Крайніх хат на Хуторі дві: Івана Лозового, колгоспного бригадира, і Петра Петровича, коваля, а жінка його завідує дитячими яслями.
Нарешті старець дожовує хлібець, допиває узвар і йде з хати. Мати довго мовчить, похнюплена, відтак мовить крізь сльози:
— Дожилися ми, діточки, що й старцю заздримо…
Я залажу на піч, лягаю обличчям до комина і мрію. Усі мої мрії тієї голодної зими і весни — навколо їжі. “Осе б так хотілося хлібчика, хоч покуштувать…” — долинає до мене скрушний голос матері, і я уявляю себе дорослим, і не тут, у селі, а чомусь у місті, я купую у міській крамниці цілий мішок хліба — і чорного, і білого, і булок та бубликів, приходжу в село, мати стоїть у вишеньках, виглядає мене, я підходжу до неї, знімаю з плечей мішок, розв’язую і подаю матері — хлібина за хлібиною. Уже нема як їй той хліб узяти, вона стоїть, щаслива, усміхнена, притиснувши до грудей пахучі, із підсмаженими шкоринками паляниці. Але коли це ще буде, краще ось весною, щойно зійде сніг, я копатимусь у землі і відкопаю бочку меду, закопаного ще козаками, прикочу її до хати, виб’ю обухом сокири днище, а під днищем — золотистий, зацукровілий мед… “Їж, мамо, скольки душа просить!” — скажу, а сам і не доторкнуся до меду, допоки мати не наїсться. А може, мені пощастить знайти яму з картоплею, як Малащиним, хай і з підгнилою, мати напече млинчиків і усі їстимуть уволю…
І ще один день, тієї ж зими. Яскравий, сонячний, за вікнами, морозний, бо шибки геть затягло пухнастою памороззю. Мати топить у печі, черінь тепліє, хоч нічим їстивним не пахне, навіть буряками, і буряків у нас уже немає, доїли. Але я знаю із слів матері, що батько ще ранесенько пішов у Чорторийку до дядька Дениса. “Мо’, чимось і розживеться, дядько — багатий”, — обнадіює і себе, і мене мати. І ось нарешті батько вертається. У шинельці, солдатській шапці з опущеними крильми, бо надворі морозяка. За плечима — клуночок із картоплею. Довго змітає віником сніг із чобіт, відтак глухо, простуджено говорить:
— Не сильно у того Дениса розживешся. Йон сам — ще нічого, а жонка його — така нескосирна. Позичили відро картоплі до нового врожаю. Оддамо, кажу, калі доживемо. А тольки ж — чи доживемо…
Мати бере з клуночка сім, це я добре запам’ятав, бо стежив за її руками, картоплин, миє над помийним відром, кожну — лагідно, обережно, мов личко дитини, кладе у горщика, заливає кип’ятком, солить, підсуває рогачами до вогню в печі. Якийсь час я сиджу на лаві, просто челюстей печі, дивлюся на горщик з картоплею, закіптюжені боки якого лиже такий повільний вогонь. Нарешті не витримую того самокатування, ховаюся на піч, за свій рятівний комин. І ось мати дістає горщика, я чую крізь черінь, як він чиргає по подові печі, і в хаті пахне вареною картоплею. Мати подає мені на піч три картоплини в мисочці.
— Пожди, хай вичахне, обпечеш у роті.
Але чекати, поки вичахне, немає сили. Я ламаю картоплину на шматочки, кладу по шматочкові до рота. Картопля солодка. Уже ніколи в житті я не їстиму нічого смачнішого. Дві картоплини мати подає батькові до столу, а сама стоїть у мисниках і сьорбає дерев’яною ложкою з горщика юшечку, в якій варилася картопля. Дві картоплини вона залишила для Марії, яка скоро повернеться з колгоспної ферми голодна.
