6
Зими у ранній пам’яті Хлопчика злилися в одну, холодну і довгу, з білим напівмороком у хаті, од застелених войлоком морозу шибок, зі стогоном вітру у заслонках. Серед зими, коли хата геть вихолодала, а дров не було, щоб двічі топити в печі, біля лежанки ставили залізну (з бочки) грубку, колінкувата жестяна труба од неї вздовж комину тяглася в челюсті печі. Грубка страшенно диміла, дим чорними клубками висів під стелею, зате нагрівалася, червонобоке дихала палом од оберемку соломи чи бур’яну. Солому, соняшничиння чи тріски приносили із собою хутірські і з вулиць сусідніх, по той бік Загального двору, хлопці, що збиралися до сестер Хлопчика на вечорниці. Хлопці і дівчата, як казала мати, дуріли допізна, грали в карти навколо каганчика, розповідали страшні казки і бувальщини, багато співали. З часом хлопців усе меншало, залишалися самі дівчата, вони ще довго, десятиліттями, співатимуть, старіючи, своїх сумовитих пісень, кличучи і недокликаючись із того світу своїх суджених…
Хлопці ішли на фронт і не поверталися, ніколи.
Ще довго згадуватимуть сестри, та й мати Хлопчика, Семена Будаша, він був добрий, особливо до нашої сім’ї, допомагав, як міг, закоханий у Любу. Пішов на фронт старший Артемів син, Сашко. Він повернувся, але літ через десяток, одружився на дівчині із сусіднього села і перейшов до неї жити. Прийшла похоронка на Івана Рака, Параска зосталася вдовою із трьома дітьми. Безвісти пропав Борис Богуля. Ольга, одержавши бомагу, бігала по Хутору, як дурна, в самій сорочці, кричала криком. Забрали у військо недавніх поліцаїв — Малащиного Сашка та Івана Отроховича. На Хуторі залишалися лише жінки, підлітки і діти. Бригадиром призначили високу, тлусту жінку із сусідньої вулиці, на прозвисько Бомба.
Головував у колгоспі Козин. Мати Хлопчика пішла на скиртовище у поле по солому. Принесла ношку, навпіл із кригою та снігом, сушила коло печі. Козин приїхав саньми по сліду, залетів у хату, як вітер, сварив (із матами-перематами) матір:
— Я тебе, злодійко, за совітське добро у тюрязі згною!
— За совітське добро мій чоловік у окопах гниє, а ти — під бабські спідниці од фронту ховаєшся! — моя мати не уміла мовчати.
Козин ударив матір.
Кулаком, в обличчя. І кинувся із хати геть. А мати стояла на ґанкові і гукала йому вслід:
— Ось вернеться мій Гриша, йон тобі, проклятущому, голову скрутить!
А потім плакала довго і гірко, упавши головою на край столу. Плакала від образи і від тривоги, бо фронт покотився далеко на захід, а батько наш не обзивався і словом. Аж десь напровесні поріг переступила листоноша із синім трикутничком у руці. Мати, як побачила листоношу, упала посеред хати, і сестри довго приводили її до тями. Але то був лист не про батька, а від батька. Батько писав, що тяжко захворів на фронті, декілька місяців провалявся по госпіталях, був при смерті, але тепер поправився і направлений комісією на трудовий фронт, за Урал. Ще він запитував у трикутничку, чи живі його діти і його дорога жонка, а як нема їх серед живих, хай одповість хтось із сусідів. Листа батькові писала сестра Люба, бо мати ще багато днів опісля лежала в постелі із серцем. Під листом батькові підписався, каракулями, яким уже навчали його сестри, і Хлопчик: ВОВА…
Але усе то було життя, у якому живеш щодня і не вельми його помічаєш, звичайне життя. Як не вельми помічає воду, в якій живе риба або люди повітря, яким дихають. Воно ковзає по поверхні душі, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік, не залишаючи по собі глибокого сліду. А було ще інше життя, життя душі, і Хлопчик уже знав про нього, хай не розумом, не словами знав, а чуттям. Він знав, що у світі земному існує чудо, диво, і тільки відчуття чуда-дива — справжнє відчуття, і буде з ним завжди, на усе земне життя, і після земного життя. Бо Хлопчик уже не вірив у смерть, хоч бачив її вочевидь, смерть тіла, на Загальному дворі, біля колгоспної комори.
