Книга друга
1
Скільки часу збігло, літ п’ятдесят, а й досі в очах моїх: горбата хатинка в бур’янах, вхрясла в землю, перекошена, із замурзаними шибками вікно і недоглянуте, в дранті, одутлувате, бліде, з оскряками, що звисають з носа, як бурульки зі стріхи, хлоп’я, розіпнуте на віконній рамі…
Його звали — Пилип.
Не Пилипко, а таки Пилип, бо він не схожий був на дитину, а швидше на маленького, старого дідка. Припавши до вікна, він зирив на нас, гуртик дітвори, великими, печальними, водянистими очима. Мати, вдова, працювала на фермі і залишала його самого в холодній хаті на цілісінькі дні. На дні Пилипових очей, як на дні наших, заповнених болотяною водою, торф’яних кар’єрів, лежала темна ніч. Долею чи кимось вищим, не знаю, він був приречений на смерть, ранню, скору, і, справді, невдовзі помер, і мати одвезла фермівською підводою по грузькій, осінній дорозі гробик із його тілом на кладовище.
Діти — квіти, прибиті воєнним і повоєнним морозом.
Ми опадали, як листя з дерев, морозного осіннього дня, ми осипалися з дерева життя густим листопадом.
Ми помирали від хвороб, від недоїдань, від справжнього голоду у сорок сьомому, ми підривалися на мінах, снарядах, залишених арміями, що вогняними хвилями прокотилися по українській землі.
Дивно, що наше покоління вижило і таки щось зробило у цьому світі. Пройшовши крізь природний і неприродний жорстокий відбір, ми мусили б довго жити. На жаль, і цього нам не судилося. Скількох товаришів своїх я уже схоронив! Війна й розруха наздоганяють нас і досі, кулі летять рикошетом, але влучають, можливо, у найкращих. А в кого ще й не влучили, уже вони сиві. Нарешті ми — справжні шістдесятники, нам — під шістдесят і за шістдесят…
Хата наша хоч і стояла на узвишші, але з роками вхрясла в землю, підвалини зогнили, підвіконня струхли. Батько вирішив по весні її підлатати. Він товаришував з лісником Бурсимом, і той виписав трохи деревини. Пізньої осені, коли земля уже замерзла, а сніги ще не впали, батько з матір’ю двома підводами поїхали до лісу. Того року сестра Люба вступила до Чернігівського педінституту і вдома з’являлася лише на вихідні та свята, Марія ходила в Халявин до восьмого класу. Я залишився у хаті сам.
Тієї осені Хлопчик задружився з Валею Рачишиною.
Він сидів на підвіконні, обхопивши гострі коліна руками, і дивився в сад. На опалих листях яблунь сивів іній. Небо над садом було низьке, холодне і теж сиве, наче в паморозі. На пепінці, що біля хати, попискували синиці, клюючи жовто-червоні яблука, уже підмерзлі на верхніх гілках. На межі Явдошиного городу у високих, сухих бур’янищах бурими промінчиками мерехтіли щиглинки. По стрісі Явдошиної хати ковзала сорока, до корита, з якого їв поцвинок. Далі, по той бік вузької грядки, темнів тинок Рачишиного двору, хлівець, що затуляв половину хати з ґанком і хвіртка на город.
Учора Валя обіцялася прийти до нього гулять. Учора він гуляв у Валі, взувши сестрині чоботи. І хоч сьогодні сестриних чобіт не було, він міг би і босяка перебігти свій і Явдошин городи і погукати Валю від тину. Але він не буде цього робити, аби не думала про себе багато. Як домовилися, так хай і буде. На настінному годинникові, з двома котиками над циферблатом, хилитався, поцокуючи, маятник, але якось повільно, мляво. Хлопчик ковзнув з підвіконня, прочеберяв по лавах довкола столу і підтяг гирю годинника, як це робив щоранку батько. Але маятник не пришвидшив ходу, чалапав по стіні, наче три дні не годований. Тоді Хлопчик зіп’явся навшпиньки на краю лави і перевів велику стрілку годинника, виписавши пальцем коло навкруг циферблата. І вернувся на підвіконня. У розкоряці пепенки сидів, облизуючись, кіт Мурчик, синиці перелетіли на чорні, безголові соняшники і випивали оченята дрібному пасинчинню. Сорока в Явдошиному дворі дзьобала з корита, злодійкувато озираючись довкола. А хвіртка на Рачишин город була зачинена і ніхто не йшов через грядки в матових люстерках замерзлих калюжок, наче в бабиному літі. В підпіччі шкреблися миші. Небо облягало на землю сніговими хмарами, політували сніжинки, а з кутків хати насувався морок. Хлопчик ще раз крутнув стрілку годинника, підгинаючи час, а коли визирнув у вікно, Валя бігла через городи до його хати, босоніж, у довгій полотняній спідничці, закутана у вовняну материну хустку, краї якої оперезували груди. Під її рукою метляла ватяними ніжками саморобна, з виточеною з дерева головою лялька.
