Глава п’ята
Я вийшов у двір і механічно, ніби в стокотрий раз, пошпурив бляшанку за причілок — там брязнуло. Зацікавлений, я пішов на звук: у закуті, біля глухої стіни контори, іржавіла чимала купа банок з-під тушонки. Між давніших уже стримів бур’ян, а зверху вилискували новенькі бляшанки, і мальовані морди волів ще не вилиняли. Мабуть, востаннє Петро Харлан ласував тушонкою в переддень своєї загибелі. Але це видовисько не пригнітило мене. Навпаки, почувався так, ніби це я вмолотив гору м’яса, і сили мої потроїлися, снага перехлюпувала через край. Хотілося підстрибнути і ляснути по сонцю, наче по м’ячу, що звабно білів на футбольному полі сухого осіннього неба. Але потім я зрозумів, що обриси сонця ніжніші й звабливіші, ніж у м’яча; раптом закортіло погладити його (я навіть відчув сонячну теплінь на долоні, що спітніла), а потім здавити щосили, до болісного солодкого зойку…
У конторі було тихо й порожньо. Приймальня здалася прохолодною й сутінковою після вулиці, залитої осіннім сонцем. Секретарка поправляла зачіску, зазираючи у люстерко. Я ж бачив лише високі груди, що напинали білосніжний гольф. Скрадливо, наче кішка, ступав до неї, втупивши очі в півкулі грудей: сонце на білястому небі, сонце, яке заманулося ввібрати в долоні. Дівчина обернулася, коли я вже був поруч. Жадібно припав до її губ і відчув знайомий солодкуватий смак щойно покладеної помади. Вона відповіла на поцілунок усім своїм тілом, ніби давно знала мене, і тут же спритно виковзнула з моїх обіймів, наче риба, гнучка і слизька в своїй синтетичній оболонці. Хутко стала по той бік столу, поправляючи одежу:
— Петрусю, дурненький, адже Георгій Васильович у себе…
Слова її ледве пробилися до мене крізь рожевий туман, але одразу протверезили. Я поправив краватку, нахильці випив склянку газованої води. Тоді запитав глухим, ніби багато перед цим курив, голосом:
— Що, складає чемодани?
— Хто зна, хто зна…— загадково усміхнулася секретарка (вона уже щось знала!) і почала заново фарбувати губи.— Божевільний, хіба можна так цілуватися на роботі!
Я постукав у двері директорового кабінету і обережно переступив поріг.
Здається, Георгій Васильович не завважив мене. Сидів за столом, поклавши голову в долоню,— рука, наче класична колона (темний костюм, піджак розстебнуто, на яскраво-білій шовковій сорочці вилискує позолочена защібка краватки) — обличчя сіре, втомлене, на голові вінець сивого волосся. Минула не одна хвилина, поки він нарешті звів, мені здалося — в росинах сліз, вогкі очі. Але, побачивши мене, директор звично — самими вустами — усміхнувся. Усміх вийшов життєрадісний, хоч дещо відчужений, ніби думками Георгій Васильович був у цей час десь далеко, а над столом висів зліпок, відтиск його обличчя.
— Ну що, Андрію, усе бігаєш? — Він уперше назвав моє ім’я.— Ось так, Андрію…— І швидко перейшов на буденне, офіційне: — Передай секретарці, що я нікого не приймаю. Але хай не відходить од телефону, мені подзвонять.
“Це з тих моментів, які рідко трапляються і які не можна не використати. У житті дуже легко запізнитися…” Я одвернувся до вікна і мовив, вилущуючи кожне слово з глибокого, ледь стримуваного болю:
— Мені дуже шкода… Я так мріяв біля вас працювати…— Од хвилювання мені перехопило подих.— Ви для мене — як батько. Даруйте, тепер я маю право це сказати…
Я махнув рукою і майже побіг до дверей, перечіплючись ногами об килим. Але на порозі, між подвійних дверей, стяг з обличчя маску і ступив до приймальні стримано, діловито. Секретарка комусь телефонувала, нахилившись до апарата, груди її лежали на краю стола. “Ось знахідка для новітнього натюрморту!” — скинулося в мені. Підійшов до вікна, стрибнув оком через вулицю, де настінний годинник,— початок на третю, треба поспішати, о пів на третю Олена чекатиме на зупинці таксі, якщо, звичайно, її Прагнімак не затримається удома. Я обережно постукав до кабінету заступника. Прагнімак був у себе.
