У полі, за Хутором, посіяли льон. На початку літа я трохи не щодня бігав у вишеньки, в кінець городу, подивитися, чи ще не достигли вишні. Вишні ще ледь рожевіли, але на стовбурах старих дерев золотіли гульки вишневого клею. Гостинці літа, мої, чи не єдині, після вишень, порічок та яблук, ласощі тих часів. Я видряпався на дерево, жував молодий солодкуватий, з гіркими ласточками кори клей. І раптом, озирнувшись навколо, побачив по той бік Малащиного городу сині небеса, простелені по землі, наче полотна на леваді. Потім за роки дитинства і юності я багато разів бачив і милувався полями, на яких розцвів льон. Особливо гарні ці поля уранці, коли в кожному синьому келишку-квітці різнокольорове бринить, зоріє, палахкотить крапелька роси, що в ній віддзеркалилося сонце. Але ніколи вже не пережив я такого глибинного потрясіння побаченим. Я ковзнув по стовбурові вишні і побіг через Малащин город, перестрибуючи через кущі уже обгорнутої картоплі. Я біг у сподіванні чуда: раптом і справді небеса відклеїлися від кроквів та бантин надземної покрівлі і опустилися на наше поле. Але чуда, на яке я сподівався, не було, зате було інше диво. Небеса незрушно висіли над кучматими вербами Халявинського шляху. А по всьому полі, аж до видноколу, такого ж синього, цвів льон. Поле затягувало в себе, як затягує вода, коли довго у неї дивитися. Я переступив полівку, що в’юнилася попід городами, і пірнув у синю-синю яскрінь. Не пам’ятаю, як довго я плив по ній, час для дитини такий відносний. Але коли заплющую очі, і донині здається, що я бреду по льоновому полю у щасливому забутті, полю немає кінця-краю, а в очах — синьо-синьо…
Хутірські жінки брали льон ночами, аби не висипався, висмикували із землі з корінням, в’язали в снопики і викладали з них куреники. Я боявся сам залишатися в хаті і мати брала мене на льонище. Повний місяць висів над полем, суворий з лиця, наче колгоспний об’їждчик чи сам голова. Маківки льону шамотіли про щось своє, я не розумів їхньої мови, але відчував у тім шамотінні заспокійливу радість дозрівання, стиглості літа, що відбулося, і засинав під шепіт маківок в одному з куреників. Сестри возили льон у клуню, на Загальний двір, і з останньою ходкою мати відправляла мене додому. Вона брала в оберемок снопи куреника, в якому я спав, подавала їх на віз уже під рублем, оперезаний вірьовками, а слідом і мене сестрам у руки, сонного, розмореного. Одна із сестер цвйохала віжками, віз, височезний, схожий на скирту на колесах, рушав з місця, в розорах його трясло і гойдало, страх розганяв залишки сну. І знову над нами зависав місяць, так близько, що здавалося, простягни руку і торкнешся його білого, повного, холодного обличчя. Віз виповзав на дорогу і вже котився рівно, повільно. Я плив попід самісінькими небесами, з яких звисали китицями ще недозрілого пасльону зорі, вони весело переморгувалися, перемовлялися нечутними голосами, і тільки коли сова чорним, волохатим привидом зависала між возом і небом, наполохано німували. Віз вкочувався в село, торохкотів на вибоїнах повз нашу хату, а місяць плив за нами назирці, од верби до осокору, од осокору до Артемового в’язу, на верхівці якого у шапці гнізда дрімав білий, наче виліплений із снігу, лелека. Я ще не знав і не скоро знатиму, що ця мандрівка під зоряними небесами, на возі, навантаженому під рубель шамотливим льоном, у лагідних руках сестри Люби — на усе моє життя, але серце трохи не вистрибувало з грудей, тьохкаючи від захвату, завмираючи від солодкого щему, а очі вбирали земний світ, залитий місяцевою повінню, спрагло, жадібно, ненаситно.