Валя пробігла попід вікнами до сінешних дверей, двері скрипнули, розчахнулися хатні, кутки втягли в себе морок, наче корова з відра, і хата освітилася.
— Ой, матка, як ішла на роботу, сховала батькові чоботи, бо я кашляю. Але я однак прибігла босяка, бо знаю, що ти чекаєш…
І ковзнула на лежанку, притулилася до комина, натягла на червоні від холоду ноги поділ спіднички. Хлопчик вибрався на піч, стяг з черені теплого коца і поклав їй на коліна. Дівчинка вся тремтіла, щоки горіли вогнем.
— Ну, і дасть матка прочухана, якщо дізнається! Але я на трошки, скоро прийде свиню годувать, яна в коморі, зерно віє. А се тобі, матка з базару принесла, я вже одну злопала, я вже не хочу…
Валя дістала з-під хустки і подала Хлопчикові, провівши очима, базарний пряник, випечений із тіста, замішаного на малясі. Ми звали такі пряники баринею, бо на продовгуватому коржикові, що нагадував формою тлусту жіночу постать, були намальовані солодкою, червоною і білою помадками голова в очіпку, руки — в боки і фартушок. Пряник лежав у Хлопчика на долоні, він їв гостинця голодними очима, але пересилив себе і сказав:
— Хай йон луччей тобі буде. Се твоя матка купила.
— Дак я тольки шматочок одкушу…
Вона одкусила, од фартушка, тоді відкусив Хлопчик, од голови. Так вони одкушували по крихті, виставляючись одне перед одним, аби не здатися занадто ласими до гостинця, поки од пряника не залишилася сама серединка. Валя узяла її в свої зубенята, самий краєчок, і прогугнявила:
— Одкусуй…
Хлопчик обережно наблизив своє обличчя до Валиного, узяв зубами краєчок пряника, їхні губи зустрілися.
Губи дівчинки були солодкі.
— А що я тобі зараз покажу! — протяжне мовила по хвилі гостя, розв’язуючи зав’язані на спині кінці хустки. — Сядь коло мене, та ближчей, я не кусаюся…
Хлопчик посунувся ближче до Валі, і собі обіпершись спиною об теплий комин. І чи то від тепла, чи від пряника солодкого, чи від губ дівчинки, солодких, йому робилося млосно, не ставало чим дихати. А ще як Валя розперезала хустку і накрила обох їх, теплою вовняною хусткою, з головами. Було жарко, задушно, страшно, і серце Хлопчика трохи не вистрибувало з грудей.
— Дивися мені на голову, — прошептала дівчина.
Аж тепер Хлопчик побачив у чорному піднебессі їхнього маленького світу, світу для двох, червонокрилого, із синім тулубцем метелика, він жеврів у Валиному волоссячку, як жаринка в пригаслому вогнищі. Сяєво від нього було холодне, як од квітки, що її привезла з Німеччини Малащина дочка, але наповнювало собою халабудинку з напнутої хустки, комина та лежанки, і Хлопчик бачив у рожевій напівтьмі усміхнені, горді Валині оченята, і її руки, якими дівчинка поправляла волосся, він потягся до метелика, рука ковзнула по її ліктях, лягла на її гострі колінця і знову подерлася, чеберяючи пальчиками, по тілу дівчини, як павучок по павутині…
— Ой, ну тебе! Я боюся лоскоту! — зовсім по-дорослому, немов дівчата на колодках, реготнула Валя і стягла з голови вовняну хустку. Метелик погас. І усе скінчилося. — Се дядько Лозовий подарував матці моїй, а я узяла поносити, яна мене уб’є, як дізнається. Побіжу я, бо скоро прийде з комори свиненя годувать. Трохи у тебе погрілася, і за те спасибі. Бо у нас піч ледве тепла. Дядько Лозовий обіцяв дров привезти, та й досюль везе.
Іван Лозовий, бригадир, підходжував до Валиної матері, про це знав увесь куток, знав і Хлопчик з розмов дорослих.
Дівчинка ковзнула з лежанки на піл, з полу на підлогу, завинулася в хустку, зав’язавши краї на спині:
— Скучай за мною, як соловей за літом… А завтра — ти приходь до мене гулять.