Тепер, майже через півстоліття, коли озираюся в ті повоєнні роки і бачу матір свою, яка заздрить старцеві з випроханим кусничком хліба, матір, яка сьорбає коло мисника юшечку, в якій варилася картопля, матір, що за коротке життя своє нічого доброго не з’їла і не зносила, а знала лише війни та голодівки, а ще — тяжку роботу, гостре відчуття провини перед нею, навіть — не синівської, бо що я, хлопчак, міг? — а провини вселюдської, всесвітньої, пронизує мене. Так склалося, що ані хлібиною не мав можливості порадувати її, ані бочки меду прикотити, як то марилось у моїх дитячих мріях. Я міг і можу лише, поки ще живий, побродити по сільському кладовищу, на якім поховано тіло її під вербовим хрестом, що давно струхлявів і розсипався в порох. А ще — слово моє, що таке ж тимчасове, минуще, як вербовий хрест над її могилою…
У повістині “Злодій”, написаній взимку шістдесят третього року, збережено імена батьків моїх — Григорій і Параска. Як і сам сюжет її, майже детективний, — не вигаданий, так усе й відбувалося, ранньої весни сорок сьомого року. Ранньої весни, коли уже зійшов сніг, а земля, ще мерзла, не залишає слідів, коли нема ще ані кропивини, ані цвіту акацієвого, ані торішньої, гнилої картоплини на розореному полі, які хоч би трохи утамували голод. Повістинка густо написана, у тексті її багато точних, правдивих деталей, адже писав її по свіжих ранах у пам’яті двадцятирічний молодик. І все ж відчувається в ній рожевуватий оптимістичний туманець, характерний для пересічної белетристики тих часів, адже всі знають, із чого ми виростали: не з Гоголівської “Шинелі”, а із шинелі “Прапороносців”. Насправді, усе було ще трагічніше, аніж описано в повісті. Внутрішній конфлікт був не в тім, красти чи не красти в колгоспі. Гуртове — чортове, колгоспне — не наше, гріх красти в людей, а не в колгоспній коморі — тут моральні засади селянина чіткі і однозначні. Згодом, пасучи свиней у Загальному дворі, я багато разів лазив під колгоспну комору, що стояла на дубових стовпах, і бачив: днище кожного засіка просвердлене, а свердловина забита чіпком… “Доїли” комору багато людей і багато років, голодних і не вельми голодних. Одна з найбільших трагедій колгоспних десятиліть, наслідки якої ми й досі гаразд не усвідомили, — руйнування селянської душі, людської свідомості. Здавалося б, так просто: експлуатнемо дурного селянина, висмокчемо з нього усі живі соки, не платячи за це практично нічого, і за його рахунок вибудуємо велику державу. Раніше — Радянський Союз, тепер — незалежну Україну. Але селянин не такий уже й дурний. У відповідь на такий державницький принцип він виробив принцип власний: не вкрадеш — не проживеш. І крав, і краде, і крастиме, допоки обкрадатимуть його самого. І ще одна із трагедій: охороняють колгоспне добро від селянина якраз ті, хто найбільше з колгоспу тягне, краде, лише в інший спосіб. І охороняли в минулі десятиліття.
