Глава перша
Андрія Шишигу розбудили. Той, хто будив, провів по щоці холодною долонею і зник, ніби провалився крізь підлогу. Шишига розплющив очі — нікого. Тоді задзвонило в голові: сьогодні похорон Петра Харлана, о першій годині. Годинник показував чверть на першу. Андрій підвівся, поторгав двері — замкнені. У шпарині стримів ключ.
Кепкуючи з власного переполоху, відчинив шафу — висів святковий костюм, біліли сорочки. І все. Перевтома, нервове виснаження, пробув трохи не всю ніч біля труни. Уже під ранок викликав таксі, приїхав до себе у Голосієво, щоб спочити перед похороном.
Яка все ж трагічна і безглузда смерть! Я знову, вже вкотре, почув, як падає Харланове тіло. Було п’ять хвилин до дев’ятої, ось-ось мав під’їхати Георгій Васильович. Петро пробіг повз мене, але я не обернувся, бо милувався бабиним літом на гілці каштана за вікном. Раптом — розпачливий скрик, хтось упав, покотився по сходах, які вели до приймальні директора, і — тиша.
Я підхопився з-за столу: Харлан лежав головою на нижній сходинці, ніби підклав її собі замість подушки. Із скроні на полірований мармур скрапувала кров. Тека з паперами для Георгія Васильовича темніла біля ніг моїх, мабуть, Петро посунув її до мене останнім, ще свідомим рухом руки. Я нагнувся, підняв теку і стояв якісь хвилини непорушно, ніби в безпам’ятті. Колеги мої кинулися від столів і креслярських дощок до Петра, обступили, хтось викликав “швидку допомогу”. Але я знав: жодна “швидка” вже не допоможе Петрові. І ноги самі понесли мене повз гурт співробітників навколо загиблого, по мармурових сходах (я не Харлан, щоб безрозсудно поспішати, я ступав обережно, тримаючись за перила) до приймальні директора.
Досі мене ніяк не обходив світ, що починався за порогом приймальні. У конторі я мав свій звичний куток, свій мікросвіт: креслярська дошка, письмовий стіл і ще — моє вікно, за яким, засвідчуючи плин часу, змінювали одна одну, ніби на екрані кольорового телевізора, пори року. На моєму підвіконні стояли кактуси: їх я любив, за любов до кактусів мені симпатизували конторські жінки й дарували нові горщечки із зеленими їжаками на мої дні народження. З адміністрацією контори (відпустки, відрядження, виробничі справи) я спілкувався через завідуючого відділом. Під час загальних зібрань, які завжди здавалися мені задовгими, я полюбляв ліниво, добродушно, пошепки — на вухо Петрові Харлану — покепкувати з конторського начальства. У такі хвилини Петрове обличчя кам’яніло, і я відчував, як подумки він відсувається од мене, демонструючи директорові свою непричетність до моєї безвідповідальної іронії. Ця переміна в другові мене веселила.
Ще мені подобалася секретарка директора. Не те що подобалася, а, я б сказав, дивно хвилювала. Я любив, коли вона під час зібрань з’являлась у дверях приймальні, ніби в церковнім вівтарі, і сходила вниз, щоб прошепотіти на вухо Георгію Васильовичу про терміновий дзвінок з управління. Вона упевнено ступала по сходинках навіть не вдаючи, що намагається приглушити свавільний перестук каблучків, який дисонансом вривався у самогіпноз промов. Так само врочисто і незворушно піднімалася по сходах і зникала за дверима приймальні, лишивши по собі тонкі пахощі французьких парфумів. “О синтетично-хімічна богиня двадцятого віку. Я ревную вас до нашого директора. Яке щастя — мати вродливу секретарку! Ніколи не прагнув адміністративної роботи, шкідлива для здоров’я, але, коли бачу вас, починаю заздрити дорогому Георгію Васильовичу…” — такий монолог з канцелярської мелодрами виголосив я одного вечора за ресторанним столиком — ми відзначали день Петрового народження. Секретарка загадково посміхнулася.
Але все те, звичайно, гра слів, не більше. Бо насправді я і пальцем не поворухнув досі, щоб зблизитися із секретаркою директора чи піднятися по адміністративних щаблях. Якось я жартома сказав Петрові Харлану (в конторі саме заговорили про пенсійний вік завідуючого нашим відділом), що варто мені лише захотіти — і я посяду місце зава, а там і вище, вище, аж до управління чи й міністерства,— керівництво контори про мене доброї думки, уся справа лише в моєму небажанні. Але я задоволений, я щасливий, я нікуди не рвуся… Харлан саркастично розсміявся:
— Ти навіть не теоретик, Андрію. Ти з отих віршомазів, які усе життя таємно від світу псують папір і чорнило, але нікому нізащо не покажуть своїх опусів. Ти від самого себе таїшся.
