Усе ніби було гаразд, я поводився і говорив так, як ще надумав у ресторані. Я натякав Вікторії на свої почуття до неї, заінтриговував. Слова про кохання замацані, наче старі паперові карбованці, і я ніби боявся їх чи не вмів повторити. Чим ближче підходив до контори, тим штучнішою видавалася мені розмова з директоровою дочкою, буцім я збирався подарувати їй квіти, а підніс обшморганий віник. Звичайно, вона не повірить, бо за тими ковзкими фразами майже немає почуття. Я неспроможний навіть вигадати почуття, я вигадував слова.
— Заступник директора був? — запитав вахтера контори, так, аби щось сказати, на цю хвилину мені все збайдужіло.
— Сьогодні не приходили.
Я мовчки узяв пошту і замкнувся в приймальні. Пошпурив газети на стіл секретарки, а сам пішов до кабінету. Повітря було затхле, вахтер на ніч зачиняв кватирки. Пахло сигарами і одеколоном. Директор любив гарний одеколон, а ще — сигари.
Удома йому забороняли курити — серце, зате на роботі він дозволяв собі часом порозкошувати. Один час і Петро було взявся до сигар, але в конторі стали піджартовувати, і він знову перейшов на сигарети— Сигари лежали в дерев’яній скриньці, обклеєній медалями, кожна в прозорім целофановому футлярчику, а скринька стояла у верхній шухляді директорового столу. Я сів у директорове крісло, ноги поклав на стіл (підбори черевиків діткнулися різьбленого з дерева чорнильного приладдя, в якому ніколи не було чорнила, бо останні роки Георгій Васильович підписував папери кульковою ручкою). Дістав сигару, запалив. Пахучий димок від гаванського тютюну поплив наді мною до вікон. Було чути, як поцокує мій годинник. Я відкинув голову на спинку крісла і розслабив м’язи.
Я говорив до Віки мертвими словами.
Бляклий соняшник модерної люстри висів над самісінькою моєю головою, стеля була ясно-біла, в пухирцях, а стіни — салатові. Батарея кулькових авторучок стирчала на чорнильному приладді, між каламарчиків. Шкіряна директорова тека лежала край столу. Я підсунув її ногою на середину, до чорнильного приладдя і поклав свої кочерги на тиснені, по шкірі візерунки. Тека була рідкісна, штучної роботи, її дістав директорові Харлан. Директор їздив з нею в управління. Я постукав по шкірі підборами — звук був глухий, наче грудки землі бились об Харланову труну.
Я говорив до Віки мертвими словами.
Великий Механік, розповідаючи казочку, мав рацію: звіряча шкура приросла до мого тіла.
— Ну ось… Я прийшла.
Вона стояла на тротуарі, по той бік чавунної загородки.
Я зробив два стрімких кроки і, відштовхнувшись від доріжки, перестрибнув через густо-червоні канни та чорний візерунчатий паркан палісадника.
— Божевільний, що ви робите? — здивовано проказала Віка, коли я вже сяяв до неї своїм поліським обличчям.— Ти кожного разу інший, і ніколи не знаєш, що од тебе можна чекати.
— Ти все ще мене боїшся?
— Ні… Я боюся себе.
— Я сьогодні смирний. Я весь у самоаналізі. Гризу самого себе.
— І як, смачно?
— Аж нудить. Це ти винна. У мене ніколи не було таких приступів.
— У мене теж,— майже зі злом сказала Віка.
— У тебе моральні муки?
— Ні, у мене машина. Ти вже спланував, куди нам їхати? Де найкраще зваблювати дівчат?
— Ти сьогодні зла, але гарна.
— А вчора?
— І вчора була гарна.
— Ти уже закохався в мене?
Я набурмосився і мовчав.
— Пробач. Але мені довелося стільки фантазувати, щоб приїхати сюди. Мама дуже ревнує, коли я ступлю хоч крок без її відому. Вона навіть перевіряє кілометри на лічильнику. Ось…
— Я завтра ж подам заяву Георгію Васильовичу і шукатиму іншу роботу. Не хочу, аби мені дорікнули, що я… одне слово, директорова донька…
— Завтра неділя, і Георгій Васильович полюватиме на зайців.
— То в понеділок.
— Навіщо такі великі жертви? Я майже певна, що це наше перше й останнє побачення.
— Ти жорстока.
— Просто я не сентиментальна, як деякі сучасні чоловіки.
Ми перейшли вулицю. Віка клацнула замком і сіла за кермо. Я обійшов машину, наміряючись сісти поруч, але вона відімкнула задні дверцята.
— Я панічно боюсь пліток.
Віка увімкнула мотор, і машина рушила між зеленуватих коробок Ярославого Валу.