Ближче до осені у кутку Загального двору, біля клуні оживав привод, що досі бовванів на зеленому моріжку купою іржавого залізяччя. У нього встромляли дерев’яні крила — обстругані, гладенькі бруси. У них запрягали коней або волів, зрізали виткий солонець, лаштуючи тік, а на тік викочували з клуні льономолотарку. Привод крутився цілісінькі дні. Скрегочучи на весь двір залізними, зубчастими колісьми, торохкотіла молотарка, ковтаючи з рук жінок снопи льону. І можна було всістися бочком на дерев’яні крила приводу, аж поки не запаморочіє в голові або не зжене, хльоснувши по витоптаній копитами землі пугою, погонич. Тоді клубком котишся вбік від приводу, лягаєш на випалений сонцем, колючий, але теплий солонець, і довго ще небо, сонце, весь білий світ крутиться перед тобою велетенською каруселлю, ніби й там, у чолопочку небесної бані, працює привод, що в нього впряжено хмари, за погонича в яких — вітер…
У Загальному дворі ніколи не зупиняється життя, навіть уночі на ґанках комор і біля вівчарні покахикують, блимають самокрутками сторожі. І Хлопчик — частина цього життя, невід’ємна, бо Загальний двір — уже в його пам’яті, свідомості, назавжди закарбований, уже не буде двору, не буде людей, які в ньому юрмилися, але усе те ще буде, допоки живий Хлопчик. А, можливо, залишиться і в слові його найдовше. Хлопчик днює в Загальному дворі, од ранку до вечора, і ночами йому сниться гонитва з качалкою попереду, під дзеленькотіння залізного колеса, наввипередки з вітром, по його піщанистих, витоптаних людьми, кіньми, волами, телятами, посмугованих боронами і культиваторами дорогах. Одного літнього дня у село приводять колону військовополонених. Німці, вилинялі, наче курки ранньої весни, будують телятник на бугрі, між старим кладовищем і водокачкою, їм варять тут же, у дворі, у величезному казані з трубою, усе те зветься польовою кухнею. За повара — німець, мати Хлопчика допомагає йому од колгоспу. Німці уже не страшні, але так само — чужі. Вони обідають, усівшись рівними рядами попід тином, на випаленій сонцем траві, на колінах у кожного — солдатський казанок. Вони вже наче коні в бригадній кошарі або як воли на волівні. І Хлопчик, збурюючи босими ногами пісок, що густою пасмугою зависає над німцями, біжить повз їхні чіткі ряди, повз казанки на їхніх худих колінах, від водокачки до клуні, де вони сплять ночами на соломі, від клуні до водокачки. Аж поки мати від польової кухні не завважує його біганину і сердито, дуже сердито, як здається, ніколи досі, гримає на нього:
— Ти що, очумів? Не бачиш — люди обідають! Геть відси!
І це теж — у пам’ять. Назавжди. Материна наука.
Узимку, поки не випадали глибокі сніги, Хлопчик бігав гулять через городи на сусідню вулицю до Чотирусів. Босі ноги ковзали по шерехуватій кризі. По струпкій, замерзлій землі, шурхали в першосніг, що вже білів у ковбанях. Спершу вони горіли вогнем, ближче до Чотирусової хатки дубіли і Хлопчик переставав їх відчувати, ніби вбирався в материні чуні. З порога він кидався на піч, де всю зиму гніздилося серед ганчір’я троє малих чотирусонят. Двійко старших уже ходили до школи, мати цілісінькі дні пропадала на колгоспній фермі, доглядала свиней. У хаті постійно пахло вареною в лушпинні картоплею, що її Чотирусиха приносила потайки, у приполі фартуха, зачерпнувши з фермівського казана. Сам Чотирус загинув на війні, похоронка прийшла скоро після вступу в село червоних військ. У Чотирусів майже кожного дня товкся сусідський хлопчик Коля, німий з народження. Його мати, теж німа, ходила по навколишніх селах — по куски. На теплому черені задубілі ноги швидко відходили, починали щеміти. Але Хлопчик витерпів би і не такий біль, аби лише, врешті-решт, сісти в куточку печі і узяти з коминакарти, які Чотирусам подарував італійський солдат, коли вони ще стояли в селі. Це не були справжні карти, картами їх називали Чотирусові діти, не знаючи іншого слова. Це був набір кольорових листівок, на кожній з яких — намальована пташка. Птахи були не наші, вони були з країни, яка звалася Африка. У тій країні ніколи не траплялося зим, не замерзала земля і не випадали сніги. Там було завжди тепло. Так розповідали старші чотирусята, які вже відвідували школу. Хлопчикові у це мало вірилося, як це могло бути, щоб не було зими і снігу. Але птахи — ось вони, на замацаних пальцями картках, як живі, такі барвисті, наче зіткані з променів сонця, не щоденного, а сонця, що сходить Великоднього дня і піниться кольорами. Чудернацькі птахи, від крихітних, не більших од джмеля, до ширококрилих і дзьобатих велетнів, своїм існуванням, своєю реальністю віддаляли обрій, що був намертво пришитий до землі навколо ПЕТРУШИНА. Виявляється, світ — незміримо широкий, є в ньому інші краї, без зим, снігів, холоду, є інше життя, барвисте, як райдуга на небі після дощу. Хлопчик, поки діти Чотируса дуріли одне з одним або грали в намальовані на клаптиках паперу справжні карти, годинами в кутку печі вбирав у себе, всотував тих птахів і ті кольори. Повернувшись додому, лягав за комином, згортався калачиком, накривався з головою рядном, і перед його очима знову оживало буйство барв і різноманіття далекого, казкового світу, що зветься Африка.