— Зате ж ти у нас поет! — розсердився я, хоч загалом гніваюсь дуже рідко, надто вже глибоко треба мене штрикнути.— Боян! Шкода, що ніхто не записує твоїх усних поем про міністерських прибиральниць!
Петро страх як любив теревенити про начальство — він знав усе про всіх в управлінні та міністерстві, якому підлягала контора: хто з ким дружить, хто з ким земляки чи давні знайомі, у кого є перспективи росту по службі, у кого їх немає.
— Можеш записати: ти поки що поза грою, і хоч лусни, а вище свого столу біля вікна не стрибнеш. Поки що,— багатозначно повторив він.
— На роль у твоєму театрі я ніколи не претендуватиму, будь певен!
— А я якраз і не певен.
— Ну, себе я трохи знаю!
— Трохи…— ствердно кивнув Петро. Він любив удавати, ніби знає те, чого інші не знають, і мене це дратувало.
— У тебе не голова, а холодна кібернетична машина! — Я справді лютився тої миті. Було незатишно під його гострим, насмішкуватим поглядом.— Хіба ти живеш? Ти граєш у шахи — людьми.
— А ти — усе життя граєш у піддавки, проте колись тобі це остогидне…
Я справді любив піддавки: це геніальна гра, антигра — перемагає той, хто програє. Любив до вчорашнього дня…
Коли я з Петровою текою під рукою переступив поріг приймальні, секретарка директора друкувала на машинці. Нічого від богині в ній не було — буденна, звичайна, як синтетична іграшка. Я на мить заплющив очі: зайві, непотрібні емоції. Коли я знову глянув на секретарку, вона вже мене не цікавила — такими очима я дивився на стіл, на графин з водою, на приземкуватий сейф. Не підводячи голови, секретарка дістала з шухляди паку паперів:
— Для Георгія Васильовича — з управління.
Шишига — я з холодною цікавістю стежив за собою — поважно кивнув, узяв папери і зайшов до директорового кабінету. Назустріч йому радісно сяйнули широкі вікна, обрамлені шовковими фіранками, що біля відчинених кватирок напиналися, наче вітрила. Кабінет плив по небу, Шишизі приємно паморочилось у голові. Було багато світла, простору, неба — і жодного натяку на смерть. Ніхто не помирав, смерті не існує, ми міняємо оболонки тіл, як одяг. Думки незвичні, але дивуватися їм не було часу: без трьох хвилин дев’ять, ось-ось приїде директор. Шишига метнувся на вулицю. Він ледве встиг обсмикнути поли піджака, поправити краватку і зобразити на обличчі сумнувато-приязний усміх, як шелеснули шини, біля контори зупинився “Москвич”. За кермом сиділа дочка директора — Вікторія. Шишига не раз бачив з вікна, як Харлан зустрічав Георгія Васильовича, і навіть калькував його рухи: коли Петро був у доброму гуморі, то дозволяв із себе кепкувати. Тепер він всерйоз копіював покійного товариша. Раптом Андрієві подумалося, що він зараз лише лялька, яку за невидимі нитки сіпає чиясь таємнича рука, але зусиллям волі відкинув цю неприємну, мульку думку. Щойно завмерли колеса машини, а він уже шанобливо відчинив дверцята. Георгій Васильович легко ступив на тротуар, подав Андрієві руку. Той обережно увібрав у свою долоню м’які пальці директора.
Шишига вбрався був у сірий буденний костюм — не на парад же зібрався і не до театру, та потім подумалося, що цей одяг не пасуватиме до вбрання Георгія Васильовича,— директор, звичайно, приїде у темній парі, сорочка біла, урочисто-смутний, втілення жалоби. Андрій поспіхом перевдягся у чорну пару. Тепер він ще більше був схожий на Харлана. Шишига відійшов од дзеркала: схожість не радувала — Петро ж мертвий…
Біля хвіртки Андрієві очі ввібрали вишнево-червоні, прихоплені осіннім приморозком жоржини. Він побачив себе збоку — ще досить молодого, вродливого, гарно вбраного, з жалобними квітами в руках. Ці квіти уже цвіли, коли до нього востаннє приїздив Харлан. Того дня він розповів Шишизі про свою пригоду з капелюхом.