Чудом було, коли мороз після відлиги серед зими малював на шибках вікон свої чудернацькі мальовки. Спершу невидимий малярик викреслював на шибці тоненькими лініями самі контури рослин і дерев. Відтак на довгих, загогулистих стеблях з’являлися бруньки листя і пуп’янки ще не розквітлих квітів. Ближче до вечора крижані, ще прозорі штришки заповнювали весь аркуш шибки, і це вже був густий ліс, праліс, пуща, в який хотілося увійти і заблукати. Але Хлопчик терпляче чекав, і ось нарешті червоне (на мороз) сонце визирало з-за хмари край неба і прощально висвітлювало вікно холодним промінням. Тоді розбрунькувалося листя на деревах, а пуп’янки квітів розкривалися і малиново спалахували назустріч сонцю. І дивні птахи тріпотіли червоно-бурими крильми у верховітті дерев, а в глибині пралісу жевріли очі сивого, зарослого бородою, але доброго діда-лісовика. Аж тоді Хлопчик заходив до лісу і бродив між дерев та стеблистих квітів, поки день згасав, а разом з ним — і ліс, намальований на шибках вікон, що ставали темно-синіми, непроглядними, а мати запалювала каганця, роздмухавши в припічку вогонь, бо сірників не було, і гукала Хлопчикові, аби він сідав до столу вечеряти.
Чудом була сніжинка на рукаві материної куфайки, коли мати входила до хати знадвору. Сніжинка була майстерно намальована, білим по чорному рукаві, її візерунчасті обриси нагадували зимову квітку із саду, що його обтрусив на небі вітер. Невдовзі сніжинка танула, ставала прозорою краплиною, і це перетворення теж було чудом.
Чудом був приліт на крилах городського, теплого вітру весни. Довгожданий і — раптовий. Ще паморозь на шибках лежала білим пишним смушком, а рами вікон — у наліді, як вишні в клею. Ще сніги на городі ручкалися зі стріхою хлівця, а в хутірській, глибокій вуличці пінилися вище тинів, і люди брели по тих кучугурах урівень з вікнами хат. Усе це Хлопчик бачив лише крізь продухвини в шибках, бо взимку він був прип’ятий до хати, як теля на пасовищі до встромленого у землю кілка. Хлопчик не мав ані теплої одяганки, ані взувачки. Та ось мати, попоравши худобу, заходила ввечері до хати і вже не хукала на червоні від морозу руки, не тулила їх до комина, а казала радісно, особливим, передвесняним голосом:
— Вітер перемінився. З города вітер подув. На тепло.
І вранці Хлопчик прокидався від тоненького бриніння талої води з підвіконь у підставлені матір’ю кухлі та горщики. Шибки були прозорі, чисті, як щойно народжені. Сніги за вікнами ще царювали, але на широкоскулих лицях заметів уже не було колишньої, зимової радості. Зі стріхи звисали крижані бурульки, по них котилися і скрапували в проталини біля призьби сльози. То плакала зима, прощаючись зі світом. І справді, за кілька днів лише стемнілі латки снігу ще ховалися в низинах, припавши до землі, наче злякані зайчики. А хутірською глибицею, ярком на задвірках вишумовувала, пінилася, ярилась прибутна (з полів) вода. Відтак чудесного в світі ставало все більше, воно накочувалося на Хлопчика хвилею, солодкою і дражливою, до щему в грудях. Висхла, зігріта сонцем, тепла і м’яка, на дотик босої ноги стежка навколо хати, худенькі, блідо-зелені личика травиці, що за одну ніч випнулися із ще вогкої обабіч стежки землі і жадібно п’ють пінистий сиродій весняного сонця, і густо-червоні, як жарини на споді печі, пуп’янки півонії на осонні з-під сухозлотиці торішнього листя…
І все ж найбільшим, найвиразнішим, найхвилюючішим чудом було для Хлопчика (і залишилося, на все життя, для мене) НЕБО. На доказ, що я не одорослішую почувань Хлопчика, це моя дочка у ранньому дитинстві. Орисі було трохи більше двох років, коли ми вперше вивезли її на літо за місто, знявши кімнатку в Ірпені. Вона часто хворіла, була дуже нервова. Одного вечора влаштувала нам такий концерт, що Ірина нічого іншого не придумала, як загорнути її в ковдру і винести в сад. Над Ірпінем цвіло серпневе, в повному буянні зірок небо. Такого неба над великим містом ніколи не буває. Дочка побачила його вперше. Зорі китицями звисали із темно-синього небозводу, блискучі, живі, сяйною пасмугою світла стелився аж до небокраю Чумацький Шлях. Так цвітуть хіба що акації у погожі, душні дні. Орися враз перестала плакати і зачаровано дивилася на вечірнє небо, простягаючи ручки до, здавалося, таких близьких зірок. “Салют!..” — сказала