Глава шоста
Лише тепер, коли директорова машина вихопилася із лабіринту міських магістралей на Мринське шосе і назустріч попливли розлогі сосни та двоповерхові котеджі, а не стільники житлових масивів, Шишига відчув, як він стомився від міста. Так навесні, звільнившись від зимового пальта, шапки й теплих черевиків, дивуєшся раптовій легкості, а ще більше своєму кількамісячному подвижництву. “Місто — це морське дно, всіяне перлинами,— подумав він, розкидаючи руки і вмощуючись зручніше, аби ввібрати в очі більше мерхлої осінньої зелені.— Ми ж — ловці перлів. Пірнувши в глибини, швидше рвемося нагору, щоб ухопити повітря…” А він дивувався, що Петро Харлан кожні три місяці навідувався у свій задрипаний Пакуль, хоч там у нього, окрім старих тіток, до яких давно збайдужів, нікого не лишилося.
Андрій зласкавілим поглядом проводжав зелені парканчики передмістя, зелені віконниці, білизну на шворках через усе подвір’я, голуб’ятники у глибині дворів, сизі голови капусти на грядках. Затишні провінційні декорації зворушували його. Він став згадувати супокійне, старосвітське передмістя Мрина, де проминуло його дитинство. Але непомітно ідилічні, підфарбовані пам’яттю картини затишного міського дитинства відпливали й гасли, їх настирливо застили чорно-білі, гравюрно чіткі пакульські спогади Петра Харлана: чорні лінії соняшників на занесеному снігом городі, чорні, аж сиві, дерев’яні комори на колгоспному дворі, чорне зоране поле, на якому він, грузнучи по щиколотки в ріллі, збирав торішню картоплю — на крохмаль, в’язкий, поліський чорнозем обсадженого вербами шляху на Шептаки, куди Харлан ходив у восьмий, дев’ятий і десятий класи,— три роки, десять тисяч кілометрів, чверть екватора, чуні, в яких хлюпає вода. І раптом — як спалах: рожева, в білих квітках куля під сволоком, у приземкуватій хатці, її залишив хлопчик з міста, що літував у Пакулі; коли тітки затоплювали в печі і теплий дух ішов по хаті, куля крутилася на нитці, наче жар-птиця літала під стелею, жарптиця, котра випадком залетіла з недосяжно далекого кольорового міста і зазимувала…
— То що, твій товариш жениться, в бояри йдеш? — несподівано запитав Георгій Васильович.
Чорні птахи спогадів спурхнули і розлетілися, наче галки з пакульської церкви, він знову усвідомив себе Андрієм Шишигою, який бігав до школи на сусідню вулицю, мав у дитинстві окрему кімнату, встелену оксамитовими на дотик доріжками, з барвистим килимом на стіні, з червоним абажуром під стелею, і навіть мав блискучий спортивний велосипед: мати з вітчимом нічого для нього не шкодували, аби тільки вчився на “відмінно” та вступив до інституту.
— Не такий уже він мені й товариш,— обережно мовив.— В одному гуртожитку студентами жили, тільки й того. І не він жениться, а його женять. Знаєте, Льолька…
— А де ж вони житимуть?
— На Подолі кімнатку зняли. Кооператив будуватимуть. Льольчина мати — директор школи, допоможе.
— Але конструктор з нього тямущий, хіба ні?
— Тямущий, божа іскра є, лише…— Андрія сколихнуло передчуття небезпеки.
Повів вітру приніс на узлісся дух людини, людського житла і хатнього вогнища — чорні нічні марення прокинулись, зануртували на споді свідомості. “Навіщо директорові моя думка про Великого Механіка і уся ця розмова?” — сполошно билося в голові.
— Лише не дисциплінований?
