Щойно я побував у своєму селі, на батьківщині, де, як мовиться, мого пупа закопано. Усе, про що пишу, справді — лише в пам’яті моїй. Інший Хутір, інші люди на Хуторі, навіть лице землі — і те інше. Од розкішного батькового саду, де проминуло моє дитинство, скороминущим пам’ятником бовваніють у кінці городу дві яблуні, напівзасохлі, чорні, справді, ніби обпалені часом. Од гаю, в ярку, де я біля куща розквітлої шипшини готувався до іспитів за десятий клас, залишилася тільки канава, поросла бур’янищем. І тільки в кутку городу, у колишніх вишеньках, дві стрункі, юні тополі, що виросли з невмирущого, ніби вічного коріння. Ще в сорок шостому, ремонтуючи стару хату, батько спиляв тополю. Пагін відріс, викохався в крислате дерево, і його знову спиляли, коли мачуха з дочкою будували новий дім. На місці Ольжиної хатки біліє котедж, вимурований дачником. Сама Богулиха, виявляється, ще жива, але у притулкові для перестарілих. Довго лежала в лікарні, забирати з лікарні не було кому, син навідріз відмовився: “Не треба мені матка…” Ось сільрада і “притулила” Ольгу.
І рядки могил у вічній книзі землі.
Час зітре і їх, напише нові — шматок поля для нового кладовища уже обгороджено парканчиком. Ця гола, ще не записана сторінка найбільше вражає.
Навколо батькової могили піднявся високий вишняк: у куточку кладовища, де приблизно материна могила, розлогі осокори, що ронять жовте листя, мов сльози. Мої сльози, і більш нічиї, бо вже нема кому пам’ятати мою матір і жаліти за нею, окрім мене. Пишу ці рядки того дня і тої ж години, коли вона померла, — сорок вісім років тому.
Я приїхав у Петрушин з книгою пам’яті в душі і почувався людиною з того світу. Бо усе, про що я писав, пишу і писатиму — існує вже лише в мені.
Вертаючись до Києва машиною, я підібрав на околиці Чернігова жінку з Олишівки, де минула моя юність. І Олишівка досі живе в моїй пам’яті, але та, моя Олишівка, якою вона була сорок років тому. Коли жінка, яку я підвозив, ще й не народилася. Я називав імена та прізвища людей, які жили перед моїм внутрішнім зором, і чув у відповідь: нема, помер, померла. Навіть шовковиць у дворі редакції і тих давно нема, вони залишилися лише в моїх романах та повістях. Особливо пригнітила мене вістка про недавню смерть колгоспного агронома із сусіднього з Олишівкою села, Сашка Солов’я. Він працював тоді у районній сільгоспінспекції, ми дружили, водили по райцентру “козу”, я до найменших дрібниць пам’ятаю його весілля із вродливою олишівською дівчиною Ніною, навіть що пили і їли на весіллі. Не один раз, ще працюючи в редакції, я гостював у їхній оселі, в Хрещатому.
— Удова уже Нінка, вдова…
Я ніби мандрував по сторінках своїх книг. На петрушинській вулиці до мене підійшов підстаркуватий, більмоокий дядько: “Ти, Володю, мене пам’ятаєш? Ми разом училися в школі, я — в четвертому класі, ти — у першому”.
Справді, у перші повоєнні роки класи були спарені, в одній кімнаті, з одним учителем. “Звичайно, пам’ятаю!..” — запевнив я. Але не пам’ятав. Його не було в моїх книгах. Той світ ніби віддзеркалився в моїх писаннях, і вже годі розібрати, що справжніше, реальніше: відображення в слові чи сама реальність, та, колишня…
Але сад справді був. І був Хлопчик у саду.
