Мати примусила мене тут же, в дворі, намалювати патичком обриси квартири, розпитала, де яка мебля стане, чи просторий балкон і куди виходять вікна. Я аж упрів, задовольняючи материну цікавість, але ж мусив сьогодні виканючити чималі гроші і поклав бути терплячим. Від платні лишилося карбованців двадцять, а при моїх планах двадцять нічого не важить. Нарешті зайшли до хати. У вітальні бенкетували вітчим та його брат, колишній шофер, що жив по сусідству. Обоє були вже напідпитку.
— А, синок! — почав балакучий після чарки вітчим.— А ми думаємо, що то за міністр приїхав на “Волзі”. Ну, здоров, здоров! Сідай до столу, братеник уточку встрелив, дичинкою закуси. Може, воно й не так культурно, як у столичних рестораціях, а смачно й дешево. Сам встрелив, сам з’їв. Так що, мати каже, уже косо розписуєшся?
— Як то? — спохмурнів я: мене дратувала непоштива вітчимова мова.
— А то ж є поговір. Сусід сусідові, чиї сини десь там у городах, по канцеляріях, і каже: “Так що, Пантелію, твій син усе ще прямо розписується?” — “Прямо…” — зітхає Пантелій. “А мій пішов угору, уже косо!” — хвалиться сусіда. Ну, резолюції різні там накладає на бомагах, біля начальства треться. Так я питаю і тебе: косо чи прямо?
— Косо…
— Ну, так давай вип’ємо, що й ти нарешті косо, бо мати тут переживала…
— Андрійко наш — уже заместітель директора,— втрутилася мати, якій кортіло похвалитися перед шуряком.— Ось вам і “Солом’яники”, різним тут носа і втерли…
— Не заступник, мамо, а поки що лише помічник,— скромно уточнив я. Але вітчимів брат не дослухався, йому кортіло виговоритися перед свіжою людиною.
— Був у нас заместітель директора по хозчасті. Ну й шельма був. Тягнув усе, що під руку попадало. Передчував, що ось-ось виженуть, так нічого не понімав, як шкодливий кіт, зробився. Визиває раз мене, вивези, каже, мила ящик, тебе на прохідній не потрощать, довіряють. А я не боюся, одвічаю, бо уже всі знали, що попруть його: “Не хочу за шматок мила в міліцію попадати. Ти, кажу, черево набиватимеш, а я — по тюрмах?” Так він як визвіриться: “Тепер ти в мене промиєш машину спиртом! Знаю, як ти промиваєш!” А тут кінець місяця, я заявку на півлітра спирту в контору. А він, шельма, пише: “Видать літру авіаційного бензину”. Я до головного, головний посміявся і виписав спирт. Так що ж ви думаєте, вигнали його, а недавно біля пивного ларка стрічаю. Пізнав, з п’яних очей обніматися лізе. А я дулю отакенну згорнув і під ніс йому: “А спирт, сучка, помніш?..”
— А я вік прожив — чужого не взяв, хіба коли трісочку на підпал,— вітчим поклав між чарок, тарілок, полумисків коряві, із задавненими мозолями долоні.— Сокиру чи кельму навхап — і вперед, за Родіну, як казав наш ротний… Ну, дзюбонемо, щоб ти ще косіше!..
Проводжала мене до тролейбуса мати.
— Ти вже там дивись, Андрійку, шануй старших. Як умирав мій тато, ще в Пакулі, ти зовсім маленький був, зібрав нас усіх і каже: “Як гукають, діти мої, так і відгукуються. Кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а кажуть біле…”
Я лагідно усміхався до матері крізь вікно тролейбуса. Вона щось гукала, я швидше вгадав, аніж почув:
— Бережи гроші!..
Закивав головою і притис лікоть правиці до кишені, де похрускувало шістсот карбованців. П’ятсот, які просив у листі, і сто — від матері, на обживок.
Кільцевий тролейбусний маршрут обіймав передмістя, прилучаючи до цивілізації романтичні прерії Шишижиного дитинства. Скоро асфальтова стрічка вигулькнула на край міста, виписала еліпс навколо клумби і повернула до центральних магістралей. За еліпсом асфальт було ніби одчикрижено велетенським різаком: далі лежав битий піщанистий шлях. Несподівано широкий після міських вуличок, до ладу не вкочений (тільки дві крем’янисті колії звивисто лисніли під хмуруватим небом), з острівцями вигорілого за літо моругого солонцю і горбатими вербами на узбіччях, він раптом упав Андрієві в очі і сколихнув щось глибоке та щемне в душі. Шишига аж сколотнувся весь, припав до вікна. Але тролейбус уже розвертався, і тепер лише крізь запилену шибку на причільну стіну вагона впала невиразна тінь забутого, чужого і водночас навдивовижу кревного світу: піщана дорога з гадючками вибоїстих колій, верби, поле і небо.