— Ти ще пам’ятаєш головний майдан у своєму Мрині? Просторезне поле, вистелене бруківкою. Так ось, я був ще дрібненький клерк, але сповнений самоповаги — це вже я потім навчився тричі на день линяти. Я ходив тоді в темному плащі і в такому ж капелюсі з широкими крисами. Був певен, що усі в обласному центрі мене знають і з пошани перестають дихати, коли бачать. Одного вітряного дня, коли я переходив майдан, вітер зірвав з голови і покотив по бруківці капелюха. Я підбігцем ступив кілька кроків навздогін, повільно нагнувся, але капелюх покотився далі. Я паленів від сорому і враженої пихи. Мені здавалося, що всі на майдані, та що на майдані — у всьому Мрині, зирять на мене і сміються. Кілька разів я дрібними переступами, щоб не впадати у вічі, наздоганяв капелюх — і марно, його котило по майдану, наче колесо. Це було жахливо, ти, пробач, трохи рибуватий, тобі цього не зрозуміти. З того дня я зненавидів Мрин і почав мріяти про Київ. У місті, яке бачило мене смішним, я вже ніколи не почувався б переможцем, хоч яких би висот досяг. Скільки літ минуло, я в столиці, але страх лишився, мені досі часом сниться: знову голий майдан, вітер, люди навколо, а я дрібочу навздогінці за капелюхом. Ти не пишеш романів, Шишиго, у вільний від роботи час? Бо можу продати сцену — вражає, правда? Ні, краще не для роману, а як початок модерного кіно. А я вийду на пенсію — писатиму. Спогади. От і вигадую ефектні епізоди. Уже маю і назву майбутнього томища: “Мій шлях на вершини”. Після останнього рядка стоятиме: “Пакуль — Мрин — Київ”. А може, “Пакуль — Мрин — Київ — Москва”? (Тут Харлан засміявся, ніхто так не сміявся, як він: ніби швидко-швидко гвіздочки вбивав у дерево). Ти у дитинстві бачив фільм за романом Мопассана “Любий друг”? Втім, якщо й бачив, то сімсот разів забув. Його треба було бачити, як я — у Пакулі, недоглянутим сиротою: темні пакульські хати, забагнючені вулиці, тісна хижка з лози під лісом, піч, що димить, вічно хворі тітки, і раптом на екрані сільського клубу — паризькі вітальні, жінки в розкішних туалетах, лоск, пишнота, веселощі, і все це здобуває приступом молодий, енергійний герой.
А може, я з іншої епохи, запізнився народитись, десь якийсь янгол-канцелярист, посилаючи мене на землю, помилився на століття?
Він полюбляв говорити про себе, але тільки зі мною, проте навіть я не знав достеменно, коли Харлан жартує, а коли слова його треба сприймати всерйоз.
Я спиляв пилочкою для нігтів три жоржини. Уже на вулиці помітив, що час од часу зиркаю на годинник. До нещастя з Харланом я ніколи не поспішав і дивувався людям, які поспішали: “Тихіше їдеш — довше проживеш”. Було вже пів на першу, а з Голосієвого до Нивок громадським транспортом добиратися годину. “Треба ловити таксі”,— подумав я. Машина стояла за рогом вулиці, ніби на замовлення, пасажири розраховувалися. Я сів у таксі і жорстко — таким голосом розмовляв з таксистами Петро — назвав вулицю…
Я завжди мав Петра за людину, яка народжена не для того, щоб падати. А все ж гіркий поглум долі: мати стільки жадоби до життя, до нестримного поступу — і замолоду лягти в труну. Харлан завжди боявся наглої смерті. І навіть не смерті як небуття (мене не буде, я не житиму, я не відчуватиму, я не насолоджуватимусь життям, я не милуватимусь і т. д.), а смерті як нездатності до дії, до руху:
— Тобі, Шишиго, легко живеться: плюєш у стелю і тільки й думки, аби назад на тебе не впало. А для мене лише рух і має сенс. А вночі задумаєшся — і душа зайдеться, як руки з морозу: лихий випадок, камінь з даху упаде, чи бурулька взимку, або підковзнешся — і голова твоя покотиться по бруківці, як капелюх по майдану, і все твоє загинуло, пропало на віки вічні і вже ніколи не вернеться. А скільки енергії, нервів коштувала мені кожна сходинка моєї дороги…
За квартал до Харланового будинку Андрій розрахувався і пішов пішки: не годилося під’їжджати до будинку, де покійник, на машині. Листя тополь шерхотіло під черевиками. Пахло динями, яблуками, виноградом, полем, а він, що так любив усе земне, лежить у труні і ось-ось стане землею…
Посередині Петрової кімнати, обрамлена айстрами, стояла труна з тілом покійного. Біля труни сиділи закушкані пакульські тітки Харлана, окрім них, він не мав рідні.