вона, засміялася щасливо і застрибала на руках у матері. “Салют життю…” — подумав я, згадуючи себе, малого. Я вперше отак побачив нічне зоряне небо, коли над селом зчинилася стрілянина і ми бігли через город у льох до баби Теленихи. Я не знав салютів і не міг ні з чим порівняти видовища, що відкрилося моїм враженим очам. Я увібрав, всотав його у себе навіки. Ми починаємо за традицією мислити себе десь уже із шкільних літ, хоч до цього прожили ціле життя. Але його потроху затягує непроглядною паволокою, як синю вікнину хмарою, пізніше, діяльне юрміння наше в людському вулику. Хоч нитки, з яких ми потім тчемо свою долю на кроснах років, прядуться, снуються в основу, напнуту на воротило емоцій, — у ранньому дитинстві. Орисі було років три-чотири, коли одне з моїх оповідань переклали на японську мову і видрукували в часописі. Публікація відкривалася моєю фотографією з крихітною, ще в пелюшках, дочкою на руках. “Бач, як добре бути дочкою письменника, — мовила бабуся, — і твою фотографію побачать у Японії!” — “Мою фотографію надрукували не тому, що я дочка письменника, а тому, що я мрію бути ветеринаром…” — гордо заперечила Орися. Ветеринаром вона не стала, стала істориком, але любов до менших братів наших — з нею назавжди, в душі, в крові.
Небо для Хлопчика було майже тим самим, чим для сучасної дитини є кольоровий телевізор. З однією, суттєвою різницею. Телевізор розжовує уже готову інформацію і ті жованики вкладає у свідомість дитини, лише ковтай. У Хлопчикові небо лише розбуджувало уяву, фантазію, сприяючи творенню власних картин і сюжетів. Велетенський екран неба над Хутором ніколи не відключався, не гаснув, він схилявся навіть над сонним Хлопчиком, приходив у його сни. Небесний екран безперервно мінився кольорами, по ньому безустанно пливли хмарини, білі кучматі оболоки, чорні тучі, пливли сонце, місяць і зорі, а в особливо щасливі дні край небозводу засвічувалося багатобарвне коромисло райдуги. Хлопчик міг цілими днями сидіти в самотині на Артемовій лавочці або під копицею соломи в городі, або на стернищі, коли уже пас теля чи свиню, і дивитися в небо. Розкішні, сліпучо-білі оболоки у синьому бездонні його уява перетворювала на острови, по яких він бродив, на вітрильники, на яких він плавав, на казкові засніжені гори з дивовижними істотами, на птахів і звірів з материних казок. А ця яскраво синя глибінь літнього чистого неба, в якій подумки пливеш, у яку занурюєшся, в якій розчиняєшся, стаючи невагомим, безтілесним, стаючи — не знаєш ким і чим, бо ще в тобі немає слів для визначення твоєї безтілесної суті, є тільки інтуїтивний здогад, чуттєве прозріння. А це густо-синє, кольору Петрових батогів, розквітлих край дороги, небесне поле з отарою білорунних баранців, пір’їстих хмарок і з бліденьким, випитим ніччю, майже прозорим місяцем на видноколі…
З плином часу небо для Хлопчика ставало чимось більшим, значимішим, аніж екран для споглядання чи грифельна дошка для замальовок уявою. Чим суворішим, гіркішим ставало для нього земне життя, тим частіше почувався Хлопчик пташеням, що випало з гнізда. Гніздо було там, на небі, і він неминуче повернеться в нього, коли підростуть крила. Там, на небі, його справжня домівка, а на землі він лише в гостях. Невидима пуповина єднала його ще дитячу, але почутливу, мрійну душу із синім небозводом, розцяцькованим білими хмарками, а вночі — блищиками зір. Хлопчик тягся до неба, як тягнуться до нього трави, квіти, дерева. Він заздрив вербам і осокорам, які своїми сріблясто-зеленими, розчухраними вітром головами діткалися небесної сині. А найбільше заздрив водокачці на пагорбі посеред Загального двору, бо вона була ще ближче до неба, аніж куцуваті порівняно з нею дерева, розмовляла з небом, як рівна, котила по синьому полю своє крильчасте колесо, як він, Хлопчик, обруч по стежці. Можливо, це не переборне устремління в небо почалося з нашіптувань матері про доброго Боженьку, який живе на небесах і заступається за усіх людей, покривджених на землі, нашіптувань вечорами, перед сном, коли Хлопчик затишно окукоблювався між теплим комином печі і теплими материними грудьми. Мати навчала його молитві до Бога і розповідала про царство Боже на небі, що зветься Раєм, з такими подробицями, так довірливо і пристрасно, наче щойно сама зійшла з небес.