Потроху поверталися до села хлопці і дівчата, яких було забрано до Німеччини. Малащина дочка, яка добровільно записалася до Німеччини, повернулася з чемоданами. У тих чемоданах, на заздрість сестер, було повно німецького одягу. Одяг Хлопчика не цікавив. Але одного дня вона зайшла до хати з квіткою на долоні, холодною на дотик. Коли згусли зимові сутінки, а каганця ще не світили, квітка раптом засвітилася в темряві. Засяяла червоно, як жива півонія на кущі, що ріс у них під вікном. І це було для Хлопчика справжнім чудом, і чудом була далека Німеччина, про яку захоплено розповідала Малащина дочка. Виявляється, є у широкому світі багато країн і народів, про які він ще нічого не знає. Світ у його уяві розпросторився безмежно і викликав тепер жадібну цікавість. Тепер Хлопчик усе частіше, слинячи пальця, гортав підручники сестер. Малюнки, які траплялися на їхніх сторінках, він запам’ятає назавжди. Сестрам не було коли читати йому, а мати лише знала розписатися. Літери Хлопчик уже запам’ятав, а відтак почав складати їх у слова. Тої зими, останньої воєнної, він уже сам прочитав підписи під картинками в сестриних підручниках. А ще через зиму він прочитає усе в підручниках — від першої до останньої сторінки — і ходитиме по хатах, випрохуючи, як Колина німа мати куски, випрохуючи книги. Але то буде уже на іншій сторінці життя Хлопчика.
8
Про ранок Перемоги я вже писав — на останній сторінці роману “Спектакль”. Писав років п’ятнадцять тому, живіше, енергійніше, аніж написав би тепер, на схилі життя. Ось ця сторіночка:
“…Світло від зір розлилося по землі — і став день. Од клуні до кладовища (без хрестів, як одразу по війні, самі хвилі могил) промінилися рядочки м’язистолистого тютюну. На клаптикові поля навколо Ближнього яру зеленіло молоде жито. Польовою дорогою від села до Ближнього яру ішла жінка в довгій спідниці і вишитому червоним фартусі, у білій, з парашутного шовку кофтині і в такій же, з парашута викроєній, хустині. З-під хустини вибивалося руде волосся. І по всьому вимарнілому, але такому живому, доброму, рідному, з вимовними очима обличчю — руде ластовиння.
Жінка пройшла мимо, не бачачи мене, я усе ще існував у іншому часовому вимірі. І тільки тепер я з душевним трепетом упізнав у жінці матір свою. І весь той травневий, сорок п’ятого року день до найменших подробиць, ніби я уже жив не своїм, а тим далеким часом, відкрився мені. Зранку по селу на правлінському жеребці носився Покришень і гукав у двори: “Бабоньки, Перемога! На мітинг, бабоньки!” Мітинг був серед дня, біля клубу, а до мітингу ми з матір’ю, святково вбраною, ходили у Ближній яр по щавель. Мати вела мене за руку, досі пам’ятаю тепло її шкарубкої долоні. А потім ми побачили зайця, що перестрибнув дорогу і сховався в траві на кладовищі. Я кинувся за зайцем і відстав од матері. Біля стежки, що вела через молоде жито на клинку поля до Ближнього яру, мати зупинилася, піджидаючи мене. Уся в сріблястому сяєві, вона, здавалось, не торкалася ногами землі, неначе небо, що прихилилось до мене, коли я рішився почати усе спочатку, тримало матір мою у своїх невидимих долонях.
— Ярославчику, де бо ти?