Вишні стояли довкола обійстя двома рядами з трьох боків, як солдати в строю, здається, такий стрій зветься каре, і кожна була схожа на іншу. Зате яблуні і груші мали своє, неповторне лице, свою особистість. Навіть яблуні одного сорту, — путинки, антонівки, пепінки — різнилися одна від одної запахом, смаком яблук, поставою стовбурів, візерунком гілля на тлі неба. Хлопчик щоранку вітався до них, мов до живих, і дерева відповідали на привітання. Яблуні жаліли Хлопчика, коли йому було зле, коли його зобижали дорослі чи діти, раділи його маленьким радощам. Яблуні приходили до нього в дитячі сни. І досі вони сняться мені, не сад, а кожна яблуня осібно, і досі я розмовляю з ними, як із живими, хоч більшості з них уже давно немає на світі, окрім двох напівзасохлих окоренків. Навіть пнів од них на городі не залишилося, коріння і те давно зотліло в землі. Побіля хати росли тільки три яблуні: пепінка, путинка і антонівка, та ще груша-дичка, просто задвіркового вікна, усі інші — в кінці городу, ближче до поля. І коли яблука та груші починали наливатися соком, батько лаштував у кінці городу курінь із сухих жердин, накритих торішньою соломою та сухим бур’яном. Долівку куреня він встеляв пахучим сіном, накошеним у вишеньках, де щоліта зеленіла рясна трава. Вночі сад стеріг батько, Хлопчик у курені — днював. Ці стиглі, літні дні, в самотині, наодинці із садом, під солодке гудіння бджіл і джмелів у конюшині, під солодкими яблунями, у сонячно жовтих ополонках гарбузового квіту по всьому городу, засадженому картоплею, під сонне шелестіння листя з вітерцем, що повіював із поля, під сполошне гупання яблук об суху серпневу землю…
Лірика.
І я мав у дитинстві щасливі дні. У літі сорок шостого. Які так швидко скінчилися. І не стало дитинства. Не стало Хлопчика. Хлопчика не стало, коли не стало матері. Той, що лишився жити у його подобі, уже був іншим.
Але і в щасливому літі сорок шостого уже звучала дисонансом одна тривожна нота. Коли так гостро, оголеною душею відчуваєш світ, вона не може не з’явитися… Бо світ земний — не лише день, а й ніч, не лише світло, а й темрява, яку щедра уява населяє усіляким страховинням. А може, це було передчуття — страх перед пітьмою, яка невдовзі поглине, забере навіки мою матір. Між садом і двором нашим на городі широкою смугою, густим гаєм стояла кукурудза. Вона тільки і вродила засушливого літа сорок шостого року. Довге листя кукурудзи на гінких стеблах таємниче шерхотіло, а під ним було темно. В тій зеленкуватій темряві росло багато бур’яну, але коли мати посилала мене нарвати свиненяті, я рвав його будь-де, тільки не в кукурудзі. Стежка від куреня до хати стелилася повз смугу кукурудзи, і це було мукою — наважитися, врешті-решт, пробігти, пролопотіти, промчати по ній без оглядки, напівзаплющивши очі. А страх наздоганяв, хапав за плечі, морозним холодом забирався під полотняну сорочечку… Смішний тепер з вершини прожитих десятиліть страх, безпричинний, але такий реальний тоді, не підвладний тверезому розумові. Втім, і в пізнішому житті він не раз наздоганяв мене, і не лише мене, а й багатьох із мого покоління, страх не перед привидами, а реаліями суспільства, у якому нам випало жити, хоч тепер, у суспільстві оновленому, ті реалії видаються такими ж ілюзійними, як привиди із кукурудзяного пралісу. Лише одиниці з нас перебороли той страх, можливо, не такі чутливі, не з такими оголеними душами, і їхні імена тепер викарбувані золотом на сторінках політичної історії України. Ми ж, митці, були здатні на те, на що здатні. І хто вправі вимагати від нас чогось більшого, окрім хіба що нас самих?!
Якби той день міг тривати вічно. Або його можна було воскресити не лише у пам’яті. Втім, чи не забаганки це? Адже він існує в душі моїй, існуватиме, допоки я живий. Тепер залишиться в слові — на якісь роки, можливо, на десятиліття, можливо, і на довше. А вічність? Що таке вічність? Коли й світу земного вік, у космічних вимірах, — одна мить! Безсмертя — одна із солодких ілюзій, і тільки. Цукеринка в роті, яка швидко тане.