Усе, чого бракувало матері на землі, — миру і злагоди між людьми, справедливості, тепла, їжі, — усе було ТАМ. І все ж, здається, материні солодкі нашіптування про справжню, небесну батьківщину людей лише потверджували те, що Хлопчик уже знав. Знав, не відаючи звідки і від кого. Знав ще від народження. Знав — до з’яви своєї на землі. Бо життя його ніколи не починалося і ніколи не закінчиться. Воно було і буде завжди, воно вічне, як небо над землею.
І коли Хлопчикові ставало зле на землі, він поривався повернутись на небо, у гніздо, з якого випав. Як жовтороте, безкриле пташеня, що жалібно цвірінькає під деревом, вистромивши з трави голівку, поки його не схрумає кіт. Один час, на п’ятому чи шостому році життя, Хлопчик почав було мочитися в постіль ночами, у сні. Мати сварилася, виганяла ранками у двір, на осоння сушитися, а сестри голосно, на весь куток глузували з нього. Він став боятися хати, постелі, ночей, сну, уникав товаришів. Уже він відкрив для себе простори Загального двору, як мореплавці у юності людства відкривали простори безберегих морів і океанів. І цілі дні нишкав по його глухих, безлюдних закутках, з жахом думаючи про вечір, коли мати з ґанку кликатиме його додому. Лише небо над головою, лагідне, глибоке, шовково-синє, розуміло його і співчувало його безутішному горю. І одного надвечір’я Хлопчик вирішив повернутися туди, звідки прийшов, — на небо, у гніздо, до своєї справжньої домівки. Шлях на небо був єдиний — по залізній верхотурі водокачки. Від самої землі до гострокрилого колеса, що увінчувало водокачку, щаблистою стежкою в небо стелилася драбина, вузька і прямовісна. По ній іноді піднімався дядько, що ремонтував водокачку, спочиваючи на дощатих, фарбованих у червоне майданчиках. Уже день хилився до ночі, уже зачинилися комора і млин, і Петро Петрович, коваль, погасивши вогонь у кузні, пошкандибав на Хутір. Але небо ще було манливо синє, ніжне, з білими пелюстками рідкохмар’я в чолопочку. Воно кликало до себе, обіцяючи край земному соромові, докорам і насмішкам. Через багато-багато літ я побачу, здається, в музеї битви при Берестечкові, ікону із зображенням драбини, приставленої до хмари. З хмари привітно і лагідно усміхається Бог, а біля підніжжя драбини — постать людини. Я не був одинаком у химерній історії наївно-довірливого людства, не я перший мріяв дістатися неба з допомогою земної драбини. Я узявсь обіруч за холодне драбинище, підтягся і зіп’явся на перший щабель, високий щабель. Далі вже було легше, лише перебирати ногами, не відриваючи рук від драбинища. Так я дістався до першого майданчика, пірнув головою у ляду і сів на теплі, зігріті сонцем дошки перепочити. Уже я був урівень із чорним, задимленим димарем колгоспної кузні і земний світ прощально стелився переді мною, аж до крайніх, по той бік Загального двору хат. І стріха нашої хати визирала з-за Артемового саду. І город наш, і сад, обрамлений зеленими пасмугами вишняку. Але усе те, земне, уже мене не обходило. Небо поклично, рожевощоко, бо кружало остигаючого сонця, наче шмат заліза на ковадлі, уже опускалося за обрій, усміхалося до мене. Я подерся вище і з наступного майданчика очам моїм відкрилися сільські вулиці на схилі гори, чіткі, наче намальовані, схожі на намисто з нанизаними на них намистинками хат, а на самій горі, над бузковим земним смерком, густо-червона, ще висвітлена сонцем, баня сільської церкви. А потім