— Чоловіки теж не сентиментальні,— сказав я, продовжуючи розмову.— Вони рефлективні. Ти думаєш, чим я займався після дзвінка до тебе? Безжалісно перекреслював останні вісім років свого життя. Ну, не вісім, а шість — це коли я втямив, як писав ще Герцен Олександр Олександрович, що мета життя — життя. Мені чомусь здалося, що мої слова до тебе сьогодні по телефону були…
— Боже мій, я сита комплексами в університеті! — обірвала мене Вікторія.— Там кожен блазень перестріває тебе в коридорі та починає довго й нудно переконувати у власній складності. Вік рефлексій!.. Я мала вас за мужчину.
Я голосно розсміявся:
— Закоханому, як ви нещодавно зводили зіронізувати, мужчині треба прощати слабощі. Почуття до жінки — все одно що несподівана ревізія в крамниці: мужчина зачиняється на переоблік. Геніальний афоризм, хіба не так? Зрушення в психіці… Поїдьмо в Дорогожичі. Там, за ярами, прекрасна осінь.— Голос мій зазвучав правдиво: — Останні дні у мене — туга по лісу. З чого б це?
Я подумав, що щасливо відбувся, коли усе цим скінчиться. Треба було не пити за обідом і не брати зайвого у голову. Харлан — провидець: аналізувати ситуацію, а не власний пуп. Коли шофер дивиться під колеса машині, він потрапляє в аварію. Дивитись на сто метрів попереду.
— У Дорогожичі! — звеліла Віка.— Я давно не була в Кирилівській церкві. Там потрясні янголи…
“Ми, Харлани, од лісу живемо! — кричав мені в обличчя Петро, коли ми добре упивались і не було кому довкола нашорошувати вуха.— Ми — лісові люди. А в Пакулі кажуть, що лісові люди — безлюдні…” І ми обоє реготали. “Але ми, Харлани, досі язичники! — Харлан молотив могутніми кулаками по хиткому синтетичному столику.— Тисяча літ християнства перекотилася через нас, наче хвиля, а ми — сухі. Ще мій дід, ідучи до лісу, вбирався у чисту сорочку і щосвята відносив на горище домовику шкалик горілки!..” І ми знову захоплено іржали.
Машина, загнуздана рукою Вікторії, спроквола викотила на майдан, постояла трохи перед Львівськими воротами, наче вагалася, залишати городище чи ні, відтак одчайдушно рвонула під зелене око світлофора, і зелені лаписька лісу, що обступав дорогу, зімкнулися навколо неї. Зелень була яскрава, буцім намальований хімічними фарбами базарний лубок. Я примружив очі, і сірі надвечірні тіні виповзли з нетрів Кожум’яцького яру, а від Глибочиці повіяло осінньою вільгістю.
— Бяше около града лес и бор велик…— проказав я, але не вчув свого голосу, ніби тут, у машині, напівлежало на подушках саме тіло, а душа витала десь далеко, в інших часових площинах….
Я безпорадно озирнувся назад, і баня Десятинної церкви зблиснула мені навздогінці, аби наступної миті безслідно югнути в хащі. Часом обриси Замкової гори і Щекавиці бовваніли крізь гілля, але дорога скочувалася все нижче, ліс густішав, і небо вгорі тьмяніло, і в серце скрадалася ще боязка, ніяковіюча при деннім світлі радість: солодке відчуття неосяжного лісу (не парку, не скверика, не залюдненого Ботанічного саду з асфальтовими доріжками, навіть не приміського сосняку), а лісу, по якому можна бродити місяцями і не зустріти людини, не вчути людського духу. І тільки в люті зимові місяці, коли ліси тонуть у снігу, заздро кружеляєш навколо рублених стін города, ловлячи тремтячими ніздрями дух горілого м’яса, що ним віє з капища…
— Бяше около града лес и бор велик…— вперто повторив я.
— И бяху ловяща зверь…— доказала Вікторія.
Я протестуюче захитав головою:
— Був темний праліс, і яруги, і круті гори, і хрещаті долини — ось головне…
— Навколо городища,— заїлася Віка.
— Смішна суперечка…— я розсудливо відступив.
— Але в тебе були такі дивні очі. Ніби ти зараз кинешся на мене. Я знову починаю тебе боятися.
Я як міг широко розтяг губи, роблячи усмішку.
— Один час я був завзятим славістом. Окрім того, я досі не звик до міста. Я — гість. Київ такий великий. Сьогодні дивився на нього згори, було моторошно…
— А в мене таке відчуття, ніби ношу його в собі,— Віка засміялася.— Чула б моя мати…
— Почування міської жінки. Я тобі заздрю.