— Це ви точно сказали — недисциплінований, у думках своїх недисциплінований! Ніколи не знаєш, що від нього чекати, гальм не має. І з тим цехом — пам’ятаєте — ніби він і правий, а таку бучу зняти, та ще через голову керівництва, ніби він найрозумніший у конторі, а всі інші — дурні…— Шишига панікував: можливо, йдеться про квартиру чи й про посаду завідуючого відділом. Такі тихенькі довго плентаються у хвості, вівцями прикидаються, а потім так рвонуть, що лише курява вслід.— Часом не добереш, справді він хворий на голову чи прикидається. Ще в інституті, пам’ятаю, тижнями, було, не їсть, не п’є, на лекції не з’являється — вічний двигун винаходить. Уночі в коридорі чи в умивальнику на підвіконні прилаштується — і креслить. Тоді його Великим Механіком прозвали, так і прилипло. Та він увесь такий — сюди смик, туди смик. Механічний факультет закінчив, у медицині ані бум-бум, а оце ось куди, ви думаєте, впрягся — в онкологію! Ніби це хобі у нього, а яке відношення має це хобі до основної роботи? Намірився синтезувати усе, що відомо про рак, і відкрити людству шлях, шо веде в Мекку… А ти, людство, вдячно аплодуй Великому Механікові та виливай з чистісінького золота його сухоребру постать.
Шишига примовк, очікуючи, як директор прореагує на випад, але той незворушно шелестів газетами. Йому б загнуздати емоції, але страх, що Георгій Васильович справді має відносно Юрка якісь плани, позбавляв здорового глузду.
— Звичайно, його самодіяльна онкологія — загальщина, дилетантство. Це не вісімнадцятий вік, коли можна було займатися науками, не підводячись з-за письмового столу, і знаходити істини на кінчику пера. В основі сучасної науки — складнющі експерименти. Онкологія як хобі — принаймні смішно. Бачте, він збирає факти і узагальнює їх! Новітній Гегель…— Андрій говорив уже злостиво, а що Георгій Васильович мовчав, то монолог його ставав підозріливо пристрасним.— Буцім таке безглузде борсання в книжковій повені дає йому право почуватися на голову вище од інших! Ніколи я не любив книжників, які нехтують реальним життям.
Звичайно, я теж міг би шугати думками в хмарах і плювати звисока на все, що кублиться в земній порохні. А як припече, стукатися до адміністрації і канючити квартиру: одружуюся. Та ще ж і не так просити, як усі смертні просять, а з пихою на інтелектуальнім обличчі: я, мовляв, вище од цих дріб’язковостей, ви самих себе ощасливлюєте, даючи мені квартиру…
Нарешті Шишига змусив себе замовкнути. Директор мовчки переглядав газети, шофер мовчки вів машину, і їхнє мовчання здавалось Андрієві осудливим. Він волів би зараз розмовляти про будь-що — Великого Механіка, контору, футбол, космос,— аби не лишатися наодинці із собою. Дорога уже давно вигулькнула з передмість, розчахнула сосновий, з багряно-жовтими острівцями дубняку ліс (глиця, вишита химерно перехрещеними тінями, наче моруга ковдра з верблюжої шерсті,— це був останній міський образ Шишиги за тої втечі з Києва), відтак замерехтіли лісові дороги та стежки, що губилися в тіні дерев, і він проводжав їх жадібними, туманіючими очима. Ясно-зелений після недавніх дощів луг розпростерся перед подорожніми; далі стелилися такі ж ясно-зелені озимі, вишпиговувалися з-за обрію баня церковки та лискучо-сизі крила вітряка. Андрій уже з півроку не виїздив за місто, окрім дніпровського пляжу, і зараз чим довше дивився крізь бокове скло на даленіючі поля, тим гостріше хотілося ступити на вогкуватий, м’який ґрунт і піти стиха світ за очі; мав нагальну потребу руху, бо тільки рух, відчуття зовнішньої свободи порятувало б його нині від самоаналізу та примірювання на себе всіляких моральних догм. Але машина щохвилини долала півтора кілометра, і простір зоставався поза мікросвітом, що його чітко окреслили залізо, гума та скло. І цей мікросвіт уже тужавів, навертаючи розбурханого Шишигу в самого себе. Шишига противився, одвертався, задкував, наче кіт, якого товчуть писком у місце, де напакостив, раз у раз повторюючи Петрове закляття: “Аналізуй ситуацію, а не власний пуп!” — проте мусив-таки з нахабною задерикуватою веселістю й подивом прошепотіти: “А все ж ти, Шишижко,— велика наволоч…”
Аби ще більше упослідити себе, почав пригадувати товаришування з Юрком: світлі хвилини взаємної приязні, вечірні бесіди, коли твій розум не знає спину і сягає, здається, вершин, віддзеркалюючись не без замилування у розумі ближнього, коли думаєш і дбаєш не про себе, а про всеньке людство, думаєш наївно, самовпевнено, ідеалізуючи і себе, й людство…
“Ну й що? Зрадник, перевертень, покруч, наволоч я — а хіба що?” Від такої холодної ясності Шишигу аж морозом обсипало, ніби ось-ось загуркочуть небесні громи і покарають його. Але небеса мовчали. Машина так само стрімко бгала під себе простір, настромлюючи на лінію свого руху села, поля, переліски, череди корів, що паслися обабіч дороги, під акаціями та осокорками. Шишига посміхнувся, спершу обережно, несміливо, куточками вуст, ніби ступав на тонку кригу, відтак губи його розтяглися, ошкірюючи дві обойми широких, щільно посаджених зубів. Він оборонявся наступаючи.