земля віддалилася, розтанула, зникла, бо я уже боявся дивитися вниз, робилося страшно, до тремтіння, до корчів у тілі. Відтепер бачив я саме небо, вже пригасле, ніби посипане попелом, але ще з малиновими, кольору морсу в сулії, що його приносила з міста матір, видовженими острівцями хмар. Але й вони погасли, коли я вже сидів на верхньому, вузькому, як лава, майданчику, звісивши у ляду босі ноги. Наді мною бовваніло лише колесо, припнуте до верхотури водокачки, в крилах якого посвистував холодний вітер. А ще вище, — і навколо, і внизу — непроглядна, сизувата мла, крізь яку деінде визублювалися зорі. Але і вони звідси, з верхотури, із залізного шпичака водокачки, що загубився в порожнечі, між землею і небом, здавалися непривітними, суворолицими, чужакуватими. Ніхто не чекав на мене, не виглядав у цьому темному непроглядному небі, ні добрий Боженько з материних оповідок, ні його світлі янголи, як виглядала мене досі, дошукуючись, догукуючись у городі та на вулиці, моя матінка. Не було на небі кубла, з якого я випав, а було тепле, таке манливе тепер кубельце лише на землі, біля теплого комина, кубельце, яке я самохіть проміняв на холод ночі і небесної порожнечі. І я заплакав, заридав, заголосив, зі страху і розчарування. Мій безутішний плач почув Сашко Раків, що конюхував у бригаді, гнав коней у нічне, навернувши до корита з водою. Він і зняв мене з верхотури, притиснувши одною рукою до грудей, а другою ковзаючи по драбинищу. І ніколи ще, здається, не була мені така люба земля, на яку ми спустилися. Я біг додому Артемовою вуличкою, на якій ще теплів, нагрітий за день, пісок, сміявся і плакав од щастя, що мої ноги купаються в нім. Давно одмаювали зелені жуки на Артемовім бересклеті, і тільки недогризене цурпалля усе ще смерділо ними. Але навіть той сморід після холодного сирітства на водокачці, між небом і землею був приємний мені, бо земний і звичний. Мати сиділа на ґанкові і ридма ридала, уже подумки похоронивши мене. Я припав до її теплих колін, як до комина морозної зимової днини, коли забігаєш знадвору, геть задубілий, і знаєш, що тільки піч порятує…
7
І настали нарешті найсвітліші дні мого дитинства, їх було так небагато — від мандрівки на небо по стрімкій драбині водокачки до моєї хвороби, до голоду сорок сьомого року, до смерті матері. Короткий, як літо, сонячний спалах. І щасливими спалахами відклалися вони в пам’яті моїй назавжди. Занадто гірким і темним було загальне шитво дитячих літ, щоб не горіли вони тепер золотими нитками, золотими хвилинами. Досить часто ці сонячні спалахи в пам’яті зв’язані із рухом, бігом, торжеством і тріумфом юного тіла Хлопчика над законами земного тяжіння. Ось пошили мені обнову, чи не вперше, таку рідкісну на ті часи сорочечку, з червоного, у білий горошок краму. Мати виміняла метер того краму на курку в місті. Обнову пошили до Паски, ранньої весни, бо мати білить крейдою стіни нашої хати знадвору, а я іду ще вогкими, прохолодними стежками на Загальний двір, до колгоспної комори, сідаю на ґанкові, аби більше людей побачило мою обнову. Але не це запам’яталося. Запам’яталося, як я вертався від комори, до нашої хати, до матері, що білить щіткою сяючі стіни, вертався, лопотячи босими ногами по ще м’якуватій, прохолодній землі, бігом, щодуху, щосили. Червоно палахкоче в сонці нова сорочечка на мені, пружно дихає назустріч теплий весняний вітер, і я уже не біжу, лечу на крилах безмежної, неусвідомленої гаразд радості буття в цьому світі, я справді уже не чую землі під собою…