— Ми нарешті йдемо дивитися на моїх янголів?
Машина, гойднувшись, зупинилася на лісовій дорозі, висипаній темною вугільною жорствою. Крізь рідколісся біліли стіни Кирилівської церкви. Ми пішли вздовж загорожі, що обривалася на краю кручі. Далеко внизу звивалася асфальтова траса, по ній повзли назустріч один одному ваговози. Зелений майдан довкруж церкви було щедро цятковано медово-жовтим листям кленів; ступати ставало все важче, ніби листя було по коліна, аж в’янули м’язи на ногах. Я потроху відставав од Віки.
— Ти не хочеш до церкви? — обернулася вона.
— Щоб дуже рвався…— Я стенув плечима.— Моїй полісько-полісунській вдачі чужі ці кам’яниці, Шишиги воліли шукати Бога в лісі, у живій природі, а не в мурованих в’язницях. Я — досі поганин. Тисяча літ християнства прокотилася над нами хвилею, а ми — сухі.— Я не знайшов нічого кращого, аніж повторити п’яні Харланові слова.— Втім, церква зачинена. Тобі не пощастило.— Я з полегкістю зітхнув.
Ми спроквола обійшли навколо церкви і повернулися в машину.
— Я хотіла показати янголів, я їх люблю. Не врубелівського, його усі люблять або вдають, що люблять. Там на хорах є банальні, примітивні янголочки, виписані не мудрствуючою лукаво рукою ремісника. Але вони дуже барвисті. У них вогнисто-червоні крила, а на долоні — земна куля в голубуватій млі. По-церковному вона якось інакше зветься. Мене це по-справжньому зачаровує: яскраві, гарячі крила — і голуба земля з усіма її божевіллями, катастрофами, пристрастями на спокійній, розважливій долоні янгола, намальованого людиною.
Машина подерлася по бруківці на пагорб. Ліс тут не той, що в місті, тут він і досі пишався повним осіннім вбранням, од багатства кольорів аж паморочилося в голові. Схили, густо порослі молодими ясенами й ліщиною, шпилі по той бік урвиська, гора Хоревиця з дубовими гаями і десь там, на обрії, дорогожицькі ліси — усе аж пашіло барвами найніжніших тонів від зеленого до жовто-багряного.
— Тобі сняться кольорові сни? — запитала Віка, коли ми залишили машину обіч дороги й побрели по галявині, що сповзала в урвище.
— Ні.
— Мені теж раніше не снилися, тепер сняться. Але про це не розкажеш. Прокидаєшся з жалем, аж плакати хочеться, і все навколо видається таким сірим. У снах кольори напродив чисті, первісні. А тобі які сни сняться, звичайні?
Мене сколотнуло. Я набрав повні груди густого лісового повітря і ворухнув щелепою:
— Мені сняться чорні сни.
Ліс був мішаний, справдешній поліський ліс, тільки не дуже густий. Але глибше, у видолку, дерева юрмилися тісніше, навіть за десяток кроків годі було щось побачити, чорнота вкрадливо повзла по крутосхилу. Таємнича густизна попереду, ранні присмерки, гнилуватий дух прілого листу, мерхлої деревини, вогкої землі — усе кликало до себе, у первісний морок хащ, обіцяючи солодке забуття після виснажливих людських пристрастей, після смішних людських умовностей, довгочасний спочинок у затишному лігвищі.
Я бездумно пішов по жовтогрудій цілині, що м’яко, поступливо вгиналася під ногами, і все прискорював ходу, ніби котився униз, у темну прірву яруги, щаслива легкість сповивала тіло, що робилося пружним та…
— Андрі-ію!
Я почув людський голос, мимохіть озирнувся і зупинився, ніби шлях мені перетяло линвою.
Галявина скидалася на старовинний собор з високим тьмаво-синім склепінням і рожевими спалахами вітражів — сонце опускалося за ліс. Під золотим вівтарем живого собору світилася осяяна вечірнім сонцем Вікторія з широкими, наче у софіївської Оранти, очима на блідому лиці. І я раптом відчув, що міг би полюбити її, коли б не чорнота, що насуває з лісової гущавини і вже клубочіє в мені важкими, зажерливими хвилями. Я ступив крок до Віки і несподівано побіг, тікаючи від лісу, що гнався за мною, хапав за плечі обшмугляним гіллям. Біля дівчини ноги мої підігнулися, я обійняв її коліна і видихнув глибокий, правдивий біль:
— Врятуй мене…
— Од кого, Андрію? — запитала здивована Віка нарочито голосно.
Я зобразив на сполотнілому обличчі сміх:
— Блискуче зіграна сцена, правда? Ти стояла тут, як богиня…