— Тутоньки, біжу, — відповів я тремтячим голосом на поклик матері і побіг до неї, відчуваючи, як травневий вітер надимає мою сорочечку з білого парашутного шовку і лоскоче худеньке дитяче тіло. А ноги мої в модних фінських черевиках лишали в поросі польової дороги маленькі босі сліди…
Життя повертало на круги свої”.
У героя “Спектаклю” Ярослава Петруні — моє дитинство, все інше в нього — від диявола, який спокушав наше покоління впродовж десятиліть. Герой роману повертається у власне дитинство, аби усе своє життя почати спочатку. Ще одна з багатьох людських ілюзій. Ніщо не повертається на круги своя, життя у нас таке, яке воно було, на яке ми спромоглися у складному часові, що випав на нашу долю. І тільки ось так, у Слові, можливе повернення письменника у власне дитинство. Уже не по якісь моральні цінності, теж ілюзійні, бо їх там не було. Уже в досить зрілому віці, будучи автором декількох книг, я приїхав до Петрушина провідати хворого батька. Батькові здавалося, що письменники гребуть гроші лопатою, і батько скаржився, що я мало допомагаю — йому і своїй мачусі. Міф про наших попередників, сталінських “соколів пера”, жив у народі. Я намагався пояснити батькові, що великі гроші заробляють лише ті письменники, хто вірно служить владі, на біле каже чорне і навпаки, хто елементарно бреше в своїх книгах. Батько вислухав мою пристрасну промову і по хвилі сказав: “І ти, синку, так роби…” Так званий народ десятиліттями тяжкого виживання, пройшовши через революції, війни, голодівки, був здеморалізований ще більше, аніж “народна інтелігенція”. Тепер ми пожинаємо гіркі плоди тої деморалізації. Якраз в середовищі інтелігенції якщо не жили, то хоч би животіли паростки моральності і духовного опору тоталітаризмові. А повертаюся я до свого дитинства, до Хлопчика, аби ще раз відчути свою причетність до буття земного, та й не лише земного…
Іван Лозовий, чоловік тітки Палажки, повернувся з війни з чемоданом, повним сукна, на блискучому трофейному велосипеді. Він в’їхав на ньому в село, як генерал на білому коні. Генералів на білих баских конях полюбляв малювати пізніше мій батько. Велосипед мав високого, вигнутого, як баранячі роги, руля. “Кому война, кому — мать родна, — гомоніли жінки на лавочці біля Артемового двору. — Лозовий служив інтендантом і нажився…” Невдовзі він став у нас бригадиром, Бомбу одіслали в ланку, час керівних жінок у колгоспі скінчився. Того ж року чи наступного моя сестра Марія, скінчивши семирічку, очолила хутірську ланку. Ланка виростила високий урожай жита і ще там чогось, Марії колгоспне начальство пообіцяло звання Героїні. Лозовий, відомий бахур, сказав Марії, що стане Героїнею, якщо поїде з ним під скирту… Марія покинула ланку і пішла працювати на ферму. Батько наш повернувся з війська десь у вересні сорок п’ятого року, якраз возили з поля картоплю і мати перебирала її біля кагат. Хтось сказав їй, що бачив у полі Грицька, який простував на Хутір. Мати покинула кошика і бігла через Загальний двір, голосячи: “Ой, чи ж він без руки, чи ж він без ноги, чи ж він здоровенький?!” Я сидів на ступі під хатою, був вологий, прохолодний, уже осінній день. Городом од поля ішов чужий дядько в шинельці, солдатській шапці, в обмотках. Його зустрічали наші яблуні і з кожною дядько вітався, проводячи по стовбуру долонею. Тут з-за хати вибігла мати і з плачем кинулася до дядька в обійми.
Наступного ранку я лежав біля батька на полу, в постелі. І гриз рафінад, що його батько діставав із солдатського мішка. Окрім шматочків цукру в крихтах тютюну, він привіз мені ще пілотку. У ній я й піду через рік до школи. І забуду її під партою, і страшенно плакатиму. Другого дня на уроці підведуся і запитаю у вчителя: “Дядьку, а ви не бачили моєї шапки?” Відтоді і аж до класу сьомого мене тільки так і дражнили в петрушинській школі. А того, після повернення батька, ранку раптом випогодилося і наступило бабине літо. Павуки парашутили в синьому небі, наче білі хмарки викинули на землю свій десант. Війна закінчилася, але військова термінологія надовго вселилася у мову людей. Мати, як сімнадцятка, крутилася коло печі, готуючи сніданок. Поснідавши, батько з матір’ю взялися до роботи. Коло нашої пригребиці стояла копичка незмолоченого жита. Батько підмів двір і обставив його попід тинню снопами. Відтак клав снопи на середину току і, вимахуючи ціпом, молотив. Золотисте зерно прискало у всі боки, шерхотіло в снопах.