“Яка, власне, різниця, такий я чи інший? Мораль — тільки шумовиння, піна на реальному житті, а наші інтелігентики на кшталт Великого Механіка не наважуються зняти рожеві окуляри й вигадують світ, у якому живуть. У кожному з нас сидить вовк і лише чекає на слушний випадок, щоб ошкіритись. Я існую, і непогано існую, дай боже кожному, хоч щойно визнав, як кажуть книжники, власну вовкодухість; небо не впало, і машина, в якій я так зручно розлігся, не ударилася об вербу…”
Але потроху хвиля холодної щирості відхлинула, і Шишизі закортіло накинути на себе хоч якусь одежину. Люди закутуються в ганчір’я не лише заради тепла, одяг — це крихітна фортеця для одного, фортеця, за стінами якої можна бути наодинці з собою, щоб ніхто на тебе не тикав пальцями… Він почав думати, що його випад проти Юрка буде тільки на користь Великому Механіку, він давно поривається піти з проектно-конструкторської контори в інститут, йому хочеться більш творчої роботи, але поки що боїться пускатися берега, в цих книжників така слабка воля, та ще зазнайомився з Льолькою. Тепер директор, знаючи правду, сам підштовхне Юрка до цього рішучого кроку.
Невдовзі Шишига мав себе трохи не за благотворця Юркового. Проте намул у душі залишився, і пейзажі за вікном машини уже не зворушували Андрія. Він заплющив очі, вважаючи за краще подрімати, але крізь сірий туман дрімоти раз у раз проскакували іскорки несподіваних думок, здогадів, картин минувшини, мозок не вгамовувався. З-поміж них Андрій радо вирізнив одне-єдине: вовкодухість його — щось наносне, зовнішнє, це те, що впало на нього, як грім з ясного неба, по смерті Харлана. Став пригадувати себе ще до випадку на сходах, і якісь хвилини минуле життя бачилося таким світлим, що Шишига аж стрепенувся, воліючи ступити назад, через дві останні доби, аби знову відчути колишню легкість і безтурботність.
Він полюбляв вечорами, глитнувши у їдальні борщу, приземлитися із склянкою вина у барі на Хрещатику і бездумно дивитись, як густішають за скляними стінами акваріума сутінки, як дим синіми пасмами окутує люстру під стелею і зависає на крилах незрушного вентилятора. У такі хвилини він справді ні про що не думав: над його затишним кубельцем тихо спливав час, ніби спокійна, могутня ріка. Потім він закурював ту єдину сигарету, позичену в Харлана, яку дозволяв собі випалити, одну сигарету на день, він беріг себе, сам не знаючи навіщо. Зате ця єдина сигарета надзвичайно смакувала йому, і він ковтав дим, як вино чи каву, дрібними ковтками. Часом з ним заговорювали і викладали перед Шишигою п’яні мудрощі, він слухав і мовчав.