Андрій важко ступив у кімнату, поклав жоржини. Петро лежав як живий: вилицювате, з вузькою проріззю очей і випуклими надбрів’ями поліське обличчя. Шишига сховав лице в долоні, одійшов до вікна. Він ще не плакав — дивився крізь пальці рук униз, на вулицю. Вулиця була порожня, а вже година, він зиркнув на циферблат (краєм ока, з-під долоні). Раптом серце Шишиги зворушено забилось: блакитна “Волга” стрілою промчала повз будинок, а за хвилину на протилежній стороні вулиці забовваніла опасиста постать Георгія Васильовича. Він теж вийшов з машини не біля самого дому, трохи віддалік. Директор переходив вулицю на зелене око світлофора — елегантно-смутний у своїй темній парі, темних черевиках і білосніжній сорочці. Плечі жалобно опущені, у руках — пишні вишневі жоржини. Тієї миті Андрій вірив, що любить директора.
Шишига стояв біля труни, коли натовп у коридорі розчахнувся і до кімнати зайшов директор. Його добрі, ласкаві очі зупинилися на Петровім обличчі. Він тяжко зітхнув і поклав квіти на груди покійного, де вже лежали Андрієві жоржини. Тепер Шишига не стримувався: його жаль за товаришем прохопився у безпораднім риданні. Рука Георгія Васильовича лягла йому на плече, він заридав ще невтішніше, а голову схилив на груди директора. Од вбрання Георгія Васильовича ніжно пахло. Так вони стояли, згорьовані та нерозважні над труною Петра Харлана, а попід стінами та в коридорі прикладали до очей хусточки їхні колеги: конторський загал.
Петро Харлан був не з тих людей, які поспішають думки і почуття свої викласти на папері, щоб зберегти їх для вічності. Він не поривався продовжити життя у пам’яті майбутніх поколінь. Для Харлана час, історія існували лише в межах його земного існування. Що встигне, поки ходить по землі,— те і його, все інше — дитячі фантазії, вигадки ліриків… Через те й поспішав утвердитися в дні сьогоднішньому: майбутнього, як і минулого, для нього не було, він гордо називав себе реалістом.
Але, виявляється, навіть Петро Харлан інколи зраджував своїм переконанням. Шишига не змарнував часу, пробувши трохи не всю ніч біля труни з його тілом. Конторські колеги порозходилися, тітки дрімали на канапі, він же, увімкнувши настільну лампу, перебирав Харланові папери. Кожна людина час від часу потребує відкрити віконниці своєї душі, щоб провітрити її, в такі хвилини Харлан і брався до блокнота, на обкладинці якого великими літерами було написано: “Спалити!!!” Ще й намальовано череп, як на трансформаторних будках, де висока напруга. Петрів почерк — чіткий, каліграфічний, кожна літера — ніби солдат у строю, читати було легко. Харлан занотовував у блокнотику переважно сни, а може, видіння чи мрії, бо снами в повному розумінні слова ці кошмарно-фантастичні картини назвати не можна. Занотовував не для мемуарно-літературного вжитку — скупо, уривчасто, для пам’яті.
На першій сторінці блокнота було написано таке: “Снилося: мене везуть в автомашині по небу, зорі — під колеса, а з боків — ескорт, чорти на мотоциклах, ріжки — з люмінесцентних ламп, світяться, але холодно. Попереду щось непроглядно чорне, ніби грозова хмара, вона ось-ось нас поглине. Відчуття жаху — і я прокинувся. Знову згадалося, як, збираючи гриби в пакульскому лісі, подумав: “Продав би душу, оптом, на усі віки, якби досяг на землі усього, чого хочу досягти”. А може, підписи кров’ю на пергаменті — середньовічні казочки, отакі ж думки і є угода з міфічним чортом? Я, реаліст,— і містика. Смішно. Але душу час від часу шкрябає…” Андрій прочитав і посміхнувся, хоч поруч труна, ніч. Йому теж часом сниться, що він іще, в автомашині, але сни легкі, приємні, комфортабельні. Ніби він сам веде легковичку, машина не котить — летить, сидіння м’які, застелені хутром, тонеш у них, відчуваючи владу над простором і невагомість.