І подріботіла до дверей. Хряснули хатні двері, скрипнули сінешні, закушкана в теплу хустку постать дівчинки промерехтіла повз вікна. Хлопчик кинувся до вікна, що виходило у сад. З холодного, провислого неба сіявся сніг — густий, лапатий. Валя, блискаючи обліпленими першоснігом босими ногами, бігла через Теленишину грядку. Од хвіртки махнула йому рукою, ніби певна була, що Хлопчик дивиться у вікно. Я ще не знав, не думав, не здогадувався, що бачу її востаннє. На полу, розкинувши ватяні руки, лежала забута Валентиною лялька. На її дерев’яній голівці білів пошитий дівчинкою очіпок, а лице, розмальоване хімічним олівцем, усміхалося широкими, повними, синіми губами. Над круглими озерцями зіниць синіли густі і довгі віяльця вій. Я поцілував ляльку в білий очіпок, як цілувала мене мати в голівку, притиснув її до грудей і знову всівся на підвіконні. Зима заглядала у всі четверо вікон, у хаті посвітлішало, і, наповнюючись тим холодним, лопотливим світлом, вона пливла в небо, назустріч снігопадові. Не стало Хутора, не стало Рачишиного двору і Теленової хатки по той бік вузької грядки. Навіть наш хлівець і той розтанув, зник за пеленою снігу, що безупинно точився з невидимих хмар. Хату в небі гойдало, наче колиску, я задрімав, облігши спиною на лутку вікна. Прокинувся від холоду, мене усього трусило. Зуб на зуб не попадав. Сніг перестав, вечір тулив до шибок сині долоньки, хата, наповнившись важкими сутінками, знову облягла на засніжену землю. У городі, за двориком скрипіли колеса і погукував до коней батько. По тому важко гухнув об мерзлу землю окоренок дерева. Увійшла в хату мати, засвітила каганця. Я ніби прилип до вікна, руки і ноги геть задерев’яніли, але ляльку усе ще притискав до грудей. Мати узяла мене на руки разом із лялькою, винесла на піч, поклала на усе ще теплій черені біля комина, накрила рядном. Я обійняв ляльку обома руками, зігрівся під рядном і заснув. Попоравшись, мати гукала до мене через комин од мисника:
— Вставай вечерять, ти ж голодний!
— Не голодний… — промимрив я крізь сон.
— А що ж ти їв?
— Пряник. Валя принесла.
— Бач, тебе уже дєвки годують, уже тобі матка не треба… — ревниво мовила мати.
Але я знову спав, важким, душним сном. Усю ніч мені снилася Рачишина Валя. Схожа на янгеля із ікони на покутті, у довгій білій полотнянці, боса, вона стояла на снігу під нашим вікном, у її руці жевріла свічка, краплі воску сльозилися по свічці і падали на білу, наче із снігу виліплену, долоньку.
Прокинувся я уже серед дня, весь — як у вогні, у горлі застрягла скабка, навіть слину боляче було ковтать і тяжко дихать. На лежанці, біля мого узголів’я стояла сестра Люба:
— Мамо, він вогнем горить. Треба до нього лікаря, тепер діти од дифтериту мруть, як мухи.
— Се його Валька нагородила. Рачиха, ледь розвидніло, по козиний жир прибігала, Валька її на часник дише, — озвалася з-за комина мати. — А де того дохтора у Петрушині взять? Змажу йому груди козиним жиром. А горлечко — гасом, яке ще лєчення я можу придумать?
Я спробував засміятися, почувши, що Валька — на часник дише. Бо ще не знав, що ці слова значать. У грудях забулькало, захрипіло, я зайшовся кашлем, не ставало чим дихати. Дні і ночі злилися для мене у непроглядний, гарячий, задушний морок. Якось із того мороку випливли, червоно засвітилися сестрині слова:
— Валька Рачишина померла і наш Ябля помре, треба щось робить…
Досі пам’ятаю ті хвилини. Ніби вчора. Я лежу на печі, одвернувшись паленіючим обличчям до комина. Уже я ніби відречений від світу живих. Уже ніби прірва розділяє мене і моїх сестер, матір, батька. І я радію, що скоро помру, бо напевно знаю, що смерті немає, а все як у материних, перед сном, оповідках: дітки із землі летять прямісінько до раю, там завжди тепло і ситно, там уже чекає на мене Валька, і, можливо, ми ще сьогодні гратимемо з нею в крем’яхи, синіми, небесними камінчиками…
Батько одвіз чорторийській дохторші кусень сала і таки упросив її поглядіти мене. Вона з’явилася в нашій хаті у чорній, довгополій шубі, пошитій з погано вичинених вовчих шкур, тоді вовків у нетрищах поліських було видимо-невидимо, одного осіннього вечора вони трохи не роздерли мою сестру Любу, що поверталася з Чернігова. Люба встигла видертися на вербу край шляху і просиділа на ній до ранку. У хаті запахло звіром. Пес скулився, сховався у будку і звідти тихенько підвивав. Кіт видряпався на комин, під стелю. Усе це я знаю уже з пізніших розповідей, бо у ті хвилини мені було байдуже і до вовків, і до пса та котика. Я уже не думав про смерть, про рай, про Валю і про крем’яхи із синіх небесних камінчиків. Можливо, душею я вже давно був там, лише тіло ще опиралося смерті. Я задихався. Дохторша у вовчій шубі виматюкала батька з матір’ю, вона це уміла, чимось там намазала мені горло і наказала негайно одягати мене та нести на підводу. Батько, мати, дохторша і я, закутаний у кожушку, глядячи на ніч, покотили товстоліською полівкою до Чернігова. Саньми було ще ранувато, сніг ледве встелив землю, возом пізно.