У повістині “Злодій” рефреном звучить дитяче: “Мамо, тату, їсти!..” Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало ножем оте тихе синове: “Татку, їсти хочу…” Здається, з народженням пам’ятаю, що найсолодший хліб — чесно зароблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і влітку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень?.. “Пишучи ці сторінки, замислююся: а я, що за життя і на шеляг чужого не взяв, пішов би красти, якби діти мої — голодували? Пішов би, зізнаюся чесно. У мене, як і в батька мого, поки він не одружився вдруге, гостре, хворобливе відчуття обов’язку перед дітьми. Пішов і батько. З мішечком і свердлом під колгоспну комору. Коли вже ми геть додихали. Колгоспну комору охороняв Миколай Карусь, недавній німецький поліцай. Він сторожував у колгоспі, допоки й не забрали усіх колишніх поліцаїв та не повезли до Сибіру. Звідки Миколай, на жаль, так і не повернувся, осиротивши свого сина, а мого однокласника Сергія, з яким я потім, усе дитинство шкільне дружив. Востаннє ми бачилися під Новий, шістдесят другий рік у Чернігові. Я працював у редакції обласної газети, ще почувався “галіфетчиком”, який успішно робить журналістську кар’єру. Сергій був робітником на камвольному комбінаті, жив у гуртожитку. Він забрів до редакції вже увечері, коли я, прикостюмлений, мав ось-ось іти до ресторану, де наш колектив замовив невеличку залу для новорічного бенкету. Та ще й не сам іти, а із своєю дівчиною, киянкою, з якою у нас заходжувалося на серйозне. Сергій поставив на мого робочого стола пляшку “Московської”, дістав із кишені порізану у магазині ковбасу. Йому не було куди подітися у цей новорічний вечір. Я це бачив, я це відчував. Але взяти із собою до ресторану, де кожне місце за святковим столом було розписане, не міг. Та й що б сказала моя високоосвічена, елітна, як тепер модно казати, супутниця? А може, і міг би. Але не запросив. Рани, заподієні в дитинстві, ніколи не загоюються. Ми випили по ковткові горілки із редакційної склянки. І Сергій пішов, відчувши себе зайвим на чужому святі, сунувши до кишені куртки залишки питва і ковбасу. Якийсь час, сидячи за розкішним ресторанним столом, я ще пам’ятав про Сергія, уявляючи його самотнього на спорожнілих міських вулицях. Потім випив келишок вірменського коньяку, закусив бутербродом із червоною ікрою і забув. Більше ми не зустрічалися і вже не зустрінемося ніколи. Щось там у нього не склалося в житті, розповідали в селі, він рано пішов на той світ.
А може, діти і справді платять по векселях своїх батьків?
Хлопчик сидів на краю печі, притулившись до комина. На комині дихав гасом каганець, але мати заборонила світити, хоч вечірній морок наповнив хату по самі вінця. Батько й мати, одягнені в тепле, стиха перемовлялися. Батько кресанув кресалом, рій іскор сяйнув у густих чорнильних сутінках. Запаливши цигарку, батько підніс її червоне око до циферблату настінного годинника:
— Скоро сім, треба рушать. Тольки ж ти кашляй голоснєй, бо мені після простуди у лісі — вуха наче ватою позакладало.
— Дак хоч цигарку ж викинь, здаля видко буде. Не насмокчешся ніяк.
— Якби я ще й не курив, то уже б давно здох од такої житухи. Я з рукава смоктатиму, як на фронті.
— Тольки почуєш, що я кашляю чи голосно балакаю, так і дьору давай. Не попадися, Грицьку, пропади яно усе пропадем. Що я без тебе робитиму?
— А в тюрязі, мо’, хоч годуватимуть…
— Тебе, мо’, і годуватимуть, а хто туточки годуватиме нас?
І вони пішли до дверей. Хлопчикові зробилося тривожно і страшно:
— Мамо, ти куди?
— Лягай спать, синку, ми скоро вернемося.
Зачинилися хатні двері, скрипнули сінешні. Морок волохатим чудищем плив по хаті. Хлопчик зліз із печі, ковзнув ногами в чоботи, накинув на плечі своє брезентове пальто. Пальто шерхотіло, наче хтось скрадався слідом. Він бережно, щоб не рипіли, прочинив сінешні двері, ступив на ґанок. Мати й батько ще стояли коло хвіртки. Потім батько шелеснув у Артемову вуличку, що вела до комори, а мати попливла вздовж Загального двору у бік Карусівщини. Березневий морозець холодив тіло Хлопчика, усього трусило, але ніяка сила і ніякий холод не примусили б його зараз вертатися до темної хати.
З крижаних бурульок зір на стихлу, нічну землю скрапувало холодне сяєво. Раптом глухий материн кашель сколихнув вечірню тишу, слідом загучав чоловічий голос, але слів розібрати годі було.
— А осе ж застудилася, Миколайчику. Якеє там лєчення, коли в хаті і ока нема чим запорушить. Думала у Чотирусихи козиного жиру попросить, груди розтерти, аж у них і не світиться… — мати говорила голосно, майже кричала, наче до сусідки, з городу на город. — Дак я ж бо знаю, що ти — не глухий, а се у мене говірка така!