Але ж був той день. Передосінній. Кінець серпня, а долі, під яблунями, під волоським горіхом, під грушею-дичкою уже багато рудого листя. Бо літо видалося спечне. Ми рвемо яблука. Путинки. Жовто-рожеві, як вранішнє сонечко, вони — у кошиках, кошовках, на постилці, біля стежки через город. Ми — уся наша сім’я: батько, мати, сестри, я. Здається, ми уже ніколи отак, усією сім’єю не зберемося. Принаймні, якщо й зберемось, це не відкладеться в пам’яті моїй. Сестра Люба закінчить учительський інститут і вчителюватиме в Ізмаїльській області. Потім не стане матері. А поки що ми усі разом, і пахнуть у корзинах та кошовках жовто-рожеві путинки, і наливаються соком на сусідніх яблунях антонівки, і по-осінньому шерхотить під ногами опале листя. І крутиться поміж нас руде, під колір листя цуценятко, яке прибігло за сестрою аж із Чернігова. Його звуть Агай. Раптом цуценя дзвенить на весь куток. Од хутірської вулички, через грядку, де вже викопано картоплю і самі червонясті чуби бурякової гички стримлять із чорної землі, до нас простує чужий дядько, у хромових чоботях, галіфе і темному кітелі.
— Чогось Баран суне, — батько розгинається над корзиною з яблуками, згортає цигарку.
— Дак, мо’ ж, у школу дєтву записує, — одказує з-під яблуні мати. — Наше ж іще мале, хоч не додумайся записать, хай ще годок погуляє.
Дядько вітається з усіма, але підступає лише до мене:
— Я — учитель, Василь Миколайович, а тебе як звуть?
— Володя Дрозд, — відповідаю не без гордощів. — Я уже читать знаю.
— Це добре, що читать знаєш, — усміхається вчитель. — А в школу ходити все одно треба. Хочеш у школу?
— Хочу.
— Дак яно ж малеє зовсім, — пригортає до себе мати, ніби боїться мене втратити, відпустивши у світ широкий. — Ось тольки йому сім годочків сповниться. І переболіло зиму. Буде найменшеє в класі, старші лобуряки битимуть.
— Все одно у школу хочу! — я починаю плакати, а що мені соромно сліз своїх перед чужим дядьком, ховаюся в поділ материної спідниці.
— Хай іде, коли хоче! — мовить із драбини, прихиленої до яблуні, сестра Люба, учительським голосом. — Не дуже вони тепер хочуть навчатися, а наш сам рветься.
— Дак у чому яно пойде у тую школу, в осьому дранті? — борониться мати. — Нема за що й метра краму купить.
— Щось придумаємо, а то боїшся од цицьки одпустить! — гримає батько. І учитель мене записує до свого зошита.
Наступного дня мати шиє мені нові штани з цупкого полотна, фарбує в бузиновому наварі. Темно-сині нові штани гордо сохнуть на тину, а сестра Люба шиє мені сорочечку, розпоровши свою стару кофтину, білу, в рожевих квітках. Батько дарує мені свою солдатську пілотку, із справжньою, залізною, зіркою. До холодів я ходитиму до школи босий, потім — у постоликах, виплетених батьком із лика, під зиму батько пошиє мені справжні, на виріст, чоботи, із вичиненої ним самим шкури нашого теляти. А штунда з Рогу, батьків товариш, пошиє пальто, справжнє, на ваті, верх — брезентовий, з плащ-намета, залишеного офіцером, який у нас квартирував, ще як працювали в селі полонені німці. Комір — із хвоста лисиці, що крала наших курей і втрапила, бідна, у поставлений батьком капкан. Пальто на мені шерхотітиме, як сухе листя…
Але це уже пізніше, коли піде в зиму. Поки що — перший день осені, батько бере мене за руку і веде до школи. Мати довго, поки ми і не зникаємо у вулиці, по той бік Загального двору, дивиться нам услід і плаче. Через плече у мене шанька, полотняна, у ній — два чисті зошити, подаровані сестрою Марією, і Любина залізна ручка, що зачиняється, з новеньким, блискучим пером, і скляна чорнильниця-невиливайка. І ось ми з батьком підходимо до школи, цю мить я добре пам’ятаю й досі. Старші віком діти на шкільному подвір’ї вимахують руками. “Що то яни роблять?” — запитую я. “Фізкультуру роблять”, — відповідає батько. Я не знаю, що таке фізкультура, і настраховано примовкаю. Ми піднімаємося дерев’яними сходами на ґанок. На ґанкові стоїть сам учитель, Василь Миколайович. У його руці — дзвоник, мідний, із дротяним, з гайкою на кінці, билом. Він дзвонить у той дзвінок, а потім бере мене за руку вище ліктя і веде через темний коридор до класу, садовить за першу, бо я справді найменший серед першокласників, парту. І починається моє нове життя, шкільне. У першу перерву я стою в коридорчику, розгублений, притуливши до грудей два своїх новеньких зошити і ручку, боюся, що, поки мене нема у класі, їх заберуть з-під парти. Навколо юрмляться, регочучи з мене, хлопчаки. Мені хочеться додому, на свій Хутір, у свій сад, у тишу і самотину. Колективіста з мене так і не вийде…
Був, є і залишуся до кінця днів своїх людиною з Хутора…
Одна із найхарактерніших рис творчої особистості.