Колеги досі мали мене за людину, яка акуратно виконує свої обов’язки, а все інше її не обходить. Я визнавав авторитети — як необхідність. Напідпитку я казав Петрові і Великому Механіку: богів потребує маса, і я, Шишига, милостиво погоджуюся в ім’я власного спокою грати в піддавки. Але тепер я згадував: коли Харлан урочисто відчиняв двері приймальні й виразно, трохи змовницьки зиркав униз — мовляв, начувайтесь, директор уже на сходах,— мене охоплювало майже непереборне бажання підхопитися та виструнчитися біля свого столу. Я таки вигадував причину, аби підвестися, коли директор пропливав повз мене: спішив до креслярської дошки, чи гарячково шукав у кишенях авторучку, чи вдавав, що навстоячки мені зручніше працювати навіть за письмовим столом. І робив це не для директора — мені не боліло, чи помічає він мою запопадливість,— я не міг інакше.
Але відколи взяв із рук мертвого Петра Харлана теку, я вже не знічувався перед Георгієм Васильовичем — я любив його. І не лише його. Я любив його кабінет, його машину, сходи, по яких він щоранку піднімається, любив його дочку Вікторію, що часом підвозила батька на “Москвичі”.
Першого мого ранку, по смерті Харлана, коли директор виходив з машини, я ввічливо вклонився Вікторії, а коли підвів голову, очі мої випромінювали нахабне, просто божевільне бажання їздити в цій машині і кохати дочку директора. Вікторія, червона машина і Георгій Васильович — нарізно вони не існували для мене, злившись у яскраву вогнисту кулю, на яку я дивився, як у дитинстві на сонце, коли на суперечку випробовував силу волі. Мабуть, Вікторії передалося щось із мого бажання (жінки це відчувають), бо вона затулилась від мене силуваним усміхом і натисла на стартер. Наступної миті машина зникла за рогом контори, я шанобливо ступав сходами слідом за Георгієм Васильовичем, але ще довго в мені жило відчуття, ніби в стрічку чорно-білого фільму, де я граю головну роль, хтось ненароком чи нарочито вклеїв кілька кадрів, знятих у кольорі. Втім, це вже справа “інтелігентствуючих неврастеніків” — аналізувати власну душу. Петро Харлан не раз казав, що в двадцятому віці треба аналізувати ситуацію, а не душу…
Я зайшов до кабінету слідом за Георгієм Васильовичем і зупинився, розгублений. Розум підказував мені, що мушу вдавати заклопотаного, замисленого, виснаженого роботою, інакше — навіщо я тут? Але чим зайнятись, на думку не спадало. “Тягти плуга і дурень зможе, а імітувати, що тягнеш десять, сто плугів,— великий талант потрібен”,— повчав Харлан. Він був завжди, як живчик, ніби з пружин увесь, а в підошвах ніг — коліщатка. Я замислено нахмурив чоло, розкрив теку і втупився в борозенки на штучній шкірі — тека була порожня. Втім, я не бачив навіть борозенок: я гарячково думав, сказати чи не сказати директорові про Петрову смерть. Георгій Васильович сів до столу і мовив, не підводячи голови:
— Передайте секретарці, хай з’єднає мене з Дмитром Семеновичем.
Я радісно вислизнув з кабінету, обережно причинивши за собою двері. Холодними очима глянув повз секретарку — на телефон:
— Швиденько з’єднайте директора з Дмитром Семеновичем.
Я був при ділі, а про сумне хай вістують інші.
Секретарка мовчки зміряла мене глузливим поглядом. Мені стало незатишно. “Даремно я так — нахрапом, треба м’якше. Зле — мати ворогами жінок,— подумав запізніло.— Вони мстиві. І цій шльондрі, мабуть, симпатизує директор. Нічого серйозного, але так, легенький, приємний і безпечний для обох фліртик у робочий час…” Раптом закортіло недавнього супокійного, лінькуватого буття, як кортить додому після втомливої подорожі. А ще ж не минуло й десяти хвилин, як я взяв з рук мертвого Петра теку. Здалося, це було вже хтозна-коли, а може, в іншому житті.
Я постояв під дверима, аби не заважати розмові директора, відтак знову ступив до кабінету, ніби у холодну воду. Проте Георгій Васильович уже чекав на мене:
— Одвезете Дмитру Семеновичу креслення,— кивнув на папери край столу.— І займайтеся своїми справами.