Або: Петро Петрович, коваль, дарує мені залізний обруч із старого колеса, згинає на ковадлі із грубого дроту руків’я з дужкою, я штовхаю обруч із гори, на якій кузня і млин, підтримую дужкою, і ось обруч уже слухається мене, котиться дорогою, що через увесь Загальний двір стелиться аж до Карусівщини, котиться із дзвоном — на весь білий світ, яскраво виблискуючи в сонці, наче вилитий не з заліза, а з блискавки, і вже не обруч я кочу, а саме сонечко, і не курною сільською дорогою, а по синьому-синьому небу… Я досить рано перестав писати вірші, зрозумівши свою поетобездарність, та й сковувала мене віршована форма, проза обіцяла більше стратегічного простору. Але й дотепер іноді прокльовується… І набираюся зухвальства процитувати тут одну із своїх недавніх поетизованих вправ:
Відчути мить наповнення душі до краю,
Над озером, у лісі, серед поля
Або й на смітнику сільському, край дороги,
Де обід колеса залізний
Покотить по роках твоїх з дитинства в старість.
А ти слідком — із дротяною дужкою в руках.
Як вічний хлопчик.
Заради отого “вічного хлопчика” я і процитував свою недолугу, під настрій, вправу. Залишитися ВІЧНИМ ХЛОПЧИКОМ на все життя не так просто. Це вимагає не лише особливого душевного стану, а й сталого, глибинного погляду на світ земний і небесний. Вимагаєвчинків, а не тільки слів. Але зберегти в собі на роки і десятиріччя, хоч би дещицю від того Хлопчика, під силу кожному. І чим більше ми зберігаємо в собі від Хлопчика, тим щасливіші в суворому земному житті, тим спокійніше і мудріше можемо зустріти неминучу смерть свого тіла, тим надійніше і проникливіше проглядаємо своїм внутрішнім, душевним зором те, що чекає на нас по той бік смертного рубежа. ПРИШЕСТЯ наше у цей земний світ від нас не залежить, про згоду ніхто нас не запитує. Але чи існуватимемо ми опісля, в інших, не земних, формах, залежить уже, думаю, од нас самих, од нашої віри, од нашої здатності до потойбічного існування.
Збудоване нами в земному житті, збудоване у душі, не загине, не мусить загинути, інакше усе земне дійство позбавлене сенсу.
Хлопчик, хай і не розуміючи гаразд, хай інтуїтивно, підсвідоме, але ще близький до тих, вищих сфер, з яких ми сходимо на землю і в які прагнемо повернутися опісля земної путі своєї, надіємося повернутися. У ньому ще пульсує родима пам’ять. Пізніше радощі, прикрощі й шумовиння земного існування приглушать той живчик вічної душі, у зрілому віці його буде ледь чути, і то у хвилини “наповнення душі до краю”, і лише на схилі літ, коли ми знову близькі до вічності, до Бога, родима пам’ять запульсує у нашій свідомості на повну силу. Якщо, звичайно, ми змогли зберегти в собі хоч щось од вічного Хлопчика.
Тим часом Хлопчик жадібно всотує у себе радощі буття.
Пізнаний ним світ розпоширюється, розпросторюється з кожним прожитим днем. Досі він нагадував цяцьку, яку принесла з міста сестра Люба: виточені з дерева, розфарбовані ляльки, що ховаються одна в одну. Найменша — піч, над нею — хата, а ще вище — небеса з чітко окресленим, незмінним обрієм. Тепер Хлопчик відкрив для себе, що насправді виднокіл — ніби гумовий, він розтягується, відступає перед його настирними, ненаситними очима. З плаского шпиля гори по той бік сільського кладовища видко колгоспний сад і луки із темно-зеленою стрічкою зарослої аїром річки.