— Даруйте, Ілля Денисовичу, мені конче потрібно години на дві піти з контори. Завтра профспілковий комітет розглядатиме квартирні питання, і я мушу дооформити деякі папери…
— Ви мені не потрібні,— Прагнімак стенув плечима.— Але попередьте свого завідувача…
Я змусив себе видавити на обличчі вдячний усміх:
— Я не затримаюсь…
Прагнімак не піднімав од паперів очей, я тихо причинив за собою двері кабінету і побіг теплими полуденними вулицями у бік Бессарабки. Жовкле небо висіло низько над містом, було душнувато, ніби в малогабаритній квартирі. Я ще ніколи не почувався таким збудженим: проводжав очима кожну молоду жінку, що йшла назустріч, жінок було багато, і всі пишнотілі, з високими грудьми, широкими стегнами, обриси яких звабливо проступали крізь вузькі міні-спіднички. Ця несамовита хіть виснажувала мене. Я спітнів і важко дихав, особливо в переході під Хрещатиком, коли десятки оголених жіночих плечей оточили і стисли мене, запаморочуючи випадковими дотиками, запахами молодого тіла, парфумів, помад та кремів.
Олена, як і домовлялися, стояла на зупинці таксі.
— Я за вами?
Вона озирнулась, і зняла чорні окуляри. Це був погляд швидше матері, аніж коханки,— стільки лагідної ніжності світилося в очах.
— Так. Вам далеко їхати?
Я нахилився і прошепотів їй на вухо:
— Божевілля, звичайно, але я дуже тебе хочу…
Олена взяла мою руку в свою і погладила. Я мимохіть озирнувся, чи ніхто не накидає на нас оком.
— Дурненький, ти хочеш не мене, ти хочеш усіх… А я вже стара, збайдужіла жінка.
— Неправда, ти гарна.— За нами уже зайняли чергу і, здалося, прислухалися до розмови.— То вам на Куренівку? Нам по дорозі.
Олена не завважила моєї мудрої обережності.
— Мені давно не казали таких слів. Тільки, дуже прошу, будь зі мною щирий. Коли я помилюсь у тобі, дуже страждатиму. Розумієш? Але ти мене зовсім не слухаєш…
— Я не міг дочекатися, коли буде нарешті пів на третю. Уже хотів тобі дзвонити, аби перенести побачення на раніше, але з’явився Прагнімак і додав роботи.
Сьогодні він особливо заклопотаний. Навіть не поснідав. Тільки через поріг — і одразу в управління.
— Йому світить бути директором. Ти хіба не чула?
— Він цим не переймається. Тим більше — я.
— Ти погана дружина.
Олена сховала очі за окулярами, кутики її губ затремтіли.
— Спасибі… Але я гарна коханка. Хіба ні?
— Пробач.— Я зрозумів, що зморозив дурницю, це мене трохи протверезило. Слід бути обережнішим. “Треба бути хи-и-и-трим”,— казав Петро Харлан і весело сміявся, зводячи свою програму до посереднього дотепу.
Ми сіли в таксі, і я відчув зовсім близько Оленине тіло. “Волга” повзла по захаращених машинами центральних вулицях, шофер напружено втупився в дорогу. Я впав обличчям на голі Оленині коліна і, знову п’яніючи, похапки цілував.
— Навіжений…— прошепотіла Олена, занурюючи пальці в мою розколошкану чуприну, і то була найзворушливіша хвилина за останню добу і за дві наступні. Бо, попри все, я в душі сентиментальний.
Втім, сентиментальність і вовкодухість не виключали одна одну. Я згадав, як плакав Петро, позбувшись Льольки. Зараз мені хотілось, аби машина ніколи не зупинялася: у лісі, на безлюдді, я буду зовсім інший, а тут у моїх грудях тепліла ніжність…
— Ти мені зараз дуже-дуже подобаєшся,— сказав голосно, не боячись, що шофер почує.— Я не люблю красивих слів, але ти розумієш…
Бачив, як з-під її фарбованих вій викотилася сльоза і побігла по щоці, залишаючи тьмянкуватий слід. Олена одвернулася до вікна, усміхаючись крізь сльози. Я заплющив очі, потроху намацуючи себе колишнього, що ним, здавалося, був добу тому, до нещастя з Петром, і в душі посвітлішало, ніби далеко на обрії займався день. Але таксі спинилося, шофер владно клацнув лічильником. Я подав водієві гроші і, не чекаючи здачі, вийшов з машини.