— Уже, ма’ть, машини дременули,— проказав од передніх дверей сільський дядько, в куфайці, шапці-вушанці і з кошовкою напереваги.
— Так, мо’, молошна ще буде,— з глибини вагона розкотився лункий жіночий голос.— Гляди, коли б і картоплі сьогодні не возили, учора наче в радійо казало.
— Хіба хто з учреждєнія буде додому їхать. П’ятниця…
Тролейбус зупинився, двері розчинилися, і голоси випали назовні. Не виважуючи, що його спонукує, Андрій підхопився і шаснув у двері, навздогін неоковирній пакульській говірці. Юрма, що товпилася біля дверей, трохи нам’яла йому боки, але Шишига ошкірив зуби, шарпнувся, когось відштовхнув, комусь наступив на ноги — і був вільний. Стояв посеред сірої курної заплави (її утворював переліг, який тут стрічався з містом) і, жадібно вивертаючи чутливі крильця ніздрів, вдихав збудливі запахи поля. Шишига уже не вмів їх розрізнити, тому лише здогадувався: так пахне складена в скирти солома, ще не ралене вівсянище, щойно вивергнута плугами земля, полинові сухотрав’я на лісосмугах, встелені вимолоченим льоном підлужжя…
Немов сновида, він озирнувся стуманілими очима довкола і побачив гурт дівчат та хлопців, одягнених по-міському, але ще з обвітреними засмаглими обличчями і особливою, сільською, неекономністю в рухах. До них тулилися дядько та молодиця, які щойно вийшли з тролейбуса. Гурт товпився навколо таксі. Шофер курив, поставивши ногу на буфер. Андрій підійшов, владно узявся за рукав шоферської шкірянки:
— Пакуль. Туди й назад.
— Па-куль…— передражнив шофер, не зваживши на Андріїв тон.— Усе життя мріяв ночувати в полі. Он скоро дощ уперіщить.
Шишига дістав новеньку, з подарованих матір’ю, десятку.
— Без здачі.
Шофер стенув плечима і спроквола поліз у машину. Андрій плюхнувся на заднє сидіння.
— І нас, дядьку, до Пакуля! — загукали з товпи.
— По рублю, дєвки? — вишкірився таксист.
— Я вам плачу, їдьте,— густим голосом наказав Шишига.
Шофер розвів руками, співчуваючи дівчатам, і взявся до керма. Таксі рушило. Шишига звільна розкинувся на подушках: волів бути сам. Заплющив очі і ніби скам’янів, впившись подушечками пальців у спинку переднього сидіння. Вилиці випнулися, натягши шкіру обличчя. Щелепи зводила судома, і час од часу він ворушив ними, буцім гострив зуби. Ані осінні поля, ні переліски обіч шляху, ні стрічні машини, ні сама дорога — ніщо не вабило його зору. Лише глибокого самоусвідомлення, що він іде в Пакуль, потребував зараз Шишига. Чомусь пригадалося Петрове падіння на сходах, похорон, глухий постук, коли забивали труну, ляпотіння вогкої глини об віко труни, передзвін лопат — і раптом торжествуючий яскравий сплеск, ніби він здолав смерть.
Уже неподалік Пакуля Шишига розплющив очі і побачив, як підлужжя, облямоване річечкою, перекидається нижче шляху в роздольні луки, а за ними манливо туманіє листяний ліс, далекий і близький водночас. Це вже було не ті обжиті світлі бори, що обступали Київ. Десь тут, за болотами, зачиналися поліські нетрі. Шишига міг ухопити в очі саме узлісся: густі чагарища на вирубах, непролазне осиччя, олішняк, далі темно-багряною стіною зводилися гребені пущ, заполонюючи собою виднокіл.
— Грибів, напевне, багато,— голосом, що зривався, проказав Андрій. Його давила задуха.— Сходити б…— І раптом галаснув на шофера: — Ліворуч крутіть, бачите, колія, напрямки в село!