Джерела, як називають її дорослі. Ще далі, за луками, ліс, таємничою темною стягою, а обрій — уже десь там, далеко, по той бік лісу. З високого, обсадженого старезними липами церковища очам відкривається село, що внизу, під горою, і зветься — Низ. Крайні вулиці — гострими виштирками, у луки, ті місця так і звуться — Ріг, там багато чорних попелищ, німецькі снаряди летіли через Гору і падали в Ріг. І на товстоліській дорозі, якщо не боятися вовків, русалок, польовиків і пробігти по ній у глибину поля, обрій покірно відступає, віддаючи очам залиті весняною водою видолки і зелені шапки крутосхилів над ярами, у які сестри ходять по щавель.
А радощі дарував кожен новий день, кожна відчута мить.
Дід Ладимир фарбував дахи колгоспних комор. Комори на Загальному дворі було три — зерносховища з двома дощатими рундуками, із засіками по обидва боки проходу, просто склад — з упряжжю для коней, бочками солідолу, усіляким іншим господарчим начинням, і найменша, біля контори, — для харчів. Усі три — під залізом. Фарба, густо-червона, глибами лежала в залізній з дерев’яною кришкою бочечці. Дід Ладимир ставив неподалік складу триніжок, підвішував до нього чавунний казан, вливав у нього відром запашну, золотисту олію. Хлопчик допомагав дідові збирати по двору дрова, тоді біг до хати по хліб. Коли вертався, дрова дуже палахкотіли і лизали боки казана язиками полум’я. Невдовзі олія починала закипати і дух її, дразливий до спазмів у шлунку, котився хвилями по всьому Загальному двору. Дід Ладимир брав кусник хліба з рук Хлопчика, наштиркував на паличку і вмочав у киплячу олію. Відтак подавав Хлопчикові. І це була скибка. Смак її я запам’ятав назавжди.
Потовчену у відрі фарбу дід всипав у казан із киплячою олією. Вариво ставало яскраво-червоним, як сонце на краю ночі. І довго розмішував паличкою, аби у вареві не було жодної грудочки. Коли воно вистигало, наливав у відро, брав квача і ліз по драбині на дах комори. І там, де пройшовся квачем дід Ладимир, дах горів вогнистими кольорами. Пізніше сонце висушувало фарбу, дахи припадали пилюкою і вже не було чуда оновлення. Але перші години вогколиці стяги під небесами, в яких ті ж небеса з білими хмарками химерно віддзеркалювалися, дарували очам щасливе, незабутнє свято.
— Діду, а ви можете одтуль пофарбувать небо? — гукав Хлопчик.
— Можу, — відповідав дід Ладимир із гребеня даху, піднімаючи над собою квача, з якого скрапувала густа фарба. — Аби голова трудодні писав.
— Ні, не треба, діду, бо тади сонечка не буде видко.
— А й так, — погоджувався дід Ладимир.
Можливо, ми недооцінюємо нашу пам’ять. Можливо, і пам’ять прагне суверенності від нашої свідомості. І свавільно надиктовує їй те, що вважає за потрібне. Бо не такими уже й світлими були для хуторян останні роки війни, після повернення червоних військ. Ті ж нестатки, холодні і напівголодні зими. Повесні мати й сестри впрягалися у плуга, орали город. Корову мобілізовували орати колгоспне поле і вона прибігала у двір, до крові вишмагана колючими, з акації, хворостинами. Фінагент з портфеликом під рукою брів од хати до хати, відбираючи від селян останнє, від нього ховалися по кущах та городах більше, аніж од німців. Приходили із сільської ради, з городськими уповноваженими, нишкали по коморах і скринях, забирали теплі речі для Червоної Армії. Забрали материну кожушку, потім її носила дружина сільрадівського голови Дев’ятки. Згодом його судили в селі, не знаю, за які гріхи, пам’ятаю трохи лише сам суд. Але пам’ять усупереч реальностям буття, ніби сестра Марія чорнильні клякси у шкільному зошиті, стирає усе те гумкою часу, надиктовуючи натомість картинки світлі і радісні, вертаючи мені, через багато десятиліть, стан щасливого розчинення Хлопчика в яскравому і принадному земному світі. Можливо, пам’ять, у такий спосіб, обдаровує мене хоч дешицею щастя, на яке, згідно законів природи, має право кожна дитина, перед сумними, трагічними днями і роками…