Шишигу оглушив густий дух соснового лісу. Він вишкірився і вдихнув на повні груди, крильця ніздрів жадібно дрижали. Збурилося всередині, ніби власна шкіра стала раптом затісною. Узяв Олену за руку, вище ліктя, під ногами шурхотіла глиця і дубове листя. Пізніше побачив на Олениній руці сліди пальців: два синці. Вона ледве встигала за Андрієм на своїх високих каблуках, що нанизували червонясте листя, наче шматки м’яса на рожен, аж Шишига клацнув зубами і розсміявся, аби звести той звук до жарту. Олена ж навіть не усміхнулася. Навпаки, м’язи її руки напружилися, ніби боронилися од насильства. Він злякався, що Олена зараз поверне назад, сяде в трамвай і поїде в місто. Озирнувся довкола — вони стояли у молодому дубняку, який хоч і просвічувався наскрізь, проте був густіший, аніж вишикуваний у шеренги сосновий ліс. Неподалік темніла улоговина, встелена сухим листям. Він шарпонув Олену і скотився з нею у видолинок…
Вона була покірна, наче куплена на одну годину, але Шишига не завважив тої підозріливої покірливості. Він відчував тільки себе і вже потім помітив, що жінка плаче.
— Ти чого? — запитав неприязно, сльози дратували його.
Раптом прокинувся страх.
Засліпленому пристрастю, йому не боліло, що ліс просвічувався, добре, як ніхто поблизу не валандався, скільки присягався він бути обережним, чому вона не прикриє своїх голих ніг, ще надибає хтось із знайомих, та й оце рюмсання…
— Тобі погано?
— Ні, але ти знову зґвалтував мене.— Олена дістала з сумочки хустку, витерла очі.— Я не серджуся. Це зараз минеться. Що ж, у всьому винна тільки я, тільки я. Обніми мене. Чому ти одразу після цього стаєш такий чужий?
Не відповідаючи, він змусив себе пальцями поголубити її плече. Піднявши голову, скрадливо кинув оком по лісу: навкруги не бовваніла жодна людська постать. Це трохи розважило Шишигу, але він щомиті, коли й промовляв до Олени, слухав ліс. Було паркувато, сонце, зависнувши між двох сосон, дивилося просто у вибалок. Він підсунувся ближче до жінки і поклав голову на її коліна — це був кадр з нещодавно баченого кінофільму, і він подивувався, що свідомо копіює чужу ніжність. Втім, це хвилинна слабкість, данина його людській природі, він уже давно відмовився від самоаналізу (власне, вчора, але вчорашній день мрів у хтозна-якій далечині), то хай Великий Механік бабрається в собі, самоаналіз — хвороба неврастенічних інтелігентиків. Аналізувати не себе, аналізувати ситуацію. Не марнувати дорогого часу й висмоктати з Олени інформацію, спершу розвідка в тил противника (“А де мій тил?” — блиснуло і згасло, це добре, що. він уміє гасити зайвину), якомога більше подробиць про їхнє особисте життя. Знати людські слабощі Прагнімака, аби грати на них. Він не повзтиме роками й десятиріччями на гору, як це робив Харлан, щоб неждано підковзнутися і впасти на півдорозі…
Мужчина в крислатому капелюсі й плащі через плече стояв на зупинці трамвая. Зі спини він видався мені знайомим, і я поспіхом випустив Оленину руку. Мужчина пожбурив недопалок і обернувся до нас. Обличчя було незнайоме, але я спинився, щоб витрусити пісок з черевика. Навіщо ризикувати, раптом нас побачить хтось із Прагнімакових знайомих? Олена, мабуть, відчула мою пересторогу, бо не стала чекати, а пішла до зупинки. Тільки коли із зеленого тунелю вибіг трамвай, вона забулася і взяла мене за руку. Мене так і обсипало вогнем: трамвай — це посланець міста, а я і в лісі не почувався безпечно. Обережно вивільнився і заклопотано нишпорив по кишенях, ніби дріб’язок не лежав, дбайливо зібраний, у гаманці. Я чекав, поки біля Олени займуть місце. То вже занадто — разом сидіти. І як вона, досвідчена жінка, цього не розуміє, перший-ліпший знайомий здогадається, навіщо ми удвох їздили до лісу, а я не мав бажання рекламувати наші стосунки.