У вихідні спав мало не до півдня, по тому дбайливо голився, одягав свіжу сорочку, празниковий костюм і їхав до ресторану обідати. Випивав сто грамів горілки та смачно їв. По обіді бродив Києвом, дивився кіно, а на вечір напрошувався в гості до знайомої перукарки, уже незаміжньої. Роздягаючись у неї, вішав костюм до шафи, на плечики. Але ночувати не залишався ніколи, щоб не засмічувати голову перукарки надіями на нове заміжжя. Ще він любив у дні значних футбольних боїв, коли всі, навіть господиня, в якої знімав кімнату, спішили на стадіон і Шишига залишався сам на весь будинок, сісти в розлоге крісло перед телевізором і дивитися матч, вимкнувши звук: постаті футболістів беззвучно метлялися по блакитному екрану, наче мільга в акваріумі…
— Коли тебе, Шишиго, пускали на світ,— добродушно казав Петро Харлан,— полінувалися накрутити пружину. Раз, для годиться, крутнули, та й по тому. Якщо чиясь рука спроможеться ще хоч на два оберти — то, може, й ти людиною станеш…
Петро навіть на пляжі не знав спочинку: то гасав по мілководдю, викрешуючи водяні іскри, то до якогось товариства приставав — м’яча футболив, то борюкався з першим стрічним. Запливати ж далеко не ризикував, через кожен метр ногою дно шукав, ледь глибінь — одразу до берега. І добре плавав, і дужий був, а боявся втонути, раптом руки чи ноги задерев’яніють. Шишига ж тільки до річки — розімнеться, по березі спроквола походжаючи, витреться мокрим рушником, аби тіло до холодного звикло, а тоді шубовсть у воду і поплив аж до середини Дніпра. Вертався, коли вже якийсь пароплавик чи катерок тривожно засурмить і човен рятувальної служби помчить навперейми. Тоді виходив на берег, приємно стомлений, лягав на пісок горілиць, обличчя затуляв од сонця газетою чи детективним романом, і наставали чи не найсолодші хвилини Шишижиного життя. Тіло скоро підсихало, впивалося сонячним теплом, у грудях млоїло; та ніжна млість розтікалася по жилах, ставало ліньки навіть подумати про рух. Зупинявся час, і сонце покірно завмирало над розпростертим Андрієвим тілом, а відтак напливала глуха, жовтогаряча юга, що скрапувала реальні обриси речей…
Андрій дрімав, ніби зависав у невагомості, не відчуваючи ні себе, ні світу,— і тільки коли стрічна машина на великій швидкості проносилася по трасі, лишаючи по собі високий уривчастий посвист, він скидався на подушках директорової “Волги”, усміхався, не розплющуючи очей, бо все ще не хотів розлучатися з напівзабутим спокоєм, з ясним літнім днем, з гарячим піском…
Лише з часом крізь ту солодкаву імлу пробився легенький постук, ніби дзьобало курчатко, що мало ось-ось з’явитися на світ. І помчали сполохані, буцім табуни антилоп прямісінько на кінокамеру (кадри хронікального фільму), тороплені думки та плани: якщо нічого не витанцюється з Харлановою квартирою, куплю, саме куплю, а не побудую (тесть допоможе — я ж не можу чекати, з Вікою не тинятимешся по голосіївських та броварських кутках), кооперативну квартиру. Однокімнатну купляти нема сенсу, треба двокімнатну, це коштуватиме, дай бог пам’яті, свого часу Петро обридав цією арифметикою, три-чотири тисячі карбованців, половина материного особняка… Матері його, хай Аллах дає їй здоров’я, ще жити й жити, вона усе підганяє сина женитися, бо мріє дочекатися правнуків, сільський гарт у жінки, замолоду та у війну і жала, й косила, й носила, а зараз усенький час на своєму городі, квітничок завела. Нерви — ще й він, молодий, позаздрити може, хіба що якийсь нещасний випадок, мало хіба лихих випадків трапляється у наш час, вулицю страшно перейти, ідеш з дому і не знаєш, чи повернешся… Він захитав головою і примусив себе думати про інше.
І не спам’яталися, як проскочили півдороги. Тут я вже почувався буцім удома: після інституту працював на цегельні неподалік од траси. Я жадібно загріб очима сіру стрічку бруківки і дві знайомі верби; блиснуло і зникло, уже лісосмуги виструнювалися за склом шаленіючої “Волги”. А що було б попросити шофера на хвилину зупинитися побіля тих верб. Але директор дрімає: газети шаруділи, сповзаючи з його колін.
Що ж, мені вже не треба було голосувати на узбіччі, тепер я поблажливо і сентиментально зиркав з вікна машини на тих, хто простягав назустріч нам руку. Я ніжився на м’якому сидінні і розчулено думав, як то добре — іти по бруківці, а ще ліпше — збоку, по стежці, а навколо поля, поля…
Ненароком згадалося, як приїздив до нас на завод з обласного центру Петро Харлан отакої ось ранньої, спечної осені, але в чорних шкіряних рукавичках, він обожнював у них ходити, ніби хворів на екзему і ховав руки.
