Ольга. — Бо усі — людяки… І хто тольки сюю войну розпрокляту придумав?!
Ніхто з гурту не відповідає на її сумний зойк. Ніби онімілі, жінки розбредаються по своїх дворах.
Зграя потривоженого пострілами вороння чорним крилом сковзує по низькому, хмаристому небу у мокрі від осіннього дощу поля.
У дворі мати опускає Хлопчика з рук на землю. Але Хлопчик раптом припадає до її колін і плаче — безпричинно, ридає, аж захлинається слізьми.