Битий шлях підбігав близько до лісу, а Шишига уже не покладався на себе.
Востаннє я був у Пакулі ще школярем — приїздили з матір’ю та вітчимом по картоплю. Мати хоч і цуралася сільських родичів, хоч і зневажала все, що нагадувало їй про село, від картатої хустки і до говірки, все ж економіку ставила над власні уподобання. У селі можна було купити і дешевше, і без обману.
Старенька полуторка, на якій приїхали на роздобутки, зупинилася на перехресті сільських вуличок. На пагорбку темніла, обкушкана по саму стріху соняшничинням, хатка з високим дощатим ґанком. На ґанкові стояв хлопчик моїх літ і широко відкритими очима дивився на нас. Він був у чунях з червоними бахилами і в старенькій куфайчині з закасаними рукавами. Його вилицювате обличчя вивершувала шапка-кубанка з вицвілим, але все ще малиновим верхом. Я позаздрив: кубанки у мене не було. Мати визирнула з кабіни (ми з вітчимом їхали в кузові):
— В оцій халупі ти народився, Андрійку. Дякуй матері, що досі тут не гибієш…
У мені материні слова не пробудили жодних емоцій, я просто не міг уявити себе на цьому белебні, під зеленим від моху козирком стріхи, у душі моїй невідступно жила інша реальність — брукована міська вулиця, ошатний будинок під шифером, де завжди було тепло і сито, моя окрема, з голубими шпалерами, кімната. Зате я зрозумів після материних слів свою велику перевагу над селюком у чунях та куфайці. І, помщаючись за кубанку, якої я не мав, але яку мені хотілося мати, показав йому язика. Хлопчик ніяк не відповів на те, і я відчув, що він розуміє мою вищість та покірно згоджується з нею. Уже коли я працював у Києві, Петро Харлан (а на ґанку був саме він), приїжджаючи з Мрина у справах, пасував переді мною, хай і недавнім, але мешканцем столиці. Це було у нім з дитинства — відчуття щабля, на якому стоїть людина, навіть географічного. Він мислив світ по вертикалі.
Хату в матері з батьком купили Харланчихи, Петрові тітки. Були вони аж з Рогу (куток Пакуля, під лісом), у війну їхнє дворище згоріло. На нашім гористім кутку вони так і не прижилися, все поривалися назад, у Ріг, але статки не дозволяли будуватись. Я знав це з Петрових оповідок. “Біля лісу дух інший,— казав Харлан, ніби й тут, у Києві, журився за Рогом.— І все інше… Ти не розумієш. У місті треба триматися центру, а в селі — лісу…”
Дорога була вибоїста, пошкрябана плугами, але ми щасливо проминули кладовище і вже під’їздили до вівчарні, коли шлях перетнула широка смуга свіжої ріллі. У полі (гони були довжелезні) дирчав трактор: орали на зяб, а заразом прихоплювали й полівку. Було зрозуміло, що машина ріллю не переповзе. За вівчарнею починалися пакульські городи, і я миттю прийняв рішення.
— Зачекайте мене. Я заплачу.
— Задощить скоро. Тоді сидітимем на цих дорогах до Страшного суду.
Портфель я залишив у машині, дощовик узяв на руку. Ріллю перебіг широкими, розгонистими стрибками. Ноги грузли по щиколотку, вогкий чорнозем набивався в черевики, його лоскітливий дотик приємно холодив. Перевзувшись, я обминув вівчарню і через пустирі подався до села. Ноги мої хвицькали дике зілля, якому я не знав назвиська, воно солодко, дурманно пахло. На пустирищі примітив колонії пасльону (впізнав його з оповідок Петра, він хвалився, ніби усе дитинство смакував пасльоном, я ж доводив, що паслін отруйний). Жовті грона пасльону дисонували з похмурим, аж темним небом. Я зірвав кілька ягід, не без остраху кинув до рота. Перша здалася нудотно-солодкою, але я швидко звик, ніби теж у дитинстві ласував ними, і знову надибав пасльону в жменю. Якось ми з Харланом тинялися подільським ринком, питаючи пасльону,— з нас насміхалися: “А дьогтю не треба?”