Околот мати знову в’язала у снопики і ставила замість необмолочених. Потім вона віяла зерно совком, а батько спочивав на ґанкові. Я тулився до нього, уже батько не здавався чужим дядьком. Бо господарював на нашому обійсті. Через сусідську грядку придибала і обвисла на тину Рачишина Валя. Я гайнув через перелаза, став коло неї і гордо, радісно сказав:
— Мій батько повернувся з війни!..
Валя раптом заревла, як мала дитина, і побігла геть, до свого двору.
— Ти дурненький, таким не можна хвалитися, — докірливо, але без гніву, того дня вона не могла гніватися, мовила мати. — Таким не можна хвалитися, вона ж — сирітка. Чи я казала тобі, Гриша, що Ракового Івана наші підмели ще в сорок третьому, десь тут, коло Чернігова, він і голову свою поклав?
Батько крякнув, як вутка, і став витирати подолом білої сорочки, в якій молотив, заплакані очі. Потім виніс із хати декілька рафінадин, всипав мені у жменю: “Однеси дівчинці, од зайця” Я поплуганився на Валине подвір’я, але вона зачинилася в хаті і дверей мені не відкрила. Я згриз їх у бур’яні. Рафінад був солонуватий од батькових чи моїх сліз.
Банально нагадувати зайвий раз, що світ земний — це театр. Та й небесний світ, принаймні в уявленні людей. Та й не знав я тоді, що таке театр, що таке кіно, навіть радіо в очі не бачив, чув лише від старших, що є воно. Телефонну лінію провели в село, вкопавши стовпи і навісивши дроти на сині скляні чашечки, наштиркнуті на залізні гаки, денцями вгору, коли я вже ходив до класу третього чи четвертого. Стовпи гули, коли до них припадеш вухом, і мої однокласники переконували одне одного, що то гудуть людські голоси. Я зробив епохальне відкриття, що то гуде в дротах вітер, і відстоював свій єретичний погляд на природу явищ, за що одержав добрих штурханів від Ковганового Миколи, переростка і забіяки. Я ще жив у кам’яному світі, ранньому, а може, пізньому неоліті з його ручними жонами, ступами, дерев’яними олійницями і дерев’яними відрами, коромислами, ходив у штанях полотняних, фарбованих у бузині або в настій дубової кори, з паличками на помочах замість ґудзиків. І все ж те надвечір’я ранньої осені сорок п’ятого року згадується мені тепер мов якесь театралізоване дійство, сцена із найнайсучаснішої модернової вистави. Можливо, через те, що хата Ольги Богулі стояла на пагорку, а двір, зарослий солонцем, без жодної халабудинки і деревини, зеленим фартухом збігав до хутірської вулиці. Сонце уже скочувалося за верховіття дерев по той бік вулиці, тіні видовжувалися, вповзали у двір, зате хатка і згір’я нижче неї були яскраво висвітлені. Павутиння бабиного літа ще політувало в небі, але вже прощально, нагадуючи про перший сніг, який не забариться. Ольжина хата з маленькими вікнами і низькими сінешними дверима була тільки лаштунками сцени, з-за яких актори з’являлися, аби узяти участь у дійстві. Точніше — акторки, бо двоє Ольжиних синів, Миколай та Володя і я сиділи в оркестровій ямі, якщо вже користуватися і далі театральними термінами, край двору навколо діжі, на віці якої стояв патефон. Ми накручували пружину патефона, міняли голки і платівки, яких було десь із півдесятка, усі з піснями і маршами воєнних літ.
Того дня, а це була неділя, Богулина Ольга, випросивши в колгоспі конячку, повезла на базар поросятко, поцвинка, а з базару привезла — патефон.