Уже тоді Харлан рвався до столиці, а я нікуди не рвався, лінькувато креслив проект реконструкції цегельні, який потім потрапив до Георгія Васильовича, сподобався йому, і мене забрали на роботу до Києва, в контору. Багато що забулося, а чорні Петрові руки запам’яталися…
“Тисяч вісім дадуть за будинок, але ж половина дому — вітчимова, а він міцний дідуган, і мене переживе. Мати має не одну сотню на ощадній книжці. Але сотні ті — лише через шість місяців по…— такий закон. Отже, близько чотирьох тисяч. Втім у тестя — не лише зв’язки, знайдуться і збереження…”
Нарешті я завважив: плету в думках казна-що, ніби й справді їду на материн похорон. Зосередився і спробував виштовхати із свідомості напосідливу ідею, але вона вперто не давалася до рук, наче вертке щученя на мілководді. Тоді я заштовхав її глибше в свідомість, натомість пригадуючи, коли востаннє їхав цією дорогою. Ще у лютому, матері якраз виповнилось п’ятдесять п’ять, ішла на пенсію і дуже просила приїхати. Я погодився не вельми охоче — не любив домувати: при зустрічах мати з надією зазирала мені в обличчя, ждучи радісних вістей. Усе життя вона сподівалася на мої казкові успіхи. Натомість було звичайне забезпечене холостяцьке існування без карколомних злетів, зате й без падінь. Мати розчаровано бурмотіла, коли перехиляла келишок з вином, що син удався не в неї, а в свого флегматичного батька. Не знаходячи поживи своїм шанолюбним мріям, вигадувала, фантазувала, висповідуючи фантазії перед сусідами та родичами. Я знав про це і почувався в Мрині кепсько.
Одного разу ми з матір’ю пішли на гостину, а там… “Я дозволю собі відчайдушний, але блискучий крок, так би мовити, красиво зіграю на публіку. Якщо в понеділок з квартирою Харлана буде вирішено на мою користь, а воно так і буде,— до мене вернулася звична самовпевненість,— я того ж дня подам нову заяву! Мовляв, красненько дякую керівництву, але вважаю, що квартира зараз потрібніша Юркові та Льольці, а я поки що переконаний холостяк, загартований по голосіївських кутках, тому прошу виділену мені житлоплощу передати молодій сім’ї…— Я аж пашів од щасливої ідеї.— Цей стратегічний хід створить мені популярність і серед начальства, і серед загалу. Адже нікому і в голову не прийде, що я раптом успадкував чотирикімнатний котедж…”
Я ледве відмахнувся від тих причепливих марень і з тривогою подумав, чи й справді не сталося чого лихого з матір’ю, може, це інтуїція? Смуток і тривога були зараз дуже на часі. Я вхопився за них, бо таки любив матір — почувався запущеним у піднебесся аеростатом, якого тільки тонка шворка єднала з землею, а ту шворку тримали материні руки. Від самої думки про нещастя очі зволожилися, я задивився у вікно, на придесенські заплави, аби приховати од шофера свою смутну розчуленість.
І десь по тому (саме переїздили міст через ріку, і крізь чавунні рамена холодно заясніла вода в окрайці з червонобурої шелюги) поріг свідомості переступила нахабна гостя. Я ще здалеку почув її гупання, але не мав сили боронитися, став збоку й застиг, вражено спостерігаючи, як та думка порядкує у моєму власному мозкові. “Спадок одразу вирішує для мене стільки проблем! Мати завжди хотіла, аби я став кимось значимішим, ніж досі. Втім, навіть біологічно усе правильно — старе дерево одмирає, аби коріння живило і гнало угору молоду парость…”
В’їжджали у Мрин.
Просто шляху на зеленому пагорбку височіла церква. Білі площини її стін стрімко злітали в небо, що його заволочувало пір’ясте низькохмар’я; під хмарами той політ віншували легкі, золоті, сонячні бані. Шлях тицявся в узгір’я, оббігав його, і церква ніби ширяла над подорожніми, розпростерши ясно-білі крила.
— Уміли будувати! — проказав директор, повертаючись усім тілом, аби довше бачити храм.— Дивишся — і, здається, піднімає тебе, звеличує…
— Ілюзія! — з нежданою злістю проказав я, аж Георгій Васильович подивовано зиркнув на мене.— Уміли впливати на психіку, тільки одривали людей од землі. Ніби десь щось іще є.