І знову мати кашляла, кашляла, кашляла. Кашель усе ближчав. Тепер у присмерках видко було дві постаті, що віддалялися одна від одної. Мати вертала до хати, а Карусь звернув у Загальний двір і вже наближався до комори. І тут мати знову загукала:
— Миколай-бо, забула тебе спитать, а мо’, у вас єстяка козиний жир?!
Але Карусь уже нічого не відповів. Він зник по той бік Артемового обійстя, наче провалився у ніч. І раптом тишу розпанахав навпіл постріл із дробовика, слідом — другий. Мати уже стояла коло хвіртки, обхопивши обома руками ушулу. У Хлопчика зуб на зуба не попадав, уже не від холоду, холоду він не відчував тепер, а з тривоги за батька. Але батькова постать, у шинельці і солдатській шапці, випірнула з Артемової вулички, перетнула хутірську.
— Господи, а у мене уже й серце впало! — зойкнула матір і повисла на батькові, як щойно на ушулі. — Чи йон хоч тебе не поранив?!
— Я почув, уже коли ти про козиний жир до нього загукала. Та навтьоки, у вуличку. А йон, поліцай проклятущий, по Артемовому саду шмаляв, аби тольки вислужитися перед властями. Але я встиг трохи гороху націдити. На, сховай у хліві, під солому, хоч якийсь тиждень дитя не голодуватиме. Бо уже мені туди дороги нема, хіба що в тюрму дорога…
Мати подріботіла до хлівця, несучи перед себе клуночок з горохом. Батько зайшов за хату, кресанув кресалом. І тут побачив мене на ґанкові:
— А ти чого тут?!
— Дак я…
— Геть на піч, щоб і духом твоїм тут не пахло! Бо як дам носциком…
Але я не сердився на батька. Я уже розумів: якщо він і робить щось не так, як належало б робити радянській, щасливій, осяяній світлом великих сталінських ідей людині (так мене навчали у школі), то лише заради мене, заради дітей своїх. А діти — це наше майбутнє, так навчає товариш Сталін, наш вождь і вчитель, вустами Василя Миколайовича, по-вуличному Барана.
Хлопчик ішов до школи, як на свято. Сонячний березневий ранок стелив дорогу. Ще підморожувало, ще біла паморозь лежала на узвишшях хрускотливими полотнищами, але сніг зійшов і вже можна було після уроків грати в апуку. Він любив подавати м’яча, а потім, кинувши цурку, бігти щодуху в “поле”, долаючи тугий весняний вітер, і вертати назад, під захоплені вигуки болільників, ухилившись від кинутої вслід апуки. У школі перше півріччя, поки писали палички та нолики в зошитах у косу лінійку, Хлопчик почувався кепсько, бо ненавидів каліграфію, та й не давалася вона йому. Але тепер, коли настав час арифметики і читання, Хлопчик розкошував у класі. Він складав у голові цифри швидше, аніж комірник на рахівниці, читав не згірше од учителя, а вірші із старенької, ще довоєнної читанки давно знав напам’ять. Він тяг руку на кожному уроці і клопотався єдиним: учитель дуже рідко його викликає.
З гористого, Зевченкового провулку вийшла Маня Дмитренко, однокласниця. Широка в плечах, рослява, на голову вища од Хлопчика, вона виглядала на старшокласницю. А головне, у руці її був справжній, хоч і потертий на зламах портфель, що на нього Хлопчик страшенно заздрив. Полотняна, в чорнильних плямах шанька на його плечі здалася ще незугарнішою.
— Здоров, Дроздику, — сказала вона трохи зверхньо, наче доросла до малюка. — Уроки поробив?
— А що мені їх робить? Я їх луччей од Барана знаю.
— Задавака.
— А ти ще больша задавака, своїм портфелем.
— Се мені братик привіз, із города.