Ніколи не любив і не люблю масу, череду людську, стовковисько людське, любив і люблю окрему людину з усіма її так званими позитивами і негативами. Не брак патріотизму, а внутрішня, вроджена неконтактність з масою тримала мене осторонь політичної боротьби у роки мітингових стихій.
Є закони юрми, мало ким у нас досліджувані. Усі ми в класі сільської повоєнної школи — голодні і голі, хіба що діти сільських начальничків та учителів підхарчованіші і вбрані трохи в краще лахміттячко. Але серед голодних і голих є ще голодніші і голіші. Батько мого однокласника Михайла Олійника загинув на фронті, залишивши п’ятеро чи шестеро, уже не пам’ятаю, малих діток. Окрім Михайла, з яким дружив, я добре знав ще Василя, трохи старшого віком. Обоє, як у нас кажуть, лобасті хлопці, найпершими в селі захопилися детекторними приймачами, а потім і ламповими. Їхня вгрузла в землю, перехняблена халупка нагадувала всередині радіомайстерню. Небо над порослою зеленим мохом стріхою було посноване антенами і громовідводами. Обоє блискуче закінчили школу, вступили до політехнічного інституту і стали радіоінженерами.
Взимку ми в класі не знімали пальт і шапок, замерзало чорнило, і ми розігрівали чорнильниці за пазухами, коло грудей. За командою вчителя стукали дружно об підлогу взувачкою, яка у кого була, щоб не одморозити ноги. В один з таких днів хтось прохукав у шибці вікнинку і зчинив регіт: “Олійник на гору клубком котиться!..” Була перерва, клас гайнув на подвір’я. Школа стояла на горі і з двору проглядалася геть до низу крута сільська вулиця. Ми уже знали, що Михайло не має у що вбратися і в морозні дні пропускає уроки. Тепер він справді — котився, клубком, під гору, він сам собі пошив одяганку. Бо хотів до школи. Здається, із старого мішка, на якого Михайло нашив дратвою та дротом усе старе лахміття, яке тільки знайшов у хаті, від шматків вичовганої, облізлої кожушини до поли старого ватяника. Лише рукава тої одежини були ще цілі, із сукняної, коли б ще не дідової чумарки, але — довгі кінці їх метлялися нижче колін. Михайлове вбрання, зразок повоєнного індивідуального пошиву, пузирилося латками, грало у такт ході. Ступивши у шкільний двір, він підковзнувся на вичовганій стежці. Михайло лежав на боку, смикав ногами у закрижавілих ликових постолах, а підвестися не міг. Його латанина не мала пол, одягалася через голову, він лежав у ній, як у капшукові, спеленутий. А школярі навколо заходилися з реготу, вистрибували, витанцьовували, радіючи несподіваній розвазі. Я взяв його під руку, допоміг підвестися, і відтоді ми подружилися на довгі шкільні роки.
2
І настав гірко пам’ятний мені — та й усьому моєму поколінню — сорок сьомий рік.