Хутірські жінки за звичаєм сиділи на лавочці, під Артемовим двором, зустрічаючи базарників, піших і кінних, перепитуючи про ціни в місті і хто що купив. Ще на горі, край Халявинського шляху, Ольга завела патефона, поставила платівку з якимсь побідним маршем і так в’їхала в село. Воза трясло на нерівній дорозі, голка стрибала і скреготіла об платівку, але марш звучав на всю московську силу, як полюбляв казати Артем, на всю околицю. Хутірські жінки були вражені до глибини своїх практичних, такими їх зробило тяжке життя, душ. Ще багато років, та й десятиліть, згадуватимуть вони про ту тріумфальну, наперекір усім бідам, лихам і смертям, з’яву Ольги на наших розстаньках. Треба було знати крайню бідність Богулихи, аби належно осмислити сам факт купівлі нею патефона. Сини її, та й сама Ольга, ходили в такому дранті, що навіть я на їхньому тлі, в своєму полотняному, але фарбованому в бузині і без прорізів вбранні виглядав багачем і модником. У хаті не було доброї ряднини, діти спали на голому черені, а вкривалися — материною куфайчиною. Три закінчені горшки, глиняна миска та ще дерев’яні ложки, що їх вистругав старший син, Миколай, — ото й усе хатнє начиння. Я дружив із її молодшим сином, своїм тезком, і досі їхня халупка — від ямкуватої глиняної долівки до голих вогких кутків — перед моїми очима.
Одвівши коня в бригаду, Ольга пішла по кутку, скликаючи до себе гостей. Вибірково, таких, як і сама, вдів, кому прийшла похоронка. На патефон. Не знаю, що гості їли і пили в Ольжиній хаті, я за столом не сидів. Мабуть, пили бражку з проса та хмелю або сивуху, яку тоді у нас гнали з картоплі і пророслого жита, а закушували капустою і вареною з мундирах бульбою. Веселилися жінки не від горілки чи бражки, а з надриву душевного, з протесту своїй вдовиній долі і всьому білому світові, що з похоронками ставав для них на всі дні й роки, до смерті чорним. Вони з’являлися в сінешних дверях, у сірих своїх полотнянках, у шерхотливих спідницях з брезенту, у парусинових хустках, з’являлися з підскоком, вистрибом, дріботіли, вигуцювали по зарослому шпоришем згір’ю, вистукуючи дерев’яними ложками об горшки і миски:
Ой, чуні, мої чуні, ласковіє!
І наліво, і направо — однаковіє!
І вже інша вигупувала босими ногами об суху землю:
Понад сахарним заводом
Пролетіла галка.
Він до мене вже не ходить,
Хай вона не гавка!
Узявшись за руки, жінки злились у пульсуюче коло, а посередині Богулиха крутилася млинком, вистукувала ложкою об горшок і виводила високим, тонким голосом нову частівку:
Дорогий, куди ти їдеш?!
Дорогая, на Донбас!
Забери мене з собою!
На чорта мені здалась!
А Параска Ракова, висока, статна молодиця, підхоплювала:
Якби я була циганка,
Та іще — красивая,
Вийшла б заміж за цигана
І була б щасливая!..
Тіні від дерев у сусідньому, через вуличку, саду довшали і скоро встелили весь двір Богулихи. Ми нагострили патефонні голки об мантачку для коси і знову наповнили окілля музикою. Потомлені і раптово постарілі вдови сиділи на призьбі Ольжиної хатини, ще залитої густим, рожевим сонцем, рядочком, наче перелітні ластівки, що їх прихопили у наших суворих краях ранні заморозки, і мовчки слухали бравурні марші військових оркестрів. А коли з патефона залунало сердечне, щемке “Жди меня и я вернусь, только очень жди…”, вони заплакали, заголосили, запричитали, мовби над покійником.
Сумнішого свята я за все своє життя не бачив.
День згасав, ранні осінні сутінки сизим туманом облягали Хутір. Першою з призьби підвелася Параска Ракова і сказала, ніби скомандувала:
— Ну, бабоньки, хопить нутро рвать. Жить якось треба, дєтву ростить!
І пішла з двору рішучою, енергійною ходою. Слідом й інші жінки розтанули у вуличці, як тіні. І лише Ольга усе ще сиділа на призьбі, сховавши обличчя в долоні, зігнута, перехняблена. Як її хатка. Я ковзнув у сутінки і побіг вуличною додому. Батько сидів на ґанку, смоктав самокрутку. Я сів поруч, прихилився до його теплого плеча, до пропахлої потом гімнастьорки.
А на Богулиному дворі ще довго надривався патефон.