— Воно звичайно…— Директор притих, дивлячись тепер просто себе — в асфальтову стрічку вулиці.
Я розумів: сьогоднішня поїздка не зблизила мене з директором, скоріше навпаки. Що ж, Георгій Васильович відчув мою вовкодухість, але відчув і силу! Ще Харлан хвалився, що директор іноді пасує перед ним. Моя нестримна, наступальна (будьмо відверті — нахабнувата) енергія лякала його. Хай швидше дає дорогу, хай поступається місцем, інакше я і йому покажу зуби. Георгій Васильович потрібен мені лише як сходинка. І як щит супроти Прагнімака. Бо тому поки що зубів не покажеш — виб’є. Від згадки про заступника директора у мене підупав настрій…
Зі справами впоралися ми швидко, тут я вже постарався. Помітивши мою запопадливість у роботі, Георгій Васильович злагіднів:
— Ну, козаче, годину-дві, поки ми тут з товаришем згадуватимемо наші молоді літа, погостюй у матері. Скажи шоферові, хай підкотить тебе під неньчині вікна. Але не запізнюйся, бо автобусом нас наздоганятимеш — футбол!
Я заскочив у кондитерську, купив торт і пляшку мускату для вітчима. Хоч вітчима, може, й не буде вдома, у когось майструє, ремонтний сезон, вікна-двері-печі, він до всього вдатний. Машина пронеслася куцими центральними вулицями міста і звернула на бруківку, яка брала приступом піщані згір’я. З обох боків бруківки стояли одноповерхові, часом ще давні, з високими підмурівками будиночки; вилинялі на сонці ясно-коричневі, руді чи зеленкуваті дахи, стіни й загорожі, що їх мережили тьмяним багрянцем кучматі верхів’я садків. На ушулах воріт незворушно дрімали коти, паперові квіти рожевіли на свіжій ваті між подвійними рамами. Уздовж бруківки попід парканами вилискували стежки.
Це вже був світ мого дитинства, і серце забилося швидше. А коли машина за моїм знаком шмигнула в бокову вуличку — я геть розчулився. Від недавніх думок, що гнітили в дорозі, лишилася тільки щемлива, але вже не така обтяжлива готовність до сумної несподіванки, проте мати моя, жива й дужа, стояла на ґанку і, щойно шофер загальмував, сплеснула руками та побігла до хвіртки. Я вийшов з машини, недбало кресонувши дверима, ніби то була для мене буденна справа — виходити з “Волги”, і тепло усміхнувся до матері. Вона обійняла мене, потяглася цілуватись. Я ніколи не любив цих ритуальних поцілунків при зустрічах, все ж пересилив себе і цмокнув біля материного вуха, упіймавши себе на чіткій думці: “Тільки-но я думав про материну смерть…” Проте в душі не відчув ні огиди до себе, ні розпачу — лише твереза, холодна байдужість. Вернувся до машини, запросив шофера перекусити, але той мовчки похитав головою: машину чекав директор. Я спогорда кивнув, ніби дозволив їхати, мати стежила за кожним моїм рухом, через паркани зиркали сусіди.
— По тебе приїдуть? — ревниво запитала мати.
— Акумулятори сіли, ледве дотяглися,— сказав перше, що спало на думку, аби не розчаровувати її.— Послав у майстерню, мо’, трохи підзарядять, звідти й поїдемо. Лайдакуватий шофер трапився, треба гнати в три шиї. Руки до всього не доходять, роботи по горло. Я — на годинку…
— Ну, як там у тебе, розказуй,— похопилася мати, щойно ми ступили у двір,— як з квартирою? Ми ранком листа твого одержали. Я вже ж так наплакалася! А старий свариться. Ревеш, каже, як корова, із добра, і з горя. Я ж йому одвічаю: як не плакати, коли така радість. Он, кажу, деякі, з ким Андрійко до школи ходив, пиво в ларках жлуктять та валяються під парканами. А нашому, кажу, дав Бог світлу голівоньку…
— Квартиру одержав, живу, але ще не прописаний,— пробасував я.— Робота, звичайно, відповідальна, думати за багатьох доводиться.
— Ти вже ж так, синочку, я тобі скажу: про службу дбай, тільки й здоров’я бережи. Бо як згубиш здоров’я, то нікому тоді не будеш потрібен…