Пустирище скінчилося. Я переліз через жердки і пішов межею. Картопля була викопана, знесена в купи й накрита колив’яшником. На круглих буртах просто неба лежали жовтогарячі гарбузи. Вздовж межі стирчало безголове соняшничиння — зграї горобців поперед мене спурхували з пасинків. Я гладив долонею шерехуваті соняшничини. Нагнувся зашнурувати черевика: ясно-зелено трав’янів пирій. Попід межею випиналися з чорнозему червоні, наче рубінові, келишки дрібних квітів. Я усміхнувся не знати чому. Здавалося, усе це я колись знав, любив, і тепер воно мені сниться. У вишняку стояв терпкий дух винного погреба. На корі старих дерев медвянисто рожевів вишневий ґлей, поосінньому тугий, із шкарубкою шкіркою. Я жував ґлей разом з лусочками вишневої кори: гіркуватий смак дощової води, живиці, березового соку…
По той бік переярка барвисто виструнювалась на узвишші нова пакульська вулиця — деревця в палісадниках були ще молоді, куці, і цегляні котеджі з мансардами, розфарбовані в біле, синє й зелене, височіли над ними опасистими мурованими гулліверами, що забрели в країну ліліпутів, їхні випуклі цинкові й шиферні дахи нагадували аеростати, хоч і припнуті до землі, але сповнені мрій про небо. Харланів хутірець, відгороджений од Пакуля колгоспним двором, не входив до генерального плану забудови села, ділянок для будівництва тут не виділяли, і він був приречений на природне, біологічне, як казав Петро, зникнення.
За якийсь десяток літ тут колоситиметься поле. Мабуть, через те мені здавалось, що темно-сірі тини, парканчики, частоколи, хлівці та хати хутора, оперезані попід стріхами кукурудзинням і сніпками околоту, завбачливо вкорінюються, вростають, вгрібаються в масний чорнозем, і варто мені на хвилину зупинитися посеред вулички, як і я почну вростати в пакульську землю. Харлан навідувався на свій хутірець кожні три місяці (вожу щоквартальні звіти, жартував — чи жартував? — він), але лише на один день, ночувати ніколи не залишався. Петро теж був сповнений містичної недовіри до пакульського в’язкого чорнозему, ніби боявся врости в нього і вже не виборсатись: “Хоч один раз на три місяці мені треба зиркнути на Пакуль, пересвідчитися, що він ще є, і є хутірець на краю Пакуля, є околиця Пакуля — Ріг, де я народився, і є по той бік болота ліс, в якому живуть, за тітчиними оповідями, усі чисті й нечисті сили. Мій Пакуль — це єдина ілюзія, яку я собі ще дозволяю. Але сутінків у Пакулі я боюся — казна-що верзеться на думку, ми ж з тобою, Шишиго, хоч ти й притулився змалку до міста, на безліч поколінь у глибину — полісюки, лісові люди…” Черевики ковзали по буряках, ламали гичку, що соковито хрускотіла. Посеред грядки повільно випростовувалася закушкана в хустки жіноча постать. Я впізнав Петрову тітку.
— А я собі у землі колупаюся та й думаю: і хто це до нас так добивається? — Біля ніг Харланихи стояла корзина з рожевою, в чорних земляних бурульках морквою.
— Гроші вам привіз,— я передихнув.— Мені Петрову квартиру віддали, то я сам за меблі і заплачу. Триста рублів. У кредит він гарнітур брав і лише триста виплатив. Кредитний лист я на себе перепишу.
— Ой, синочку, що вже нам ті гроші, коли Петруся нашого нема…— Вона сухими, вилинялими очима дивилася повз мене.— Лише для нього й жили.
Я помовчав для годиться, потім вийняв гроші, відрахував, поклав у чорну долоню Харланихи.
— Я сам за Петром, як за рідним братом… Але треба жить.— Ще помовчав і додав: — Побіжу, я на хвилинку, був у Мрині, заскочу, думаю. Біля вівчарні машина жде, дорогу переорали. Ще сьогодні на Київ треба. Служба.
— Іди, синку, іди. Хай хоч тобі добро буде. Так ви з Петриком схожі наче, що як гляну на тебе — серце заходиться.
Я поспіхом опустив голову і пішов з городу. Уже від пригребиці озвався:
— Скільки не плач, не вернеш тепер.
— Та і я своїй так кажу… Бог дає, Бог і бере. А карає людину за те, що вона на світі живе. Мертві не караються, мертві сплять. А моя не слухає. Сказав голова у радійо, щоб буряки до неділі викопать, і старих, і малих просили, а хто копатиме, того в неділю городськими автобусами повезуть у теятри. Так і вона на буряки подалась. А що ж, поїду і я з людьми в город, каже, до церкви сходжу, свічечку за Петрову душу поставлю. Видається все їй, ніби Петрусева душа по світу досі бродить, покою не знає.