Бідолашний, він ще не знає про Петрову загибель!
Я взяв креслення і хутко, але обережно, збіг по сходах на вулицю. Машина директора стояла біля ґанку. Лише тепер подумав, що не знаю, хто такий Дмитро Семенович, і став пригадувати оповідки Харлана про управлінське начальство.
Не відступати ж через таку дрібницю. Сів у машину, ліниво розлігся на подушках і мовив басовито, майже Петровим голосом:
— До Дмитра Семеновича. Швиденько.
Машина рушила, і вулиця покірно попливла назустріч, ніби на екрані панорамного кіно. “Бачили б зараз мене мої — і мати, й вітчим…”
Їхати вулицями міста в директоровій машині — зовсім не те, що їхати в таксі, тепер я розумів покійного товариша. В директоровій машині почуваєшся не рядовим конструктором, власне — креслярем проектної контори, а чимось незрівнянно більшим, причетним до справ державного масштабу. Люди на тротуарах снували, як мурахи, дрібні, сірі, безликі, я сердився, коли вони затримували машину на переходах! Я не раз бачив, як їздив у директоровій машині Петро Харлан, і тепер копіював його: ліниво відкинувся на спинку сидіння, зігнуту в лікті правицю поклав на опущене скло, щоб стрічний вітер лоскотав долоню, так гостріше відчуваєш рух, погляд — уперед, замислений і суворий.
“Великому Механіку цього не зрозуміти, ну й нехай!” — промайнуло у свідомості, а на лице ліг жорсткий усміх.
Ще одна фантастична картинка із записника Петра Харлана: “Повертався з роботи автобусом, ніби у бочці з хамсою. Я, Харлан,— маринована хамса. Привиділось, поки їхав: я — гість із космосу, велетень, опустився на землю, одна нога на лівому березі Дніпра, друга — на правому, голова під хмарами, нитка ріки внизу, і міст через ріку — як сірник, автобуси і машини на мосту — як тля, а люди — дрібні мурахи: біжать, метушаться. Я нагинаюсь, беру двоногу істотку на ніготь, людинка у паніці біжить по моєму пальцеві, зморшка на моїй долоні — рів для неї, то й перекидається, я сміюсь і здмухую людину з долоні, вона летить, розкинувши руки і ноги, млинком, падає в ріку. Я ставлю ногу упоперек асфальтової нитки, загачую потік людей і автомашин — стовпотворіння…”
Всімох: Георгій Васильович і профспілковий голова попереду, одразу за Георгієм Васильовичем — Андрій Шишига, далі четверо працівників контори підняли труну з Петровим тілом і понесли по сходах униз. Сходи були вузькі, труна ледве розверталася, зачіпаючи стіни. Шишизі довелося добре попріти. Він то піднімав край труни на випростаних руках, то підпирав головою, то знову опускав на свої плечі, аби полегшити ношу директорові. Георгій Васильович сумлінно напружував руки — він був сумлінний у всьому. Нарешті труна попливла у сіре вирло автобуса. Тужив оркестр, навколо плакали жінки.
Шишигу підштовхували до мар, час було рушати на кладовище, але він усе пропускав повз себе людей, поки їх не набилося повний автобус. Тоді метнувся нагору, замкнув Петрову квартиру. Після похорону повернеться з тітками, вони хотіли ще сьогодні, узявши Петрові речі, їхати в Пакуль. Меблі Андрій пообіцяв продати і вислати їм гроші.
Коли Шишига знову спустився у двір, автобус уже поповз на кладовище. Георгій Васильович, мабуть, чекав на Шишигу. Вони рушили з двору разом, Андрій як годиться, відставав на півкроку. Прошкували вулицею, мовчазні обоє, заглиблені в себе, і ця мовчанка зближувала їх. Минули в задумі квартал, зупинилися на краю тротуару. Тої ж хвилини конторська машина підпливла до них: шофер їхав назирці. Андрій відчинив директорові передні дверцята, сам скромно примостився на задньому сидінні. “Волга”, маневруючи у вуличному потокові, покотила в бік цвинтаря. Георгій Васильович сказав, не повертаючи голови:
— Квартири так не залишайте. Живіть поки що. А там будемо вирішувати…
— Спасибі, Георгію Васильовичу…— зворушено відповів Андрій Шишига.
Директор здивовано глянув на його відображення в дзеркальці, напевне, хотів запитати, за віщо той дякує, але Андрій поспіхом заговорив про велике таїнство смерті, і про квартиру більше не згадували.