Сніг налипав на колеса, коняка ледве чвалала. Батько, тримаючи у руках віжки та батіжок, ішов поруч з підводою, мати дріботіла слідком. Дохторша сиділа на возі і диміла самокруткою. Вогник самокрутки то спалахував, то гаснув, це останнє, що я пам’ятаю. Ще — вовче виття у Дубровах.
Не знаю, кому я мушу завдячувати життям — чорторийській дохторші, чернігівським лікарям чи долі…
Але десь тижнів за два я вже виспівував у палаті чернігівської обласної лікарні. І сестри, і лікарі любили мене за мої співанки. Коли починався щоденний обхід і до палати впливав професор із білохалатним почтом, він найперше прямцював до мого ліжка:
— Як тут наш петрушинський Дроздик?..
І я заспівував. Звичайно, найперше воєнних патріотичних пісень, на кшталт: “Хороша страна Болгария, но Россия — лучше всех!..”
Оскільки слон добре таки наступив мені на вуха, і дотепер я, глибоко відчуваючи музику, принаймні класичну, не здатен правильно повторити жодного, навіть найпростішого, популярного мотивчика, уявляю, що то були за співанки. Я брав голосом. Але найбільшою популярністю у моєму виконанні користувалися не патріотичні пісні, а петрушинські частівки, яких я знав тоді безліч:
Ухи, ухи ухи! —
Танцювали три старухи.
Хоч і ножки болять,
А хочеться погулять…
Це з найпристойніших. А найчастіше я виспівував таке, що навіть медичні сестри, а багато хто з них пройшов фронт, червоніли і одверталися від професора під схвальний регіт палати. Я ж дивився навколо невинними, дитячими очима, гаразд не розуміючи, що я такого співаю, бо в Петрушині таке співали всі, і в клубі, і на будь-якій гулянці. Професор благодушно діставав з-під ковдри мою ногу, бив м’якою долонею по п’яті і казав: “Кую, кую чобіток на дроздовий роток…” Ще назавжди запам’ятав я смак компоту, який мені приносила тітка Ольга, мабуть, з якихось консервованих німецьких фруктів. Виписали мене з лікарні десь серед зими, бо мати приїхала за мною уже саньми. З нами верталася в село, на вихідні, Люба. Ми їхали через місто, чорне від руїн і обпалених будинків. Повз наші сани ішов гурт хлопчаків із палицями, сестра сказала, що тохулігани. На П’ятикутках ми зупинилися, мати пішла в магазин. У вуличці стояли військові вантажівки, криті брезентом, навколо юрмилися солдати. Один із солдат простяг мені кусень чорного хліба, намазаний маслом. Можливо, я уперше куштував масло, бо й досі та смачна скибка у пам’яті моїй.