З пригребиці зацікавлено блимало сіре, з рудим переливом кошеня. “Характерний пакульський тип,— посміхнувся я, гасячи неприємну дрож від останніх слів Харланихи.— Широкий, вилицюватий писок, вузькі очиці. їй-бо, чимось на Петра схоже”.
— Візьму я цього котика в Київ,— мовив неждано.— Хай і він городського життя скуштує.
— А беріть, як воно вам треба. Кішка ондечки знову черевата ходить. Привела весною, моя й каже: утоплю в копанці. А я їй: хай ростуть, таки живе щось біля ніг крутиться, мо’, кому й приглянеться котик…
Я майже біг пакульськими вулицями з кошеням у руках. Хати так само трималися землі, незворушні і загадкові, як єгипетські сфінкси. Обважнілі темні хмари і собі тулилися до землі, повисаючи на хрестовинні телеантен. Харланові було уже літ з десяток, коли він уперше на возі з гарбузами приїхав до міста. До того нафантазовував місто на теплій черені, накрившись з головою рядном.
Спершу місто асоціювалося в нього з мелясовими пряниками та морсом, що його в четвертях привозили перед храмом тітки, потім з халвою, якої він присягався, коли виросте й житиме в місті, купити повну бочку і з’їсти за один раз, у його голові тоді не вкладалося, що можна наїстися халви. У Києві, коли він бачив у гастрономі халву, одвертався: халви не хотілося і пройти мимо не було сили. Чотири класи пакульської школи він закінчив на “відмінно”, бо тітки казали: “Як будеш добре вчитися, виростеш, заробиш багато грошей і купиш халви, скільки хотітиметься”. Потім до сусідів на літо приїхав городський хлопчик з червоною, у білих мереживних квітах кулею. Він подарував ту кулю Петрові, і відтоді місто бачилося йому яскравою кольоровою кулею в русі.
У Києві я слухав ці Петрові оповідки з недовірливим посміхом. У доброму гуморі він міг вигадувати своє пакульське дитинство безкінечно. Але тут, на хутірських осінніх вуличках і городах, мені теж бракувало кольору й руху. Колір і рух — як наркотик. Я був немов запеклим курцем, якого лишили без сигарет. Рух, броунівський рух, краплина води під мікроскопом, малюнок у підручнику фізики за шостий клас. Я на мить заплющив очі і побачив Хрещатик, повний люду, центральні магістралі, що по них мчать машини, хапаючись проскочити перехрестя, і різко гальмують, коли шлях перетято червоним світлом, машин збирається так багато, що по їхніх лисих черепах можна перебрести вулицю; спалахує зелене око, і машини шугають уперед, до наступного світлофора — безперервний пульсуючий рух, символ віку, біологічний організм. Місто вперше бачилося мені живим трепетним тілом, що його клітиною єсть і я, Андрій Шишига. “Я вперше в’їхав у місто на возі з гарбузами,— розказував Харлан, коли недільного дня ми їли на Виставці, в ресторані “Прага”, моравських горобців — так звалася м’ясна страва.— Цікаво, що з самого малечку, відколи пам’ятаю себе, я жодної миті не думав, що дорослим житиму в Пакулі. Я ріс для города і усвідомлював це. Я знав, що справжнє життя почнеться лише тоді, коли я назавжди виїду з Пакуля. Довгі роки я ждав і хвилювався. Я любив місто, ще не знавши його, я вигадав його. Я з дитинства мріяв утвердитися в людських очах, але не в Пакулі (Пакуль я любив і водночас зневажав за його малість), а в місті. Я мріяв завоювати місто, як жінку, що вразила уяву, узяти його на щит, приступом…”
Машина стояла на протилежному березі ріллі. Я так само перебіг ріку, що поширшала, бо трактор встиг обійти гони, витрусив з черевиків землю і плюхнувся на переднє сидіння. Таксі помчало, вибрязкуючи на бабаїстій дорозі, над якою все нижче стелилися дощові хмари. Кошеня зібгалося в клубочок, принишкло у моїм приполі. Шофер скосив подивовані очі, і я проказав зворушливо:
— Пакульський кіт!..