“Мо’, де вкрав, то й привіз…” — подумав Хлопчик, але вголос нічого не сказав. На лавочці під Артемовим двором часто балакали, що Іван Дмитренко робить не хоче, а тягне все, що погано лежить, — і в селі, і в місті. Та й мати у них така ж: нещодавно її побив сам голова колгоспу Галан, запопавши із клунком картоплі на плечах, що його Дмитренчиха несла полями із ферми. Промовчав Хлопчик, бо вчорашній вечір згадав. Але й мовчанка Хлопчика вколола Маню, про балачки сільські вона знала, і захотілося їй будь-що верх узяти:
— А у нас корівка отелилася, завтра молозиво матка спече.
Хлопчик ковтнув слинку, згадавши смак молозива, їхня Лиска цього року ходила в передойках, заганяли її на колгоспній оранці. Нарешті він знайшовся:
— А у нас уже кури несуться…
Так вони мірялися словами трохи не до самої школи, наче на палиці, перед грою в апуку, кому стояти в полі, а кому м’яча подавать. Нарешті до них прилучилася, вибігши із свого двору, Ніна Кисловець, дівчата зашушукалися поміж себе, і Хлопчик підстрибом побіг на шкільний город, де старшокласники грали в цурки. Але до гри приліпитися не вдалося, без нього там вистачало малечі, аби приносити, як пес у зубах, ударену кийком цурку, і він подався до класу.
Господи, я ніби знову і знову переступаю поріг класу. Того сонячного весняного ранку. Вони уже чекали на мене. Під’юджувані Сергієм Карусем. Ні з ким у класі я не ворогував, та й не міг ворогувати за характером своїм, незлостивим, за малістю своєю, тілесною. З кожним окремо я навіть приятелював. Але коли вони збивалися у гурт, об’єднаний якимсь, як казала моя мати, дурноголів’ям, вони ставали злими, агресивними, наче пси у підворітні. Декількома роками пізніше вони трохи не довели до самогубства дівчину, семикласницю. Хтось пустив у школі побрехеньку, ніби її бачили з хлопцем у лісі. Уже ніби і на дитину вона чекала… її підстерігали щоранку на кручі біля школи і затюкували, засміювали. Того весняного ранку їхньою жертвою був я. Щойно переступив поріг класу, вони заскандували:
— Злодій! Злодій! Злодій!
Ними диригував Сергій Карусь. Я стояв біля класної дошки, наче метелик, пришпилений до картону. Метелик ще тріпотів крильцями, але вже був мертвий. Хвилі бездумної, стихійної ненависті котилися на мене з їхніх горлянок. Я нічого не міг протиставити тій ненависті, я не міг навіть перекричати їх. Я заплакав, єдине, на що був здатен. Побачивши сльози, вони вгамувались, ніби тільки й домагалися, що тих сліз моїх гірких. Вони втішилися своєю перемогою, ні на що інше гурт не був здатен, та й не претендував на щось більше. Лише Сергію Карусю було цього замало. І він прокричав на весь клас:
— Твій батько з колгоспної комори крав, мій батько його познав!
Я думаю, що я уже мертвий, що мій рот ніколи не відкриється, але він відкрився, поза моєю волею:
— Мій батько на фронті воював з німецькими фашистами! А твій поліцаєм був, німцям с… лизав!
Я крізь сльози бачив, як збліднув Сергій, а очі його стали непроглядне злими. Але уже ніщо не могло мене зупинити, я стояв перед класом і горланив йому в лице:
— Поліцай! Поліцай! Поліцай!
Сергій Карусь шарпнувся до мене, але між нами уже стояла Маня Дмитренко. Рослява, дужа, вона не боялася навіть хлопчаків із старших класів:
— Що ви туточки, як два півні, завелися, чубитеся? Теж мені, злодії і поліцаї знайшлися! Навчіться спершу носи, хоч рукавом, витирать… Он уже вчитель іде.
І справді, у коридорі задзеленчав дзвінок. Маня взяла мене за руку, наче малого, і повела до моєї парти.
Після уроків, коли я брів через Загальний двір, з-за клуні вийшов Сергій Карусь. Я за своє життя нікого не вдарив, тоді тим більше битися не вмів. Він повалив мене на вогку, холодну землю і молотив кулаками, скільки хотів.
— Се тобі — за поліцая…