Але місця біля Олени так і не зайняли. Довелося сісти. Сидів, ніби на гарячій сковороді, вдавав, що дивлюся у вікно, що не маю до Олени ніякого відношення. Ближче до Києва пасажирів у вагоні стало густіше, і я люб’язно поступився місцем вагітній жінці.
Нарешті я залишився сам. Я завжди почувався самотнім у натовпі, але сьогодні це була самотність завойовника, а не скептичного спостерігача. Подумки вертався в контору, ліс — це все ж маленькі канікули, вимушена зупинка.
А зупинятися мені нема коли, і без того добру третину життя продрімав. Для людини, яка рвонула вперед, зупинятися — все одно що помирати. Я дратувався, що трамвай повзе повільно, очікує на пасажирів, пригальмовує на перехрестях. Я потребував руху, дії, наступу. На сьогодні ще так багато справ. Головне — з’ясувати, чи “підуть” на пенсію Георгія Васильовича.
Проштовхавшись ближче до Олени, я обережно, щоб не дуже привертати увагу пасажирів, погладив її волосся. Оле-
на підвела голову і вдячними, вологими очима подивилася на мене. “Як ці жінки люблять ласку! — подумав я.— Але Віка — інша. Нове покоління. Менше сентиментальності. Потяг до втаємниченості. І одночас більше радіо. З Вікою мені буде складніше…”
Трамвай перебрів Куренівку і зупинився на Червоній площі. Ми підбігцем кинулися до зупинки таксі. Моє нетерпіння передалося Олені. На зупинці було вільно, і ми могли одразу сісти в машину, якби не затримала дурна пригода. Поблизу зупинки стояли кружкома перехожі, і по той бік паркану з людських постатей щось тоненько скавучало. Олена проштовхалася в коло, а за хвилину підійшла до мене з крихітним щеням на руках. (“О, ці мені жінки! — неприязно подумав я.— їх хлібом не годуй, лише дай когось пожаліти…”)
— Воно навіть не породисте,— скривився я.— Хтось залишив на вулиці, аби не топити. А навіщо тобі?
— Без мене воно загине, воно ж таке беззахисне.
Ми сіли в таксі, машина рушила, і Олена підсунулась до мене:
— Ти тільки поглянь, воно таке миле. Воно одразу полюбило мене. Дивись, як горнеться.
І тут підсліпувате собача ніби сказилося: вискнуло, шарпонулося з Олениних рук і забилося у куток, під переднє сидіння. Ще й молочні гостряки вишкірило у мій бік. По тому енергійно зашкрябало об дверцята таксі, бачте, воно не бажало їхати зі мною в одній машині! Аж шофер обернувся і попрохав угамувати цуценя, боявся, що залишаться подряпини. Олена взяла собача на руки, затулила од мене своїм тілом. Цуценя трохи вгамувалося, але все одно ловило дрижаки, зачувши мій голос, і пискляво гарчало.
— Подумаєш, характер…— Я силувано посміхнувся.
— Воно тебе боїться,— сказала Олена.— Уперше бачу, щоб собака так боявся людини.
— А може, я вовк? — пожартував, тетеріючи од свого зухвальства.— Може, я вовк, тільки перекинувся в людину?..
Шофер озирнувся і вискалив зуби: веселі пасажири трапилися. Олена нічого не відповіла, вона уцитькувала своє щеня.
Швидко, але статечно ступав я хідником повз конторські вікна. На сходах дозволив собі підбігти, перестрибуючи через дві сходинки, але міцно тримався за поруччя. До приймальні зайшов поважно, без поспіху. Секретарка накривала друкарську машинку. Побачивши мене, підхопилася.
— Ви знаєте, тут таке було…— зашепотіла, озираючись на двері директорового кабінету.— По-перше, про вас уже двічі запитував Георгій Васильович. Ви, звичайно, знаєте, що він залишається директором? Але яке серце. Петре, яке серце! Сьогодні я закохалася в нього, слово честі. Не ревнуйте, ви такий розумненький, інтелігентний хлопчик, ви все зрозумієте. Це платонічне кохання. Уявляєте, ще нічого не відомо, усі упевнені, що його відправлять на пенсію. Раптом директор збирає в своєму кабінеті актив. Петре, це треба було бачити. Я стояла в дверях, дзвонили телефони, але я не могла відірвати очей від його обличчя! Ну, не суптесь. Петре, він як дитя безневинне, слово честі, він лише дарує мені сигарети, це так чисто! І ось уявляєте, усі почуваються, ніби на похороні, раптом він підводиться і каже схвильованим, мужнім голосом: “Товариші, це наша остання спільна нарада, завтра за цим столом сидітиме новий директор, я чесно прокерував конторою сімнадцять років, і мені хочеться попрощатися з вами…” Тут він заплакав, натурально заплакав.