Голодуху ми, діти, відчули раніше, уже з початком зими. Восени батько вивіз на базар яблука і купив мішечок житнього борошна. Капусняк, засмачений підсмаженою на сковороді кобзою, затираха на воді і кулага — ось наше розкішне родинне меню того часу. Розкішне без лапок, без іронії, бо наприкінці зими і того не стало. Ані діти мої, ані дружина не знають, що таке кулага. І слава Богу, що не знають. У довіднику написано, що це була пісна їжа поліщуків. Наш піст тривав місяцями, роками. Житнє рідке тісто заквашували у макітрі або чавунці, ніч воно солодало, гуляло в теплі, біля комина, потім його довго варили в печі, їли без хліба, бо хліба уже давно не було. Перед Новим роком в одному із шкільних класів встановили ялинку. На ялинових гілках висіли ватяні, підрум’янені червоною фарбою яблука і паперові, порожні всередині цукерки, розцяцьковані кольоровими олівцями. Я досі пам’ятаю прикраси на тій ялинці, але це пам’ять не естетична, це пам’ять фізіологічна. Закарбувалося у пам’яті лише те, що нагадувало про їжу. Я постійно почувався голодним. А до першого кулешику із стовченого у ступі жита було ще так далеко, цілих півроку. Той кулешик (сестра Марія насмикала у полі колосків) я теж запам’ятав назавжди. Я читав біля шкільної ялинки віршика про зайчика, який жив у темному лісі; поруч, на зеленій гілці висіло ватяне, рум’янобоке яблуко, і мені так хотілося впитися у нього зубами, що зводило судомою вилиці, я ковтав слова.
Перш, аніж тяжко брести по днях і місяцях голодного, страшного сорок сьомого року, дозволю собі короткий відступ.
Це уже стало для мене своєрідним “пунктиком” — доводити, що не сьогодні, коли усе дозволено зверху, зробився я раптом таким “сміливцем” і згадав про пережите. Занадто багато подібних “сміливців” з’явилося в літературі останніми роками, вони не викликають у мені нічого іншого, окрім моральної огиди. Взимку шістдесят третього року я, теж не вельми ситий, гнаний усіма, ходив по зачумленому партійними догмами Києву і писав повість “Злодій”, про голод сорок сьомого року. Надрукована вона буде лише через чверть століття не з моєї вини. Але уже до того я видрукував своє “Колесо” — про голод тридцять третього і колективізацію і оповідання “Солодкий цвіт акацій” — голодна весна сорок сьомого, якою вона відклалася у душі Хлопчика. За те крихітне слово правди я своє одержав. Тепер думаю: якщо марксисти хоч у чомусь мали рацію і буття справді визначає свідомість, як нам твердили десятиліттями, чи стало б моє покоління поколінням шістдесятників, чи сталося б чудо пришестя його на суспільну арену без голодного сорок сьомого року, без нашого страшного дитинства? Певен, що ні, не стало б, неприйшло.
Інакше доведеться пояснювати справді-таки пришестя покоління, такого несподіваного, такого відмінного від своїх батьків, на корені, наче квіти, прибитих тоталітаризмом, сталінщиною, впливом якихось космічних чи й потойбічних сил…
Зберігся мій лист до матері дружини, написаний у Сретенську, біля китайського кордону, на початку шістдесят четвертого року. Забудьмо, що це мій лист. Коли мене, земного, не стане, авторство його не матиме ніякого значення, навіть для тих моїх сучасників, кому я антипатичний. Сприймімо його як документ покоління, як голос покоління. Наш родинний конфлікт ніколи не був суто родинним, дріб’язковим, це був таки конфлікт, але не людей, а поколінь, таких різних, таких майже несумісних. Цей лист письменника-солдата — спроба зламати стіну, яка розділяла покоління, відповідь на письмове каяття за деякі не вельми моральні вчинки…
“Шановна Маріє Дмитрівна! Кожній чесній людині важко жити на цьому світі. Якщо ж вона ще й прагне у той чи інший спосіб говорити від імені певної кількості сучасників із нащадками, залишити якісь свідчення про навколишнє життя — важче вдвічі. Звичайна людина може промовчати, коли ж мовчить письменник — це уже підлість…Ви добре знаєте білялітературні кола. Задумайтеся: до чого призвела ця свідома, щоденна підлість багатьох наших визнаних літераторів? Найчастіше це духовні мерці, медузи, що не мають ані свого погляду на речі, ані жодних моральних принципів. Якщо людина у тридцять третьому році, обминаючи тіла вмерлих на вулиці од голоду, несла до редакції солодкого вірша про щасливе, багате життя, про столи колгоспників, завалені смаженими індиками і булками, вона усе життя наступне буде зневажати себе, і в цьому зневажанні котитися цинічно все нижче і нижче, до морального злидарства. Як бачите, мова іде навіть не про якісь там переконання, соціальні симпатії чи антипатії, а про неможливість для письменника жити нечесно, схибити хоч на міліметр від правди. Невже ж Ви хочете, щоб дочка Ваша зробилася одною із тих розжирілих свиней, що живляться біля літературного корита?