“А де Валя?” — запитав я, коли ми під’їздили до хутора, хоч уже знав де. “На тому світі твоя Валя…” — відповіла мати, я більш ні про що не запитував. Навесні, перед поминальною неділею, ми з матір’ю пішли на кладовище, до бабиної могили. Рачиха садила квітки навколо глиняного пагорка, уже впресованого у землю зимовими заметами. “Отамочки твою Валю похоронили, — сказала мати. — Бідне дитя. Хай йому на тім світі буде кращенько, аніж на цім…” На посиденьках жінки шепталися, що Рачиха не догледіла дитини, бо тягається з Іваном Лозовим. А можливо, мати справді ревнувала мене до Вальки, моєї першої любові, не звикнувши до думки, що в моєму дитячому сердечку уже може тліти почуття ще до когось, окрім матері. Я майже байдужки ковзнув очима по рудому глиняному окрайчикові на зеленій трав’яній тарелі. Я напевно знав, що під ним Вальки немає і ніколи не було. Валька грала в крем’яхи, десь там над нами, в синьому чолопочку весняного неба. Звісно, їй скучно без мене, вона усе ще надіється, що я скоро прийду до неї гулять. Але я уже не прагнув на той світ. Мені добре було й на цьому. Розквітала весна, сяяло молоде сонечко. Кетяги барбарисового квіту висіли навколо старих могил сонячними перевеслами. На кущах бузку червоно визублювався перший цвіт. Над молодим житом, по той бік теплої полівки видзвонювали жайворонки. З молодих вишень над канавою осипалися рожеві пелюсточки і встеляли мою пам’ять про Валю, як молода, яскраво зелена трава кладовище…
А взагалі, зима, весна і літо сорок шостого року, першого повоєнного, записалися на сторінках моєї пам’яті пунктиром, із широчезними пропусками, неначе проваллями в часі. Втім, як і все життя. В пам’яті людській викарбовується навічно лише те, що глибоко відчуте, що справді пережите. Людський вік, навіть незалежно від кількості прожитих років, може бути дуже короткий і дуже довгий. Ми живемо стільки, скільки відчуваємо глибинами душі. Дні, місяці і навіть роки можуть ковзати по поверхні нашої свідомості і безслідно зникати в небутті. Хоч ми ніби й жили, але не жили.
Навесні сорок шостого батько тесав деревину для нової хати голови колгоспу Галана. Галан — це було по-вуличному, справжнього його прізвища не знаю, здається, що й не знав ніколи. Галан і Галан — тільки так його в селі і прозивали. Меткий, темнолиций, із чорними, суворими, страшкими очима, він підлітав до двору на колгоспній двоколісній бідці, таратайці, оббігав навколо зрубу, хльоскаючи батогом по галянищах хромових чобіт, квапив, підганяв плотників і зникав до вечора. Головина хата росла, як на дріжджах, а привезені моїми батьками з лісу колоди лежали під тином, необтесані і нерозпилені, а з перекособочених вікон нашої хижі віяло ще прохолодними квітневими вітрами. За роботу на будівництві головиної хати Галан писав батькові трудодні, обіцяючи пізніше допомогти кіньми і будівельним матеріалом. Голова будувався неподалік від нас, на Карусівщині, і я хвостиком біг за батьком на його дворище. Пахощі щойно обтесаної деревини, краплі живиці на соснових колодах, лусточки кори, що нагадували обриси фантастичних птахів і звірів, фактура, як казав батько, обструганих, до лоску, дощок, із загогулистими розводами навколо сучків, що нагадували малюнки, невідомо ким викарбувані, шерех дрібних стружок під ногами — усе це я відчув, здається, вперше і усе це залишилося зі мною назавжди. І батько мій, у білій з плямами від поту на спині полотнянці із сокирою в руках верхи на зрубі, наче на білому коні, що його він так полюбляв малювати…
Як би я хотів, аби саме таким він і залишився навіки в моїй пам’яті, ще гордий, ще молодий, ще переможець у війні, ще не принижений пізнішими нестатками, голодом, фінінспекторами, податками, облігаціями, родинними непоправними трагедіями, а пізніше — і нездоров’ям, каліцтвом, смертю. Ще верхи, хай і на зрубові чужої хати.
Знову і знову вертаюся подумки до наших уявлень про час. Ось основа основ світовідчуття, світорозуміння, світобачення. А не всілякі там політичні, соціальні проблеми людського комашіння. Потік часу тонкий, мов лезо (приблизне, земне порівняння, бо насправді порівнювати нема з чим), перетинає Всесвіт. А може, навпаки, час нерухомий, схожий на велетенську греблю, крізь яку могутнім потоком, вишумовуючи, мчить усе живе і неживе, і моя книга — не про себе, і навіть не про своє покоління, хоч воно і заслуговує на літописця, а про відчуття нами часу. Так чи інакше, а нема учора і нема завтра, є лише оця ось невловима, нікому не підвладна мить, яку переживаємо. Усе інше — лише в нашій уяві, в нашій пам’яті. Благословенний той, хто здатен тіні, народжені в пам’яті, зафіксувати в слові, на полотні, в металі чи камені, у цьому — щастя творчості. Через те й переконуємо себе, що талант — від Бога, бо лише Богові підвладний час. В майбутньому — ще немає нічого, лише морок. В минулому — самі привиди, тіні, чорні, дотліваючі головешки, сліди вогняного валу, що зветься життям…