Я поцілував її холодну щоку, рішуче ступив до кабінету директора.
— Нарешті! — вигукнув Георгій Васильович.— Ну як, зібрав своє паперове військо?
Отже, він уже говорив про мене з Прагнімаком, бо, окрім заступника, ніхто не знав, навіщо я відпрошувався.
— Готове до бою! — одрапортував я, шукаючи на обличчі директора слідів тривожного дня,— їх не було.— Форми номер три, виявляється, мені не треба, довідку з будинкоуправління підпишуть завтра, тепер з місця прожи…
— Ех, розвели ми бюрократію! — похитав головою Георгій Васильович, перериваючи мій монолог.— Є термінове доручення. Квиток на завтрашній матч уже маєш?
— Ні,— засумував я.— Так забігався. Та й не дістати, мабуть. Міжнародна зустріч (я згадав афіші на рекламних дошках).
— Теж мені молодь. Уже й крила опустив. Боїмося ми труднощів, боїмося. А колись не боялися. Гаразд, бери машину і мчи до стадіону. Знайома касирка там у мене, постукаєш, скажеш — для Георгія Васильовича. Візьмеш чотири квитки — два для мене та моєї Віки, хай спуститься зі свого Олімпу на грішну землю, і для себе із шофером. Як, виграють наші?
— Повинні виграти…— розгубився я, бо не знав навіть, які команди грають.
— Що я чую? — Георгій Васильович відкинувся в кріслі.— Де твоя бойова впевненість? Дух болільників — головне для перемоги!
— Виграємо, Георгію Васильовичу!
— Отак-от. А що, кажуть, Блохін не гратиме?
— Уперше чую.
Директорові кортіло поговорити про футбол, але я давився кожним словом. Це було для мене все одно, що аналізувати лексичні особливості китайської мови.
— Ех, не впізнаю свого помічника! — Директор зирнув на годинника.— Покійний Харлан був футбольний академік. Ото голова! Він знав результати зустрічей десятирічної давності. А футбольний прогноз!.. Ну добре,— нарешті змилостивився,— завтра матимемо час досконально обміркувати футбольні проблеми. Поїдемо з тобою, друже, у Мрин. Справи, браток, справи. Ранком приготуєш папери і щоб о десятій — як штик. Мусимо повернутися до футболу.
— Зрозумів, Георгію Васильовичу!
— Будь здоров! Біля стадіону машину відпустиш.
— Слухаю, Георгію Васильовичу! Дозвольте…
І тут обличчя директора схолодніло.
— Звідки це у вас, молодий чоловіче, “слухаю”, “дозвольте”… З якої такої опери?
Я знітився і мовчав, аби ще більше не напсувати собі.
— У нашому колективі стосунки товариські. Звичайно, не якась там вакханалія, а з відчуттям відповідальності. Лише так, молодий чоловіче. Подумайте…
— Інерція,— промимрив я, ледь не плачучи від злості на себе.
— У нас із вами не мусить бути інерції,— твердо проказав Георгій Васильович, і чоло його заясніло.— Ми з вами не маємо права на інерцію. Ось так.
— Даруйте.
Я шанобливо схилив голову і вийшов.
Коли він нарешті пробився крізь юрму до каси і взяв квитки на футбол, пробило шосту годину. Початок вистави в оперному театрі (отже, курс на Вікторію, а Олену — в запасні…) — за півтори години. У ці півтори години треба було вкласти обмінне бюро (адресу він дізнався в секретарки директора), читальню — нашвидку переглянути останні публікації про футбол, інакше про що розмовлятиме завтра з Георгієм Васильовичем, і вечерю.
Шишига узяв штурмом переповнений тролейбус — люди верталися з роботи.
Він ступив у двір бюро по обміну житлової площі, як ступають першовідкривачі на берег невідомого континенту: з осторогою і тріумфом.