Так, нам би теж хотілося тихого, спокійного життя. Але ще більше нам хочеться поважати себе. Якщо людина перестає поважати себе — вона вмирає…Я ніколи не був і не хотів бути чимось схожим на революціонера. Навіть думка про якусь там боротьбу, за якісь ідеали — чужа мені! Я хочу бути лише духовно вільним художником, писати те, що я бачу і як я це розумію, писати так, як я вважаю за потрібне.
Я так довго пишу про суто літературні справи, бо у нас із Вами ніколи не було суто “хатніх” суперечок і вся наша сімейна історія має принциповий і, можливо, набагато глибший характер, аніж це нам видається. Якщо Ви щиро писали листа до мене, якщо з повним розумінням важливості і серйозності своїх слів благословляли Ірину й мене бути чесними, то будь-яких причин для суперечок, неприязні немає. Повторюю: якщо усе це щиро і серйозно, то, можливо, це один із найбільших і найважливіших кроків у Вашому житті, і ніколи, мабуть, не стояли Ви так близько до своєї дочки, як нині… РЯДОВИЙ ВОЛОДИМИР ДРОЗД”.
Останні картоплини мати внесла з льоху десь на початку сорок сьомого року. Варила з лушпинням і плакала. Зайшла Явдоха Теленьова, довго і мрійно розказувала, як поталанило Малащиним: ще у війну у них примерзла і зогнила яма картоплі, тепер одігріли землю, відкрили яму — картопля хоч і гнила, проте всередині біла, як сонце. Малашка перетирає її на крохмал і пече налисники. Батько мій з Іваном, сином Параски Ракової, вирішили зайнятися рибальством. Декілька днів плели верші й топтухи і розмовляли лише про скорі багаті улови. Нарешті рушили до Джерела. Я, голодний, чекав їхнього повернення з такою надією! Повернулися ні з чим: риба в пробиту ними ополонку не пішла…
Картинка в пам’яті наче довгий, високий, пронизливий звук. Батько, облігши грудьми на край столу, у шинельці, у солдатській шапці-вушанці із задертим крилом, зирить перед себе у присмерки хати розгубленими, винуватими очима. На тлі стіни, під годинником — Іван Раків, з вибачливим усміхом на худому, висмоктаному сухотами лиці, бо це він усе підбивав батька плуганитися по цілику, по заметах у луги, на Джерело. Мати — на лаві, коло мисника, поклавши на коліна руки, яким немає роботи: господар повернувся після цілоденного блукання в снігах, а годувати його нема чим. Голодна кішка нявчить, треться об її ноги в червоних, клеєних з американської гуми чунях. А за вікнами — сіре, холодне, безнадійне передвечір’я…
І ще один день тої безкінечної зими. Здається, недільний, бо і сестра Марія вдома, і батько перепочиває на печі, звісивши над лежанкою ноги у власноруч зшитих із рудої гаразд невичиненої шкіри чоботищах. Грюкають сінешні двері, щось шкребеться у хатні, нарешті поріг переступає старець, у дранті, підперезаному солдатським брезентовим ременем, із торбинкою на мотузці за плечима:
— Подайте Христа ради… Погорєльці ми, радульські…
— Нема чого подать, людяко добра, самі — хоч попід вікнами іди, — зітхає мати, — звині нас…
— Дак дайте хоч водички теплої, замерз до кісток.
Мати наливає у мідного, із снарядної гільзи, кухля узвару з чавунця, що стоїть на припічку. Ми ще маємо трохи сушні, узваром та вареними буряками тільки й живі. Старець сідає на лаву коло мисника, дістає з торби чималий кусень хліба, справжнього, із чистого, без полови та висівок, житнього борошна. Окраєць збоку ледь підсмажений, тріснула скориночка, сліпить наші очі, як промінчик сонця серед зими, а на розрізі — пухка, ніжна м’якушечка… Старець жує хлібець, запиваючи узваром, ми мовчки дивимося на нього. Хліба ми не бачили уже десь од Нового року. Його кисло-солодкі, дразливі пахощі наповнюють хату.
— А хто ж бо се вам хлібця подав у таку голодуху? — запитує мати.
— Дак туточки, на хуторі подали, у крайній хаті, — відповідає старець і далі жує.
